— Ситуація дійсно складна. Але ми продовжуємо працювати, хоча й у скороченому режимі. На жаль, у Києві, як і по всій Україні, у травні-квітні було значно скорочено посади фахівців соціальної роботи. Причому це були не просто працівники, які допомагали ходити в магазин або прибирати в кімнаті, а висококваліфіковані спеціалісти з вищою освітою, які консультували, професійно надавали правові, психологічні, соціальні послуги сім’ям, які мають дітей з інвалідністю.
Тільки в столиці було скорочено 250 таких фахівців, хоча вони несли велике навантаження, працюючи за невелику плату. Зазвичай 8-годинного робочого дня не вистачало, бо такий фахівець працював ненормовано — вдень на робочому місці, а ввечері відвідував сім’ї в зручний для них час. Постійно був на зв’язку з підопічними в телефонному режимі, та ще й мусив займатися паперовою роботою: вести протоколи та акти відвідування сімей тощо.
Головним їхнім завданням була робота із сім’ями, які перебувають у кризовому стані. Для нашої країни це були зовсім нові спеціалісти, і це був реальний крок до західних стандартів у соціальній роботі. За два роки фахівці пройшли підготовку, почали працювати, набули певного досвіду, і ми вже бачили конкретні зміни в житті підопічних сімей. Але цих фахівців скоротили. На жаль.
— Але все ж таки їхню роботу комусь треба робити. Чи можуть допомогти у вирішенні проблеми громадські організації, яких у нашій країні теж немало?
— Звичайно, ми з ними активно співпрацюємо. Дуже добре, що є чимало громадських організацій і волонтерських рухів, які опікуються людьми з інвалідністю. Проте слід розуміти, що є професійні працівники, які працюють системно, і громадські благодійні організації, які частіше проводять певні акції. Професійні фахівці соціальної служби себе не піарять, а роблять свою роботу щоденно, і її, зазвичай, не видно. Вони не роздають гречку і не виконують роботу за людину. Хоча багато працівників соціальної служби як громадяни також займаються адресною допомогою і беруть участь у благодійних проектах.
Та наше головне завдання — навчити людину з особливостями жити самостійно, допомогти налагодити по можливості повноцінне її життя. Головна ідея — попри ті проблеми, які в людини є, допомогти їй знайти в собі мотивації і власні сили бути функціональною. І тут є проблема. З одного боку, суспільство не завжди охоче прислухається до потреб інвалідів, а з іншого — далеко не всі люди з інвалідністю бажають жити повноцінним незалежним життям, відстоювати свої права, намагатися щось змінити.
Як це не парадоксально звучить, багатьох із них влаштовує ситуація, коли отримуєш невелику грошову допомогу, критикуєш державу і нічого не робиш. Тому наше головне завдання — створити особисту мотивацію жити повноцінним життям і, звичайно, допомогти в реалізації цього бажання. До речі, таким шляхом іде увесь цивілізований світ, де право на самореалізацію людини з особливостями ні в кого не викликає сумнівів.
— Але те, що ресурсів у вас дійсно не вистачає, це факт?
— Шукаємо вихід. Активно співпрацюємо як з громадськими організаціями, так і з іншими державними установами. Набуваємо необхідних знань. Нещодавно наші спеціалісти пройшли навчання по роботі з людьми, які перебувають у кризі в результаті посттравматичного синдрому. Це, як ніколи, актуально, особливо враховуючи ситуацію з проведенням АТО. Нас навчали фахівці Українського науково-дослідного інституту соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України. Зустрічалися з психіатрами Грузії, які розповіли, як побудовано у них систему допомоги. Вони давно вже використовують найкращий міжнародний досвід у своїй роботі, і нам є чого в них повчитися.
У соціальній роботі кожен має зайняти свою нішу. Про це говорить міжнародна практика. Це схоже на піраміду. Скажімо, перший такий рівень допомоги, або фундамент, більш глобальний і охоплює велику кількість людей — тут працює суспільство, допомагає, кому — харчами, кому — речами. Їх охоплюють переважно волонтерські рухи і громадські благодійні організації. Займатися людьми, яким потрібна більш професійна допомога — інформаційна, юридична, психологічна тощо, — вже мають професійні спеціалісти або більш підготовлені волонтери, і працюють вони з конкретними групами.
У цих обсягах також уже менша кількість людей, які потребують цих послуг. Потім відбувається ще звуження. Менша кількість потребує більш професійної допомоги конкретних фахівців. І на самому піку цієї піраміди — необхідні спеціалізовані структури: центри реабілітації, спеціальні центри денного перебування чи інші структури, які допоможуть людині впоратися зі своїми проблемами.
Важливим у цій системі повинно бути те, щоб усі структури, які надають послуги і соціальну допомогу, взаємодіяли і чітко знали функції та можливості один одного. Тоді робота буде більш ефективною і менш затратною. І тут нічого нового немає. Так працює увесь цивілізований світ.
Розмову вів Олександр КОЗЛОВСЬКИЙ