Земля і люди
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Травень 20, 2024

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

Не­за­ба­ром Ук­раї­на має під­пи­са­ти еко­но­міч­ну час­ти­ну Уго­ди про асо­ці­ацію з Єв­ро­со­юзом. А по­ки три­ває дис­ку­сія се­ред по­лі­ти­ків та еко­но­міс­тів про її вплив на еко­но­мі­ку на­шої кра­їни, про пер­спек­ти­ви член­ства в ЄС, а та­кож про мож­ли­во­сті для зрос­тан­ня ВВП та змі­ни струк­ту­ри еко­но­мі­ки че­рез усу­нен­ня тор­го­вель­них об­ме­жень між кра­їна­ми й гар­мо­ні­за­цію за­ко­но­дав­ства не тіль­ки у тор­го­вель­ній сфе­рі.

При цьому експерти згадують досвід одинадцяти країн Центральної та Східної Європи, які підписали Угоду про асоціацію. На першому етапі у 1991 р. свої підписи поставили Польща та Угорщина, документ набрав чинності через три роки. На другому етапі, у 1993-му, приєдналися ще чотири країни — Румунія, Болгарія, Чехія, Словаччина. Угода почала діяти через два роки. Третій етап 1995 р. був вирішальним для Естонії, Литви, Латвії, при цьому документ став дієздатним через три роки. Словенія зважилася на серйозний крок 1996-го, Хорватія — у 2001 р.

Дня­ми на Пол­тав­щи­ні ста­ли­ся дві по­дії, кот­рі, як здає­ть­ся на пер­ший по­гляд, ні­чим не по­вяза­ні між со­бою. Але во­ни при­вер­ну­ли ува­гу гро­мад­сько­сті своєю ак­ту­аль­ніс­тю.
У пер­шо­му ви­пад­ку йдеть­ся про те, що жи­те­лі од­но­го із сіл Га­дяць­ко­го райо­ну збун­ту­ва­ли­ся і пе­ре­кри­ли рух ав­то­мо­бі­лям, кот­ри­ми пе­ре­во­зять наф­ту, яку ви­до­бу­ва­ють у райо­ні. На дум­ку там­теш­ніх жи­те­лів, са­ме ці ван­та­жів­ки геть роз­би­ли до­ро­ги в райо­ні.
У ін­шо­му гла­ва Пол­тав­ської обл­держ­ад­мі­ніс­тра­ції Вік­тор Бу­гай­чук пуб­ліч­но на­звав Пол­тав­щи­ну ук­ра­їн­ським Ку­вей­том. Як зясу­ва­ло­ся, і се­лян­ський бунт, і за­ява очіль­ни­ка ре­гіо­ну та­ки по­вяза­ні між со­бою.

Ходимо по «чорному» золоту, а самі голі йбосі

Нове керівництво регіону, з перших днів правління зіткнувшись із проблемою браку коштів на розвиток інфраструктури населених пунктів, вирішило піти давно перевіреним шляхом — пошуком резервів. Полтавським ноу-хау це рішення не назвеш, бо в нас усі нині покладаються на резерви, яких до того — поки не припекло — не бачили, а потім про них згадали і кинулися нишпорити у пошуках «заначки». Щоправда, з резервами тепер у регіоні, як і скрізь в Україні, сутужно, бо все, що могли, давно задіяли. Але Полтавщина перебуває в дещо вигіднішій ситуації порівняно з іншими регіонами України.

Анек­сія Кри­му по­ста­ви­ла Олек­сан­дра Лу­ка­шен­ка у склад­ну си­ту­ацію: од­но­час­но він му­сить не псу­ва­ти сто­сун­ки з Ки­євом і де­мон­стру­ва­ти ло­яль­ність Крем­лю.

Лукашенко, піднявшись над особистими симпатіями, підтримує ділові відносини з урядом Арсенія Яценюка. Після Росії і Євросоюзу, Україна є третім найважливішим торговим партнером Білорусі. А її керівник якраз демонструє велику вправність у подібній еквілібристиці — у Білорусі перебуває в гостях у примусовій відставці повалений кілька років тому президент Киргизстану Курманбек Бакієв. Незважаючи на це, відносини з Киргизстаном розвиваються.
Українцям не варто «оплакувати розлите молоко», говорить «батька» і принагідно дає південним сусідам кілька порад, збагачених власною оцінкою ситуації в регіоні. По-перше, не можна перетворювати Україну на федерацію, бо вона стане подібною до фортепіано, на якому одночасно грає кілька осіб (це такий собі невеликий випад у бік Росії, яка наполягає саме на такому рішенні). Причому — і це ще одна чергова розбіжність із росіянами — поділ України на західну і східну — це штучно видумана політиками дурниця.

На тлі анек­сії Кри­му і аг­ре­сії Ро­сії на пів­ден­но­му схо­ді Ук­раї­ни у Ні­меч­чи­ні ожи­ва­ють ста­рі про­ро­сій­ські сим­па­тії.

Німецьких політиків і публіцистів, прихильників стратегічного партнерства з Росією, у Німеччині називають Russland-Versteher (ті, що розуміють Росію). Це іронічна калька поблажливого звертання Frauenversteher до чоловіків, які люблять перебувати у товаристві жінок, але не дуже можуть їх зрозуміти і осягнути.
Найбільш високопоставлений Russland-Versteher — це Герхард Шредер, колишній соціал-демократичний канцлер, промоутер Північного газопроводу. Німецька Вікіпедія під цим гаслом називає німецько-російського політолога Олександра Рара, а також багатьох ветеранів німецької східної політики. Усі вони у нинішніх тектонічних зрушеннях в Україні звинувачують, передовсім, Захід.
Прагнення зрозуміти загадкову російську душу у нинішній Німеччині часто є зворотнім боком неприйняття Америки. Представником такого типу є Шредер, який у 1999 році вперше долучив Німеччину до військової акції НАТО — у Косові, а після 11 вересня 2001 року переконував американців у «необмеженій солідарності». Але коли Шредер відмовив у підтримці Джорджу Бушу у війні з Іраком і відразу потому відкрив «споріднену душу» у Путіна, він абсолютно втратив моральний авторитет для своїх стратегічних оцінок.

6 черв­ня 1944 ро­ку, тоб­то сім­де­сят літ то­му, роз­по­ча­ла­ся опе­ра­ція «Овер­лорд» від­крит­тя дру­го­го фрон­ту за­хід­них со­юз­ни­ків ан­ти­гіт­ле­рів­ської ко­алі­ції в Єв­ро­пі. Участь у ви­сад­ці то­ді бра­ли по­над три міль­йо­ни вій­сь­ко­вих.

У роки «холодної війни» радянські пропагандисти послідовно применшували значення відкриття другого фронту. Лише після розпаду СРСР ситуація частково змінилася. Щоправда, у червні 1994 року, коли відзначали півстолітній ювілей відкриття другого фронту, через війну у Чечні російський президент Борис Єльцин не був запрошений до Нормандії. Не менш показово, що у червні 2004-го на шістдесятилітті цієї події Володимир Путін уже був присутній.
Однак за півроку Помаранчева революція серйозно погіршила відносини Росії із Заходом. Цікаво, що у поточному році дипломатичні припущення щодо можливості запрошення на заходи в Нормандії Володимира Путіна пов’язували зі стримуванням російської експансії в Україні. Сам факт запрошення частково пом’якшив «непримиренну позицію» Кремля щодо президентських виборів в Україні та сприяв зменшенню військово-політичного напруження вздовж українсько-російського державного кордону.

Уклав­ши не­дав­но на ки­тай­ських умо­вах стра­те­гіч­ний га­зо­вий кон­тракт, ро­сій­ський пре­зи­дент Во­ло­ди­мир Пу­тін спро­бу­вав кон­со­лі­ду­ва­ти гео­по­лі­тич­ні ре­сур­си, які ще мож­на ут­ри­ма­ти під кон­тро­лем. Дня­ми в Ас­та­ні під­пи­са­но До­го­вір про ство­рен­ня Єв­ра­зій­сько­го еко­но­міч­но­го со­юзу (ЄАЕС). Піс­ля очі­ку­ва­ної йо­го ра­ти­фі­ка­ції пар­ла­мен­та­ми Ро­сії, Бі­ло­ру­сі та Ка­зах­ста­ну він має на­бра­ти чин­но­сті з 1 січ­ня 2015 ро­ку.

Відповідно до офіційних геополітичних амбіцій Кремль пропонує розглядати Євразійський економічний союз як черговий міст між Євросоюзом і Китаєм. Утім, лише час покаже, наскільки такі плани відповідатимуть реальності, адже сам текст договору є результатом непростого компромісу між Володимиром Путіним, Олександром Лукашенком та Нурсултаном Назарбаєвим. Причому казахський лідер відстоює ідею євразійського інтеграційного формату вже майже чверть століття.

У ЦЬОМУ ПЕРЕКОНАНИЙ ГЕРОЙ УКРАЇНИ ЮРІЙ ШУХЕВИЧ, ЯКИЙ, ПОТРАПИВШИ ЗА ҐРАТИ В 15-річному ВІЦІ, ПРОВІВ У НЕВОЛІ МАЙЖЕ 40 РОКІВ СВОГО ЖИТТЯ

Мій спів­бе­сі­дник Юрій Шу­хе­вич. Син ле­ген­дар­но­го го­лов­но­го коман­ди­ра УПА Ро­ма­на Шу­хе­ви­ча, яка про­тя­гом де­ся­ти­літь не ко­ри­ла­ся ні нім­цям, ні ра­дян­ській вла­ді. Осо­бли­во за­пек­лий опір пов­стан­ці чи­ни­ли ка­раль­ним за­го­нам НКВС, які піс­ля вій­ни «на­во­ди­ли по­ря­док» у Га­ли­чи­ні. Він із ди­тин­ства піз­нав гір­ко­ту си­ріт­ства, на влас­но­му до­сві­ді пе­ре­ко­нав­ся у «гу­ман­но­сті» ра­дян­ської вла­ди.

А розпочалася наша розмова зі спогадів пана Юрія про своє дитинство.
— Наша родина мешкала на території, яка перебувала у складі Польщі, — говорить Юрій Романович. — Сім’я наша була дружною, мене всі любили. А взагалі у нас панувала атмосфера взаємоповаги. Пам’ятаю діда, котрий часто проводив, як мовиться, політінформації: приносячи додому газети, він розповідав нам про події у світі. Нас цікавила насамперед Карпатська Україна.

На­при­кін­ці ми­ну­ло­го сто­літ­тя пе­ре­лам­ні мо­мен­ти в іс­то­рії Ук­раї­ни най­час­ті­ше від­бу­ва­ли­ся вліт­ку. Це ухва­лен­ня Де­кла­ра­ції про дер­жав­ний су­ве­ре­ні­тет (ли­пень 1990), і про­го­ло­шен­ня Не­за­леж­но­сті (сер­пень 1991), й інав­гу­ра­ція дру­го­го пре­зи­ден­та (ли­пень 1994), і під­пи­сан­ня Кон­сти­ту­цій­но­го до­го­во­ру між пре­зи­ден­том та Вер­хов­ною Ра­дою (чер­вень 1995), і ухва­лен­ня Кон­сти­ту­ції (чер­вень 1996)...

А от у ХХІ столітті всі ключові політичні події так чи інакше відбувалися у менш спекотну пору року. Отож запланована на завтра інавгурація новообраного глави держави Петра Порошенка ніби повертає нас до дещо призабутих традицій. Звичайно, це жодним чином не означає, що тут і негайно в державі настане розв’язка величезної кількості накопичених проблем. Та все ж таки людська сутність, котра здебільшого налаштована на оптимізм, навіть за такі «символи» хапається, ніби за якусь «політичну соломинку».

4–6 серпня 2014 року відбувся саміт у форматі США — Африка. Після завершення холодної війни увага до Чорного континенту дещо зменшилася. Однак уже в 90-ті стало зрозуміло, що підвищений інтерес до африканських ресурсів демонструють не лише Сполучені Штати, а й країни Європейського Союзу та Китай. Відтоді ця «трійця» запекло конкурує за впливи в Африці. 

Від самого початку співвідношення сил між ними було диференційованим. Традиційні європейські колоніальні імперії на кшталт Великої Британії або Франції сподівалися відносно легко зберегти свої привілейовані позиції у своїх колишніх зонах впливу, спираючись на англо- і франкомовну спільноти. Сполучені Штати, які на початку ХХІ ст. зосередили увагу на Євразії, в цей час помітно послабили свій вплив у Африці.
Однак найбільш інтенсивно на Чорному континенті нові позиції завойовував Китай. Пекін використав ефективну стратегію проникнення в Африку, яка спиралася на дешеві кредити, дешеві китайські технології і не менш дешеву, але досить кваліфіковану китайську робочу силу.

До чого тільки не додумуються засоби масової інформації сусідньої держави, аби виправдати агресію і прибрати до рук анексовані території! Кілька днів тому вони поширили інформацію щодо ведення переговорів і підтримки ICAO (Міжнародна організація цивільної авіації) приналежності Росії повітряного простору над Кримом. 

Брехню спростувала сама ICAO, про що на брифінгу в Кабінеті Міністрів повідомив міністр інфраструктури Максим Бурбак, заявивши, що позиція організації стосовно підтримки резолюції ООН щодо територіальної цілісності України незмінна. У цьому запевнили голову Державної авіаційної служби України Дениса Антонюка генеральний секретар ICAO Раймонд Бенджамін та керівник європейського філіалу Луїс Алмейда під час неофіційної зустрічі.
За словами Дениса Антонюка, ICAO визнає Крим частиною України, а зона Чорного моря як була делегована Україні, так за нею й залишається. Відтак повітряний простір над півостровом та Чорним морем — виключне право державної авіаційної влади нашої країни.

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».