12 ГРУДНЯ — 125 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АНДРІЯ АТАНАСОВИЧА МЕЛЬНИКА (1890–1964), УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКОВОГО ТА ПОЛІТИЧНОГО ДІЯЧА

На­ро­див­ся Ан­дрій Мель­ник 12 груд­ня 1890 ро­ку в се­лі Во­ля Яку­бо­ва не­по­да­лік Дро­го­би­ча, що на Львів­щи­ні. Під­ва­ли­ни на­ціо­наль­ної сві­до­мо­сті й пат­ріо­тиз­му сфор­му­ва­ли­ся у рід­ній осе­лі, де осо­бли­во ша­ну­ва­ли Іва­на Фран­ка та на­слі­ду­ва­ли жи­вий при­клад бать­ка, який був не ли­ше доб­рим гос­по­да­рем, але й ві­до­мим гро­мад­ським ді­ячем.

Протягом 1900–1910 років він учиться у гімназіях Дрогобича та Стрия. І вже у 1912 році вступає до Вищого земельного навчального закладу у Відні. А 1914-го Андрій Мельник вступає добровольцем до Легіону Українських Січових стрільців. Стає командантом сотні УСС, бере участь у боях на горах Маківка і Лисоня. За проявлену мужність нагороджений срібною медаллю та іменною шаблею.
У 1916-му разом з іншими галичанами потрапив у російський полон і був відправлений у табір під Царицин. 6 січня 1917-го група українських старшин, серед яких Андрій Мельник, Михайло Матчак, Роман Сушко, організували втечу з полону і невдовзі добралися до Києва.

9 ГРУДНЯ — 90 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ СВЯТІЙШОГО ПАТРІАРХА КИЇВСЬКОГО І ВСІЄЇ РУСІ-УКРАЇНИ УПЦ КП ВОЛОДИМИРА (1925–1995)

Об’­єд­ну­вач хрис­ти­ян — так мож­на ви­зна­чи­ти пос­тать Пат­рі­ар­ха Во­ло­ди­ми­ра (Ва­си­ля Ро­ма­ню­ка). Ве­лич цієї осо­бис­то­сті ще не роз­кри­та в усій пов­но­ті. Скла­ла­ся див­на тра­ди­ція зга­ду­ва­ти про Ки­їв­сько­го Пат­рі­ар­ха тіль­ки у кон­тек­сті йо­го по­хо­ро­ну, так зва­но­го чор­но­го вів­тор­ка — 18 лип­ня, ко­ли че­рез без­глуз­ду по­ве­дін­ку то­діш­ньої вла­ди бу­ло про­ли­то люд­ську кров.

Василь Омелянович Романюк (світське ім’я Патріарха) народився у селі Химчин Косівського району Івано-Франківської області. Усе своє життя починаючи з ранніх літ він присвятив служінню Богові, українському народові й Церкві.
...Життя Василя Романюка стало прикладом подвижництва для багатьох. Дев’ятнадцятирічного Василя арештували восени 1944 року за зв’язки з ОУН. Його 15-річного брата вбили енкаведисти. У Сибіру на засланні загинув батько, Омелян Романюк. Василеві присудили 20 років, удвічі зменшивши термін через неповноліття.

Наш спів­роз­мов­ник — ко­ри­фей ук­ра­їн­ської ка­ри­ка­ту­ри Во­ло­ди­мир Со­лонь­ко. Прой­шов дві ґрун­тов­ні шко­ли — Ху­дож­ній ін­сти­тут (ни­ні На­ціо­наль­на ака­де­мія об­ра­зо­твор­чо­го мис­тец­тва та ар­хі­тек­ту­ри) і жур­нал «Пе­рець».

А ще він — живописець, різьбяр-скульптор, автор анекдотів та віршованих хохм, майстер на всі руки.
Лауреат всеукраїнських та міжнародних конкурсів Володимир Солонько перебуває у нескінченному пошуку тем, сюжетів і неординарних образних рішень. Творчо ніколи не буває солодкий, він — солоний, а ще більше перчений. Дивиться довкола пильно-пронизливо, глибоко, доброзичливо, а не роздратовано й сердито.
Від творчості Володимира Івановича світлішає на серці і дійсність не видається такою вже сумною і невтішною, просто всі наші дурощі — це складова життя, де найдосконаліші люди ті, котрі вміють лікувати сміхом.

Останній вірш Ельдара Рязанова

В старинном парке корпуса больницы,
кирпичные простые корпуса...
Как жаль, что не учился я молиться,
и горько, что не верю в чудеса.

У галереї сучасного сакрального мистецтва Іconart відкрилася виставка Оксани Романів-Тріски і Тараса Лозинського «Під заступництвом Богородиці», повідомляє i-pro.kiev.ua.
Образ Богородиці промовляє до нас з різних пам’яток — від давньовізантійських до сучасних. Виставка «Під заступництвом Богородиці» демонструє спроби двох львівських авторів — Оксани Романів-Тріски і Тараса Лозинського — відтворити цей образ у малюванні на склі. Традиційно ця техніка асоціюється з гуцульсько-покутським іконописом, з якого, зрештою, і виросли сучасні спроби художніх інтерпретацій.

Ка­те­ри­на Бі­ло­кур є од­нією з най­більш зна­них ук­ра­їн­ських ху­дож­ниць ХХ сто­річ­чя. Її ім’я зде­біль­шо­го ви­кли­кає асо­ці­ації з квіт­ко­ви­ми мо­ти­ва­ми. Про­те твор­чість ху­дож­ни­ці має знач­но глиб­ший ви­мір, її біо­гра­фія — яс­кра­ва і дра­ма­тич­на іс­то­рія до­лі та­ла­но­ви­тої жін­ки, яка всу­пе­реч усім об­ста­ви­нам сіль­сько­го жит­тя ви­рі­ши­ла при­свя­ти­ти се­бе жи­во­пи­су.

Катерина Білокур пережила всі найважчі події української історії минулого століття: революцію, Голодомор, Другу світову війну, та попри все спромоглася реалізувати свою заповітну мрію. Усе унікальне мистецтво Катерини Білокур проникнуте прагненням додати у життя краси і любові.
«Хочу бути художником!» — автобіографічна цитата і життєве кредо Катерини Білокур. Усе її життя пройшло у селі Богданівка. Волею батьків Катерина не отримала навіть початкової освіти, грамоту опановувала самотужки. Тоді й дізналася, як говорила сама, про «чарівне слово — художник».

Ки­їв­ський ака­де­міч­ний дра­ма­тич­ний те­атр на По­до­лі ак­тив­но за­ймає­ть­ся ін­сце­ні­за­цією су­час­ної ук­ра­їн­ської дра­ма­тур­гії. Не­що­дав­но Ігор Сла­вин­ський тут по­ста­вив ви­ста­ву «Ре­ві­зія-шма­ві­зія» за тво­ром Ана­то­лія Кри­ма, а Сер­гій Пав­люк — «За­мов­ляю лю­бов» за п’єсою Те­тя­ни Іва­щен­ко.

Вистава «Ревізія-шмавізія» є третьою, заключною частиною трилогії А. Крима, що умовно можна назвати «Розповідями про єврейське щастя» (попередні — «Льовушка» та «Лист Богу»). Творці спектаклю намагаються провести дослідження, що ж це власне таке, єврейське щастя. На жаль, інколи ми буваємо настільки «сліпими», що не помічаємо того, що щастя було десь поруч. Те ж саме трапляється з героями вистави.
Події «Ревізії-шмавізії» відбуваються в одній із провінційних філармоній приблизно у 70-х роках минулого століття. Смерть та поховання одного з технічних працівників цієї музичної установи, а потім несподівана ревізія приводять до цілої низки комічних та містичних подій. Виявляється, можна писати листи на той світ і отримувати на них уві сні відповіді.

Се­ред го­лов­них ви­кли­ків су­час­но­сті екс­пер­ти Цен­тру Ра­зум­ко­ва ви­зна­ча­ють проб­ле­ми, по­в’яза­ні зі ста­ном дер­жав­них фі­нан­сів, їх де­фі­ци­та­ми та на­ко­пи­че­ни­ми бор­га­ми.

Упродовж останніх десятиріч минулого століття, коли у світі утворювалося багато нових економік, нерідкими були фінансові, валютні, боргові кризи в країнах, що розвиваються. Фінансові ринки розвинутих країн видавалися стійкими, а механізми кредитування (і запозичень) дозволяли їх урядам активно акумулювати ресурси на внутрішніх і зовнішніх ринках практично без ризиків.
Спокійна позитивна динаміка глобальної економіки й контрольовані бюджетні дефіцити найбільших країн протягом попередніх десятиліть сприяли недооцінці бюджетних і боргових викликів для них. Серед головних чинників цього експерти Центру Разумкова називають невиправдану віру у всемогутність ринкового саморегулювання. Зокрема й через новітні похідні фінансові інструменти, за допомогою яких сподівалися покривати ризики від можливих спонтанних збурень на глобалізованих фінринках.
Хоча рівень боргів у структурі ВВП розвинутих країн часто перевищував такий рівень у країнах, що розвиваються, кризові ризики для розвинутих країн не виглядали високими, адже вважалося, що вони мають майже необмежений доступ до фінансування дефіцитів.

Іс­то­рія під­крес­лює той факт, що у біль­шо­сті роз­ви­не­них кра­їн са­ме по­шта бу­ла цен­траль­ним най­по­туж­ні­шим ме­ха­ніз­мом зв’яз­ку, який під­три­мує дер­жа­ва. Як­що взя­ти до ува­ги до­свід успіш­них кра­їн, то По­шта Япо­нії, на­при­клад, яка є дер­жав­ною кор­по­ра­цією, звіль­не­ною від спла­ти по­дат­ків, ви­сту­пає най­біль­шим ощад­ним бан­ком кра­їни. По­шта Гре­ції (ELTA) от­ри­мує суб­си­дії на на­дан­ня уні­вер­саль­них по­слуг.

Пошта Франції на період 2013–2015 рр. для гарантування вигідних тарифів на доставку періодичних видань отримала від держави пряму фінансову допомогу у розмірі 597 млн євро. А для забезпечення завдання територіальної присутності на 2013–2017 рр. було ухвалене рішення щодо звільнення французької пошти від сплати місцевих податків на суму 170 млн євро на рік. Існує ще безліч прикладів державної підтримки вітчизняної пошти.
Україна також має свого національного оператора поштового зв’язку — Укрпошту. Як вона працює у нинішніх ринкових умовах, у яких відносинах із державою, як заробляє, які зрушення та перспективи має підприємство, ми запитували у керівника Укрпошти Ігоря Ткачука, який очолює підприємство вже 11 місяців поспіль.

По­між остан­ніх зна­ко­вих і ду­же важ­ли­вих для на­шо­го су­спіль­ства за сво­їми по­лі­тич­ни­ми і еко­но­міч­ни­ми на­слід­ка­ми чер­го­вих про­жек­тів дер­жав­них кер­ма­ни­чів не остан­нє міс­ці по­сі­ла спро­ба по­кін­чи­ти з то­та­лі­тар­ним ми­ну­лим кра­їни.

Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та заборону пропаганди їх символіки», який наробив чимало галасу у суспільстві, надав непогану можливість населенню, себто територіальним громадам, самим покінчити з радянським тоталітарним минулим. Ухваливши задля цього з власної ініціативи рішення про позбавлення у назвах населених пунктів, вулиць, пам’ятників тощо — геть усього, що нагадує про радянське тоталітарне минуле.
А щоб у населення не залишалося сумніву у серйозності намірів законодавців, декомунізацію в Україні чітко регламентували в часі: до 21 листопада 2015 року все і скрізь мало бути перейменовано з ініціативи місцевих рад.