Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Вiвторок Серпень 03, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 06 Червень 2014 03:00

П’ятий президент: за крок до булави

Rate this item
(0 votes)

На­при­кін­ці ми­ну­ло­го сто­літ­тя пе­ре­лам­ні мо­мен­ти в іс­то­рії Ук­раї­ни най­час­ті­ше від­бу­ва­ли­ся вліт­ку. Це ухва­лен­ня Де­кла­ра­ції про дер­жав­ний су­ве­ре­ні­тет (ли­пень 1990), і про­го­ло­шен­ня Не­за­леж­но­сті (сер­пень 1991), й інав­гу­ра­ція дру­го­го пре­зи­ден­та (ли­пень 1994), і під­пи­сан­ня Кон­сти­ту­цій­но­го до­го­во­ру між пре­зи­ден­том та Вер­хов­ною Ра­дою (чер­вень 1995), і ухва­лен­ня Кон­сти­ту­ції (чер­вень 1996)...

А от у ХХІ столітті всі ключові політичні події так чи інакше відбувалися у менш спекотну пору року. Отож запланована на завтра інавгурація новообраного глави держави Петра Порошенка ніби повертає нас до дещо призабутих традицій. Звичайно, це жодним чином не означає, що тут і негайно в державі настане розв’язка величезної кількості накопичених проблем. Та все ж таки людська сутність, котра здебільшого налаштована на оптимізм, навіть за такі «символи» хапається, ніби за якусь «політичну соломинку».
Надії на магічну силу дня президентської інавгурації, певною мірою, можна виправдати. Хоча пересічним громадянам, а тим паче високопосадовцям, не варто забувати: якихось два тижні тому ми вже чекали, мов манну небесну, 25 травня — дня президентських виборів. Цей день минув, однак суттєвих зрушень у плані стабілізації ситуації поки що, на жаль, не надто помітно.
 Та, зрештою, й не могло бути помітно. Петро Порошенко — звичайний політик, а не чаклун чи якийсь приборкувач терористів. Поки що принципово нова сторінка в історії вітчизняного політикуму полягає лише в тому, що переможець президентських перегонів став першим главою держави з моменту здобуття незалежності, котрий, по суті, розпочав свою діяльність глави держави ще «до» офіційного вступу на посаду.
 Позавчорашньому тет-а-тет майбутнього українського керманича з президентом США Бараком Обамою, котрий відбувся у Варшаві під час святкування 25-річчя перших вільних виборів у Польщі, можуть позаздрити лідери багатьох країн, адже не кожному з них випадає поспілкуватися з лідером найпотужнішої країни у світі. Порошенко ж таку змогу отримав, ще й слова підтримки з боку Обами. Відтак, головне на сьогодні — конвертувати обіцянки в конкретні кроки.
 Останнім часом склалося враження, що світова спільнота поводиться щодо України не так однозначно. По-перше, вже набили оскомину обіцянки от-от запровадити стосовно Росії третій етап санкцій. Після того, що упродовж двох місяців відбувається на Донеччині та Луганщині, цей пріснопам’ятний третій етап не просто дозрів, а навіть почав перезрівати.
 Однак США, а ще більше — Євросоюз наразі обмежуються лише попередженнями. Навіть більше — цього тижня від представників ОБСЄ прозвучала безпрецедентна заява. Експерти цієї поважної й шанованої організації заявили, мовляв, що вибух у приміщенні Луганської облдержадміністрації міг бути спричинений ракетою, випущеною з українського військового літака, котрий брав участь в антитерористичній операції на сході нашої держави.
 Нагадаємо, вітчизняні військові доволі предметно розтлумачили: вибух стався через те, що в приміщення влучили терористи з комплексу ПЗРК, намагаючись збити український літак... Припустимо навіть, що наші військові помилилися. Однак, як абсолютно слушно написав військовий експерт Дмитро Тимчук, незрозуміло: чому представники ОБСЄ, по суті, узяли за основу версію терористів? Адже якихось додаткових ґрунтовних досліджень міжнародні експерти не проводили.
 Можливо, ситуація пояснюється тим, що в полоні у терористів усе ще перебувають представники місії ОБСЄ? І їхні колеги в такий сумнівний спосіб намагаються сприяти визволенню своїх побратимів...
 Звичайно, це — лише припущення. Однак і запрошення російського президента Володимира Путіна до Франції на відзначення 70-річчя висадки військ союзників антигітлерівської коаліції в Нормандії на ділі також не свідчить про беззаперечну підтримку України.
 Петро Порошенко також буде присутнім на згаданих сьогоднішніх церемоніях. Причому у якості вже обраного глави держави, котрий ще не приступив до виконання своїх обов’язків. Інавгурація ж бо, нагадаємо, відбудеться лише завтра.
 Присутність у Франції лідерів двох держав, котрі, фактично, перебувають у стані війни, наводить експертів на різноманітні припущення. У тому сенсі — чи можливі якісь контакти між українським та російським президентами? Петро Порошенко таку можливість не виключив. Що ж до Володимира Путіна, то він заявив, що ні від кого не збирається тікати (!) під час запланованих заходів.
 Власне, така відповідь сприймається, щонайменше, двояко. Зрештою, ні Петро Порошенко особисто, ні хтось інший з українських посадовців не заявляли про наміри «наздоганяти» російського президента. Тож поки що нам залишається лише стежити за тим, до якої розв’язки дійде нинішня політична інтрига номер один...
 Водночас Володимир Путін не припиняє вражати світ своїми заявами. Не далі як позавчора він знову заявив, що ніяких російських громадян на території східних українських областей немає. Війну на Донеччині та на Луганщині російський президент вже вкотре назвав «каральною операцією» з боку київської влади.
 Але цього разу Путін, схоже, таки дещо дав маху. Річ у тім, що буквально за кілька днів перед цією заявою чеченський президент Рамзан Кадиров публічно визнав, що на Донбасі нині воюють вихідці з Чечні. Отже, за таких умов виходить: раз Володимир Путін заявляє, що громадян Російської Федерації в Україні немає, то він де-факто визнає... незалежність Чечні від Росії.
 Що ж тоді роблять тамтешні бойовики в Донецьку, Луганську чи Слов’янську? Чи не завітали з «дипломатичною місією» задля налагодження майбутніх контактів із так званими Донецькою та Луганською народними республіками?..
 Якщо ж серйозно, то упродовж двох тижнів, що минули від дня президентських виборів в Україні, можна констатувати: активізувалися як антитерористична операція, так і бойовики.
 До позитивів можна віднести певні успіхи АТО на Донеччині. Попри неабиякий спротив терористів, тут вдається ліквідовувати їхні блок-пости, нищити важку зброю, котру вони використовують проти українських військових.
 На жаль, на Луганщині не можна похвалитися якимись успіхами, а, навпаки: саме цього тижня тут намітилася ціла низка потенційно проблемних моментів, котрі, поза всіляким сумнівом, ще даватимуться взнаки під час ведення подальших бойових дій проти терористів.
 Починаючи з понеділка, бандформування наполегливо атакували прикордонну заставу в обласному центрі. За повідомленням державної прикордонної служби нашої держави, було кілька звернень за підтримкою. Однак сили АТО змогли надати лише допомогу з повітря — військові літаки завдали кілька влучних ударів по терористам. Утім, за кілька годин штурм відновився, тому прикордонний загін з-під Луганська було вирішено передислокувати в інше місце.
 Такий самий результат, зрештою, чекав і на прикордонників зі Свердловська, а також на одну з частин Національної гвардії, дислоковану в Луганську. І якщо у випадку з гвардійцями відступ був цілком виправданий — від місця дислокації, згідно з повідомленнями, залишилося саме згарище, — то щодо прикордонників зі Свердловська далеко не все однозначно. Річ у тім, що, як свідчить журналіст Роман Бочкала, відступаючи, прикордонники залишили велику кількість зброї, котра в руках терористів працюватиме проти українських Збройних Сил.
 Показово також, що такий масовий відступ прикордонників збігся в часі із заявою виконувача обов’язки Президента України Олександра Турчинова. Він уперше завітав упритул до зони бойових дій — на блок-пости перед Слов’янськом. І саме там Турчинов дав зрозуміти, що українсько-російський кордон віднині більше не нагадуватиме такий собі «прохідний двір».
 Як ця заява кореспондується з військовими реаліями, поки що сказати складно. Але тішить уже те, що у високопосадовців нарешті з’явилося реальне розуміння необхідності не простої охорони, а потужного захисту наших східних рубежів.
 До речі, після інавгурації Петра Порошенка цікаво буде поглянути на подальшу поведінку Олександра Турчинова. Чимало експертів вважають, що упродовж його понад тримісячного перебування на керівних посадах у державі він почав вести значно самостійнішу, ніж досі, гру. Дехто навіть твердить, що Юлія Тимошенко вже не має на Турчинова попереднього впливу...
 Після складання повноважень виконувача обов’язки Президента Олександр Турчинов залишиться Головою Верховної Ради. А ця посада дозволяє йому продовжувати впливати на ухвалення важливих рішень, зокрема й тих, що можуть стосуватися потенційного розпуску парламенту сьомого скликання.
 У минулому числі ми вже аналізували можливості такого кроку. Однак навіть упродовж нинішнього тижня з’явилися додаткові «запобіжники» відходу нинішньої Верховної Ради у політичне небуття. Із колись всесильної фракції Партії регіонів вийшла чергова група «втікачів» — майже два десятки. Дехто з політичних оглядачів твердить, що це — не що інше, як намір забезпечити формування нової коаліції в разі зумисного руйнування чинної.
 Поки що подібні розмови можна вести лише в теоретичній площині. Хоча б тому, що сьогодні до пуття нікому не зрозуміло: як саме потрібно формувати будь-яку парламентську коаліцію? За часів правління Януковича Конституційний суд одним із рішень фактично перекреслив свій же вердикт, що стосується цього питання. Так, у 2006 році тлумачі Основного закону запевнили всіх нас, що коаліцію мають формувати парламентські фракції. А вже у 2010-му, не без впливу тодішньої політичної доцільності, це рішення було «модернізоване» в діаметрально протилежне. У ньому йшлося про можливість «коаліціювання» на індивідуальній основі.
 Найгірше те, що станом на сьогодні чинними є обидва вердикти, відтак депутати, по суті, можуть користуватися будь-яким, на свій розсуд. Знову ж таки, не без використання сумнозвісної політичної доцільності.
 Найпоказовіше те, що саме друге зі згаданих рішень КС дозволило відправити у відставку уряд Юлії Тимошенко. А тому, якщо сьогодні її парламентські соратники спробують узяти за основу «індивідуальний коаліційний підхід», їх знову можна буде звинувачувати у використанні подвійних стандартів.
 Не менш цікаво, що на тлі дискусій про потенційний парламентський розпуск якось абсолютно непомітно минула подія, що відбулася в Києві минулого вікенду. У Палаці спорту дві з половиною тисячі громадянських активістів зібралися задля того, щоб дати старт процесу з ухвалення... нової Конституції. Керували цим процесом політики, котрі вже кілька років не належать до числа політичних фаворитів. Це — багаторічний лідер Соціалістичної партії Олександр Мороз та голова НДП (колишньої партії влади часів Леоніда Кучми) Людмила Супрун.
 Далеко не все на зборах відбувалося бездоганно. Навіть загальна кількість їхніх учасників після понад чотиригодинної роботи скоротилася, як мінімум, наполовину. Але факт залишається фактом: у присутності представника ЦВК Олександра Чупахіна (до речі, також висуванця Соцпартії) було проголосовано за створення ініціативної групи зі збору підписів за проведення Всеукраїнського конституційного референдуму.
 Відповідно до задумів авторів такої ініціативи, протягом літа ініціативна група має, згідно із законом про референдум, зібрати три мільйони підписів. «Тоді на початку осені можна буде провести конституційний референдум, — запевняє Олександр Мороз. — У разі схвалення тексту нового Основного закону (а його текст ініціатори вже розробили. — Авт.), він автоматично (!), без парламентського затвердження має набути чинності».
 Одна з норм конституційного проекту передбачає припинення повноважень нинішнього парламенту і проведення дострокових виборів до ВР не пізніше 31 грудня нинішнього року.
 Як бачимо, вимальовується ще один — запасний, а можливо й основний механізм розпуску ВР. Цю ініціативу можна було б не сприймати надто серйозно, якби не одне «але». За словами Людмили Супрун, перед тим, як скликати загальні збори громадян, ініціатори конституційного референдуму проводили консультації з віце-прем’єр-міністром Володимиром Гройсманом. А він, як відомо, є одним із наближених політиків до нещодавно обраного Президента Петра Порошенка...
 Узагалі, ідея всенародного затвердження Конституції на референдумі варта значно детальнішого аналізу. І в одному з найближчих чисел ми обов’язково його проведемо. Разом з аналізом того тексту, що сьогодні видали «на-гора» ініціатори конституційних змін.
 Але, як каже Олександр Мороз, проект, що нині брали за основу, напрацьовувався... Конституційною асамблеєю. Так-так, тією самою, що свого часу формував Віктор Янукович, явно дбаючи не про загальнодержавні інтереси. А ще — проект нібито на 90 відсотків «списаний» з попередньої Конституції.
 Тому хтозна... Можливо, сама ідея із всенародним затвердженням Конституції і справді варта уваги. Але в такому разі розробка документа має відбуватися без тих партійних «вух», котрі, на превеликий жаль, роками стирчать із будь-якого більш-менш серйозного законодавчого бестселера...

Яро­слав ГА­ЛА­ТА

 

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».