ЦЯ УНІ­КАЛЬ­НА РІЗД­ВЯ­НА ТРА­ДИ­ЦІЯ ІС­НУЄ ТІЛЬ­КИ В ОД­НО­МУ СЕ­ЛІ НА ЗА­КАР­ПАТ­ТІ

Ми — на Хуст­щи­ні, у се­лі Бо­ро­ня­во, що в яки­хось 10 кі­ло­мет­рах від рай­цен­тру. Ми спе­ці­аль­но при­їха­ли сю­ди за тиж­день до Різд­ва (бо в уроч­ний день бу­де не до нас), аби по­ди­ви­ти­ся, як ре­пе­ти­ру­ють ко­ляд­ниць­кі ва­та­ги, що піз­но вве­че­рі 6 січ­ня хо­ди­ти­муть по се­лу з уні­каль­ною ко­ля­дою, яку спі­ва­ти­муть під су­про­від... дра­ко­на.

Більш ви­со­ким рів­нем ін­те­лек­ту во­ло­ді­ють ді­ти, які їдять ри­бу як мі­ні­мум раз на тиж­день. Про це йдеть­ся у но­во­му до­слі­джен­ні.
Вживання морепродуктів не рідше одного разу на сім днів покращує показники IQ серед молоді на 4,8 бала. Крім того, присутність риби в раціоні людини сприяє якісному сну.

Велика частина інтернет-користувачів у себе вдома встановлює для зручності Wi-Fi роутер. Але вчені з’ясували, що електромагнітні хвилі негативно позначаються на здоров’ї людини. Вони провели дослідження, вивчаючи вплив радіочастотної радіації, що випромінюється роутером, на окремі органи щурів. Виявилося, що яєчка — єдиний орган, який більше за інших був схильний до руйнівної дії Wi-Fi.

Для лю­дей, які страж­да­ють на нер­во­ві, пси­хіч­ні за­хво­рю­ван­ня, влас­ти­во за­пе­ре­чен­ня проб­ле­ми. «Так, я п’ю кіль­ка ра­зів на тиж­день, але ж я мо­жу зу­пи­ни­ти­сь, який же це ал­ко­го­лізм!» — ска­же будь-який ал­ко­го­лік.
«Так, я роб­лю став­ки ба­га­то ро­ків, по­стій­но у прис­той­но­му мі­ну­сі, але ме­ні прос­то не щас­тить, ско­ро все змі­нить­ся», — вва­жає кож­ний іг­ро­ман. Але, на жаль, за­леж­ність — це те, від чо­го лю­ди­на не мо­же взя­ти і прос­то від­мо­ви­ти­сь, яким би прос­тим їй це не зда­ва­ло­ся.
Як же від­бу­ває­ть­ся фор­му­ван­ня іг­ро­вої за­леж­но­сті та що мож­на зро­би­ти, щоб її по­збу­ти­ся? Про це ми по­го­во­ри­ли з фа­хів­цем — кан­ди­да­том ме­дич­них на­ук, до­цен­том Люд­ми­лою РАХ­МАН.

— Що ж та­ке іг­ро­ма­нія або іг­ро­ва за­леж­ність?
— Ігроманія — серйозне захворювання. І як у будь-якого іншого захворювання, у неї бувають різні стадії. За допомогою, як правило, звертаються хворі або їх приводять уже люди, які зазнали серйозних втрат через ігроманію. Це, можна сказати, основний симптом — утрати. Втрати фінансові, соціального статусу, особистих стосунків — найчастіше через борги.
Через це втрачаються друзі, близькі. Можуть виникати проблеми із законом на тлі невиплачених кредитів, люди можуть звертатися навіть до кримінальних структур у пошуках грошей. Усі це розуміють і бачать, але зупинитися не можуть. Це і є ознака залежності від ігор — вони не в змозі припинити без сторонньої допомоги.
У кожної людини своє дно, досягаючи якого, вона може самостійно прийти у клініку. Хтось усвідомлює, наскільки опустився, крадучи у близьких. А хтось і опинившись на самоті під парканом, при смерті, шукає способу продовжити грати.
Зазвичай залежна людина до останнього заперечує свою проблему, наявність ігроманії. Адже якщо вона її визнає, то змушена буде припинити грати. А заперечення дозволяє їй продовжувати, пояснюючи це різними мотивами: у мене просто була чорна смуга, ось-ось мені пощастить, я просто не набула необхідного досвіду.
— Як по­трап­ля­ють до фа­хів­ців іг­ро­мани?
— Таких пацієнтів найчастіше приводять до психотерапевта близькі або ж вони приходять під тиском своїх рідних. Але часом приходять і самі ігромани, що теж не рідкість. Приходять, якщо знають, куди йти. Цікаво, що коли ще азартні ігри в Україні не були під забороною і не регулювалися, до 80% тих, хто приходив на програми реабілітації ігроманів, потрапляли до психотерапевтів через візитівки, які поширювалися в ігрових залах, казино.
Це дуже важливий психологічний момент: у гральних закладах, програвши, людина усвідомлює, що так далі не можна. Через день-два вона знову буде захоплена грою, але якщо в цю мить, так би мовити, прозріння, у неї перед очима буде інформація, вона може звернутися за допомогою. І це реальний шанс вибратися з цієї ситуації.
— Чи мо­же фор­му­ва­ти­ся за­леж­ність у грав­ців зі сві­ту спор­тив­них ста­вок?
— Нині достатньо пацієнтів, які грали у букмекерських конторах, а ще частіше ігроманія буває змішаною, тобто людину вабили будь-які азартні ігри на гроші — ставки, автомати, казино, покер, і навіть біржова гра належить до цієї категорії.
Особливість тих гравців, які роблять ставки, в їх ставленні до себе. Вони вважають себе непоганими аналітиками, проробляють певну інтелектуальну працю. Загалом не вважають, що покладаються тільки на удачу, і вірять, що все залежить виключно від них.
Дійсно, існують люди, які діють беземоційно, покладаючись тільки на розрахунок, їх цікавлять ставки або біржова гра як форма заробітку. Такі мають частіше вигравати або ж як мінімум приблизно у рівних пропорціях вигравати і програвати.
Отже, якщо людина постійно більше втрачає у грошах, але при цьому не обмежує себе, а продовжує і навіть піднімає ставки, то жодної аналітики і розрахунку за цим немає, це вже прояв ігроманії. І гравця від аналітика відрізняє те, що його цікавить не виграш, як би він себе у цьому не переконував.
— А що ж то­ді зму­шує за­хоп­ле­ну грою лю­ди­ну звер­та­ти­ся до неї зно­ву і зно­ву?
— Її «наркотик», якщо так можна висловитися, — це азарт, збудження від самої гри, сплески високого рівня емоційного стану, як позитивні, так і негативні. Ейфорія перемоги, відчай поразки — гравець хоче їх відчувати постійно, і це змушує його ставити знову й знову.
Професійні гравці заробляють своєю грою, тому в їхніх діях немає місця емоціям, тільки розрахунок. Ігромани ж, навіть якщо вони непогано розбираються у ставках, будуть діяти на емоціях і нелогічно, бо це змушує відчувати більші збудження, страх програти і бажання перемогти. Точка неповернення тут — коли гра із задоволення перетворюється на проблему, яка змушує витрачати все більше і більше грошей.
Але далеко не всі здатні цей момент відчути. Тому що, навіть втративши задоволення від процесу, вони бачать перспективу його отримання у майбутньому.
— Який він, ти­по­вий пор­трет іг­ро­ма­на, так би мо­ви­ти? І чи іс­нує він вза­га­лі, ти­по­вий іг­ро­ман?
— Хто найчастіше страждає на ігроманію? Психологічний образ зрозумілий: ця хвороба властива залежному типу особистості. І для цього типу форма залежності не має вирішального значення.
Просто на життєвому шляху йому трапилися букмекерські контори, казино або автомати, а міг зустрітись і алкоголь, наприклад. Або, що навіть частіше, він залежить і від алкоголю теж. Ігромани — це досить широкий соціальний контингент. Однак, як правило, частіше за все йдеться про середній клас або трохи нижче. Це не самотні люди — найчастіше сімейні, з дітьми. У них присутнє певне незадоволення своїм соціальним становищем або ситуацією в родині, є бажання відчувати себе значущим.
Людина думає: я зірву куш і забезпечу всю свою родину. Такий «смачний» варіант халяви, тим більше що перед очима приклади, коли людина поставила мало, виграла багато і стала героєм. Але насправді — це лише один характерний портрет з десятка. Є багато й інших прикладів — інша мотивація, інший соціальний статус. Портрет ігромана — це, напевне, не вузький портрет.
Основний симптом ігроманії, так би мовити, — втрати фінансові, соціального статусу, особистих стосунків — найчастіше через борги.
— Як лі­ку­ва­ти від гри?
— Перше правило лікування ігроманії — це визнання хворим своєї залежності. Як тільки він її зрозуміє і повністю відмовиться від гри, він встане на шлях одужання. Зрозуміло, що це непросто. І потрібно утримання від гри, причому не тимчасове, а повне.
Золота мрія будь-якого залежного — це контролювати процес споживання: речовини, напою, гри. Але правда в тому, що це неможливо. Не можна навчити ігромана відповідальної гри. Як тільки він знову почне ставити, він стане на шлях до неминучого зриву. Це — ілюзія, що він зможе цього разу вчасно зупинитися.
— Які іс­ну­ють про­гра­ми ре­абі­лі­та­ції іг­ро­ма­нів?
— Такі програми бувають різними. Наприклад, амбулаторними, тобто без госпіталізації у клініку на весь час лікування. Люди приходять на заняття до психотерапевта. Тут дуже важлива групова терапія, щоб гравець розумів, що він не самотній у своїй проблемі, бачив, що вона схожим чином перебігає у всіх.
Фахівцями проводяться, зрозуміло, індивідуальні психологічні сеанси, дається певна робота додому для самоаналізу. Люди знайомляться з особливостями захворювання, своєї поведінки, дізнаються, як вони себе обдурюють, починають розуміти справжню причину своєї гри. Усі ж гравці думають, що грають для того, щоб виграти гроші. Але насправді таким чином вони заповнюють емоційний вакуум, отримують життєву наповненість, якої їм не вистачає.
Неважливо, бідна людина чи заможна. У багатих свої проблеми, не пов’язані із соціальною та фінансовою незабезпеченістю, вони багато чим бувають незадоволені у житті, і гра стає для них сурогатом емоцій.
Тому дуже важливо, щоб людина почала це усвідомлювати. І, як тільки вона навчиться стримуватися, зберігати ігрову «тверезість», необхідно вчити її інакше заповнювати цей вакуум, розвивати її як особистість. Щоб не було дефіциту простих людських емоцій.
— Чи ба­га­то лю­дей здат­ні ви­лі­ку­ва­ти­ся від за­леж­но­сті, по­ки­ну­ти про­гра­ва­ти гро­ші раз і на­зав­жди?
— За статистикою, успішно проходять курсове лікування близько 40% пацієнтів. З них приблизно половина повністю позбавляється від залежності, зберігаючи «тверезість». А інші 20% все-таки зриваються і починають грати знову, частина з них потім знову приходить на програму реабілітації. Ну а більшість, 60%, або зриваються в процесі проходження реабілітації, або просто виходять із програми по своїй волі. У принципі відсоток вилікуваних від ігроманії можна порівняти з іншими формами залежності, оскільки й природа у них схожа. За якимись параметрами ігроманія легша, за якимись і важча.
Приміром, наркомани можуть у системі вживання перебувати і 5, і 7, і 10 років. А ігроман може за півроку-рік програти все і буквально згоріти. Але, звичайно, це не обов’язково, кожен випадок залежності — це окремий випадок, яким слід займатися індивідуально, хоч і додержуючись загальних принципів лікування.

Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ

Ска­жи ме­ні, де ти вчив­ся і жи­веш, і я ска­жу, хто ти. Бо це на­кла­дає­ть­ся на лю­ди­ну сві­то­гляд­но. Наш спів­роз­мов­ник — ху­дож­ник Вік­тор Мед­ве­дєв за­кін­чив Лу­ган­ське дер­жав­не ху­дож­нє учи­ли­ще, зго­дом Ки­їв­ський дер­жав­ний ху­дож­ній ін­сти­тут. Жи­ве і пра­цює у Ки­єві та Ір­пе­ні.
Спе­ціа­лі­за­ція: жи­во­пис, гра­фі­ка, рес­тав­ра­ція жи­во­пи­су. Ви­став­ля­ти свої ро­бо­ти по­чав із 1987 ро­ку. Брав участь більш ніж у 100 ви­став­ках в Ук­раї­ні та за її ме­жа­ми. Се­ред них — по­над 30 пер­со­наль­них.

УНІ­КАЛЬ­НІ ВІ­ЗУ­АЛЬ­НІ МА­ТЕ­РІ­АЛИ, СФОР­МО­ВА­НІ ХУ­ДОЖ­НИ­КОМ УПРО­ДОВЖ ДВОХ ДЕ­СЯ­ТИ­ЛІТЬ, ЛЯГ­ЛИ В ОС­НО­ВУ КНИ­ГИ ПРО УК­РА­ЇН­СЬКУ ХА­ТУ

Там лег­ко ди­ха­ло­ся і мир­но спа­ло­ся, там ці­лі по­ко­лін­ня ви­рос­та­ли здо­ро­ви­ми і міц­ни­ми. Не зна­ючи по­нять еко­ло­гіч­но­сті та енер­го­ефек­тив­но­сті, на­ші пра­щу­ри, ке­ру­ючись тіль­ки гос­по­дар­ською до­ціль­ніс­тю, роз­ро­би­ли тех­но­ло­гію їх бу­дів­ниц­тва. Бі­лень­кі ха­ти під со­ло­м’яною стрі­хою в ото­чен­ні виш­не­во­го сад­ка сво­го ча­су бу­ли сим­во­лом укра­їн­ства, а зго­дом — на­сміш­ку­ва­тим клі­ше «ша­ро­вар­но­сті» і свід­чен­ням не­стат­ків.

Голодомор в Україні три­вав 17 мі­ся­ців — з квітня 1932 року до листопада 1933 року. За різними даними, за­ги­ну­ло від 4 до 7 млн лю­дей, хоча деякі історики вказують на 10–11 млн осіб.

ФІЛЬМ «ГІР­КІ ЖНИ­ВА» — ЦЕ СПРО­БА ДО­НЕС­ТИ ДО ЗА­ХО­ДУ ПРАВ­ДУ 
ПРО ЖА­ХІТ­ТЯ, ЯКІ ПЕ­РЕ­ЖИ­ЛИ УКРА­ЇН­ЦІ У 1932–1933 РО­КАХ

Фільм зня­то за сце­на­рі­єм Рі­чар­да Ба­чин­сько­го-Гу­ве­ра — гро­ма­дя­ни­на Ка­на­ди ук­ра­їн­сько­го по­хо­джен­ня. Про те, що спо­ну­ка­ло йо­го до на­пи­сан­ня сце­на­рія, хто до­по­ма­гав ре­алі­зо­ву­ва­ти цей за­дум, він роз­по­вів на­шо­му ко­рес­пон­ден­ту на­пе­ре­до­дні вша­ну­ван­ня пам’­яті жертв Го­ло­до­мо­ру, яке від­бу­ло­ся на­при­кін­ці лис­то­па­да 2017 ро­ку.

По­чи­на­ючи з 2014 ро­ку ко­лек­тив На­ціо­наль­но­го му­зею іс­то­рії Ук­раї­ни у Дру­гій сві­то­вій вій­ні ре­алі­зує низ­ку про­ек­тів, при­свя­че­них зви­тя­зі і жер­тов­но­сті ук­ра­їн­ських во­їнів, які на схід­них те­ре­нах Ук­раї­ни від­сто­юють її су­ве­ре­ні­тет і те­ри­то­рі­аль­ну ці­лі­сність.
З чо­го все по­ча­ло­ся? Звід­кі­ля бе­руть­ся екс­по­на­ти? Чи дов­го ще три­ва­ти­ме ре­алі­за­ція цих про­ек­тів? На ці та ін­ші за­пи­тан­ня ми по­про­си­ли від­по­віс­ти Іва­на Ко­валь­чу­ка — ге­не­раль­но­го ди­рек­то­ра Му­зею.

Не­за­леж­ні су­ди — не­об­хід­на озна­ка де­мо­кра­тич­ної вла­ди та важ­ли­вий чин­ник ут­вер­джен­ня в су­спіль­стві вер­хо­вен­ства пра­ва, під­крес­лю­ють екс­пер­ти Цен­тру Ра­зум­ко­ва. По­дії кін­ця 2013-го — по­чат­ку 2014-го за­свід­чи­ли, що в кра­їні є сер­йоз­ні проб­ле­ми із су­до­вою вла­дою. Во­на ви­яви­ла­ся не тіль­ки не­спро­мож­ною про­ти­ді­яти сва­віл­лю вла­ди по­лі­тич­ної, во­на їй по­ту­ра­ла, спри­яла про­явам цьо­го сва­віл­ля.