Однак уже в 1946-му його засудили вдруге — «за антирадянську агітацію і пропаганду», тож із полтавського виправно-трудового табору потрапив на копальні Колими (куди в’язнів переправляли у трюмі корабля).
З 1953 року розпочалося заслання в Магадані. Там Василь Романюк познайомився зі своєю майбутньою дружиною Марією, засудженою за зв’язки з УПА. В 1958-му подружжя повернулося в Україну, оселившись у Косові. Наступного року закінчив Вищі богословські курси в Івано-Франківську, викладачі яких здобували освіту в Інсбруку, Брюсселі та Римі.
Василь ще змалку прислуговував священику в рідному селі Химчин, однак до глибокої віри в Бога, за його споминами, прийшов під час ув’язнення в сталінських таборах. Разом із ним карали вірних священикiв і владик різних церков — православної, греко-католицької, старообрядської, істинно православної. Отож тюрма стала для майбутнього Патріарха вищою школою богослов’я, філософії й толерантності.
Проте уповноважені у справах релігії довго не дозволяли Василеві Романюку стати священиком. Тільки у 1964 році єпископ Йосип висвятив його на Вербну неділю в Івано-Франківському кафедральному соборі. У кожному селі, де служив отець Василь, відразу більшало парафіян, відновлювалися церковні хори, оживали народні традиції колядування, гагілок (пасхальних піснеспівів).
1 липня 1970 року в гуцульському селі Космач (де отець Василь служив з 1968 року) біля церкви заарештували історика Валентина Мороза. Отець Василь виступив на його захист, після чого йому заборонили правити службу Божу. Втім, в оселі Романюків продовжували гостинно приймати українських дисидентів — Бориса Антоненка-Давидовича, Данила Шумка, Опанаса Заливаху, В’ячеслава Чорновола, Ігоря Калинця...
Заяви і листи священика Романюка постійно оприлюднювало закордонне радіо та самвидав. 20 січня 1972 року отця Василя вдруге арештували і засудили за ст. 62 ч. 2 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») на 7 років позбавлення волі та 3 роки заслання. Визнали «особливо небезпечним рецидивістом». Покарання відбував у таборі ЖХ-389/1-8 (село Сосновка в Мордовії). Ім’я Василя Романюка тоді часто зустрічалося у листах Стуса. 1 липня 1976 року Романюк відмовився від радянського громадянства. З-за кордону постійно домагалися його звільнення прогресивні громадські і церковні діячі, відомі політики й державці.
У 1978 році Василь Романюк та Олекса Тихий написали документ «Спроба узагальнення», де вищим принципом громадського і міжнаціонального співіснування проголосили Загальну декларацію прав людини ООН. У розділі «Можливі форми опору» запропонували прийняти «норми поведінки для українця»: уживати тільки рідну мову, не служити в армії за межами України тощо. А також дотримуватися загальних норм: не пиячити, не нагромаджувати грошей, а витрачати їх на благодійність. У лютому 1979 року Василь Романюк став членом Української Гельсінкської групи (УГГ).
За словами сина Тараса, особливо тюремникам не подобалося те, що батько отримував масу кореспонденції з різних країн світу, в основному від віруючих: українців діаспори, протестантів, католиків та інших груп людей, які таким чином висловлювали батькові моральну підтримку. Згодом, у відпускній характеристиці місцевий прокурор напише про Василя Романюка: «Упродовж заслання через кореспонденцію постійно підтримував зв’язки з диверсійними центрами Заходу».
У лютому 1982 року отець Василь повернувся до родини в Косів. Стосовно ж повернення до священицького служіння, то тут вимагалося публічне каяття у «злочинах» проти радянської влади. Однак отець Василь вважав, що не він, а радянська влада має каятися за сподіяне. Священикові світила стаття за дармоїдство (тунеядство), отже, він влаштувався сторожем до лікарні. Після смерті Брежнєва ситуація трохи змінилася. Отцеві Романюку надали парафію поблизу Косова, куди на літургію приходили і люди в цивільному з диктофонами.
У 1987 році Романюк написав відкритого листа екзархові УПЦ в Україні — митрополитові Філарету із закликом повернення Українській церкві національних святинь — Києво-Печерської лаври та Софії Київської, відкриття духовних семінарій з українською мовою викладання. Життя в СРСР стало видаватися зовсім нестерпним.
У квітні 1990-го, вже в Україні, отець Василь був возведений у сан архімандрита з чернечим ім’ям Володимир (на честь святого Володимира Хрестителя) і прийняв архієрейське свячення з титулом єпископа Ужгородського і Виноградівського.
24 червня 1990 року у Києві владика Володимир освятив жовто-блакитний прапор, який того дня вперше вивісили над міськрадою Києва. 1991 року він очолив місійний відділ Патріархії УАПЦ. Став одним із провідників руху за помісну Українську православну церкву. 25–26 червня 1992 року в Києві відбувся Всеукраїнський православний собор, що об’єднав УАПЦ та частину Української православної церкви Московського патріархату в єдину УПЦ Київського патріархату.
У жовтні 1993-го, по упокоєнні Патріарха Мстислава, Всеукраїнський православний собор УПЦ КП обрав о. Володимира предстоятелем Церкви з титулом Патріарха Київського та всієї Русі-України. Здавалося, ще кілька років життя Патріарха — і все зміниться на краще. Втім, навіть смерть Патріарха і його похорон для багатьох стали пробудженням. Недарма нині біля його могили перед брамою Софійського собору щомісяця збираються вірні різних конфесій для молитви за єдність і мир між християнами.
А заповітом усім нам від Патріарха Володимира мають слугувати його слова: «Ніколи незалежність України не буде повною, якщо 60% її православних належатимуть до іншого духовного центру, як це ми маємо тепер з Українською православною церквою Московського патріархату. Тому єдиним нашим порятунком у даній ситуації є об’єднання всіх православних України саме довкола Києва як нашого духовного центру, нашого національного Єрусалима».

Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ