Пам'ять
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Травень 17, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 25 Квiтень 2014 03:00

Майдан нагадував справжнє пекло...

Rate this item
(0 votes)

ПОЛКОВНИК МЕДИЧНОЇ СЛУЖБИ ЗАПАСУ АНАТОЛІЙ ДЕНИСЮК ПІД ЧАС ПОДІЙ НА МАЙДАНІ РАЗОМ З ІНШИМИ ВОЛОНТЕРАМИ ОПЕРУВАВ ПОРАНЕНИХ, ВРЯТУВАВШИ НЕ ОДНЕ ЛЮДСЬКЕ ЖИТТЯ
Трагічні лютневі події, що відбувалися на головній площі країни, привернули увагу мільйонів людей як в Україні, так і за її межами. Одні спостерігали за їх перебігом з телеекранів, інші були безпосередніми учасниками. Маю кількох знайомих, які не планували виходити на Майдан, але, дізнавшись, що там пролилася перша кров, не могли всидіти вдома.
Начальник Центральної патолого-анатомічної лабораторії Міністерства оборони України полковник запасу медичної служби Анатолій Денисюк — один із них. 
— Я, звичайно, не Нострадамус, але коли «Беркут» жорстоко розігнав студентів на Європейській площі, мені стало зрозуміло, що добром уся ця історія не закінчиться, — говорить Анатолій Іванович. — Проте і в страшному сні не могли наснитися ті події, учасником яких довелося стати. Так ось, 18 лютого, перебуваючи на своєму робочому місці, я почув «завивання» сирен «швидкої». Визирнувши у вікно, побачив кілька машин, що промчали неподалік, направляючись до сусідньої лікарні.

Не був упевнений, кого саме вони повезли, але на душі стало якось неспокійно: інтуїтивно відчув, що там хлопці з Майдану.
Незадовго до закінчення робочого дня я, прихопивши пакет перев’язувальних матеріалів, різних медпрепаратів, потрібних при вогнепальних пораненнях, поїхав у центр міста.
— Своєму керівництву доповіли про те, куди їдете?
— Ні, не доповідав, але, думаю, мої керівники не заперечували б. Принаймні, як лікарі, люди, котрі свого часу давали клятву Гіппократа.
На метро доїхав до «Станції Льва Толстого», а далі пішов пішки: рух поїздів до станцій «Майдан Незалежності» і «Хрещатик» було перекрито. На підступах до Майдану, який був окутаний чорним їдким димом від шин, що горіли, дізнався: розпочалася так звана зачистка: «Беркут» намагався відтіснити людей як із Майдану, так і прилеглої до нього території. На власні очі побачив, як здійснювалася ця «операція з наведення конституційного ладу в країні», як назвав її згодом міністр внутрішніх справ Захарченко.
Міліціонери наводили «порядок» не кийками, а жбурляли в людей світло-шумові гранати, у багатьох із них була зброя травматичної дії, з якої вони вели вогонь на ураження. До того ж «беркутівці» прив’язували до гранат різне залізяччя, яке при вибухові перетворювалося на шрапнель, калічачи людей. Вибухи були надто гучними, і складалося враження, що в центрі столиці розгорілася справжня війна з терористами.
Від побаченого, відверто кажучи, розгубився. Зі стану оціпеніння мене вивів мікроавтобус, що повільно, пробиваючись крізь натовп, виїжджав з Майдану. У нього, прямо на ходу, втискували людей, у багатьох з яких одежа, обличчя були залиті кров’ю. Я підбіг до нього і теж ускочив. Поцікавився у водія: чому пораненим не надають допомогу тут, на місці, і дізнався, що всі медпункти, в тому числі й госпіталі, що розташовувалися у Будинку профспілок та Українському домі, розгромлені. Тому потрібно їхати до Михайлівського Золотоверхого собору.
У храмі нам виділили невеличкий клаптик території, куди ми завели тих, хто потребував невідкладної допомоги. Першим нашим пацієнтом виявився хлопець років 20–23, який втратив багато крові і якому ми поставили крапельницю. Після цього розпочався наплив людей. Я маю хірургічну підготовку, тож проблем з військово-польової хірургії не було.
Забігаючи наперед, скажу ось що. У Військово-медичній академії ім. С. Кірова мене готували до надання меддопомоги в умовах війни. Хто міг тоді подумати, що отримані навички знадобляться в мирний час, та ще й у центрі європейської країни!
— Ліків вистачало?
— Спочатку бракувало, але невдовзі мали все потрібне, зокрема перев’язувальні матеріали, різні медичні препарати, хірургічний інструментарій.
— Звідкіля вони взялися?
— Поприносили люди — пересічні кияни, небайдужі до того, що відбувалося в їхньому рідному місті. Та буквально через кілька годин відчули дефіцит. Найбільше було поранень від гумових куль, які застрявали у людських тілах. Нам доводилося їх «виколупувати» звідти, зупиняючи кровотечі. Поранені, звісно, кричали, заважаючи священикам правити вечірню.
До того ж у нас було дуже мало місця для розміщення людей, і з дозволу керівництва Золотоверхого перейшли до ризницької — приміщення, де зберігаються ризи священиків. Але й там місця було замало, тож уночі перебралися до трапезної, відкривши в ній другу операційну. У деяких випадках рахунок ішов на хвилини, тому при наданні допомоги використовували все, що можна. Наприклад, в якості штатива для крапельниць слугували звичайні швабри, а замість спеціального кріплення для флаконів з розчинами — пляшки з-під мінеральної води.
Поруч з нами були координатори з надання медичної допомоги, зокрема Олег Мусій, Ольга Богомолець, Марта Дацко, інші волонтери. Ми повідомляли їм про найнеобхідніше, що нам потрібно, і незабаром усе у нас було. До речі, посильну допомогу надавали і служителі церкви. Приміром, послушник Тарас прибирав приміщення, стежив за порядком.
— «Беркут» не намагався проникнути на територію храму?
— Відкрито — ні. Натомість існувала реальна загроза того, що до нас «завітають» так звані тітушки. Їх важко було назвати адекватними людьми, і чекати від них можна було чого завгодно. Утім, коли б це сталося, то вони зустріли б гідний спротив, адже нас охороняли сотні, щоправда, без вогнепальної зброї. Я ж, зважаючи на ситуацію, зокрема другого дня, 19 лютого, прихопив із собою мисливську рушницю, а набої, що лежали в кишенях, були призначені для полювання на дикого кабана.
— Скільки часу провели в таких екстремальних умовах?
— На Майдан прийшов, як уже казав, 18 лютого після обіду, звідки поїхав до Золотоверхого. Там разом з такими ж волонтерами надавав людям допомогу до ранку 19 лютого. А вранці поїхав на роботу: від службових обов’язків мене ніхто не звільняв.
— Двадцяте лютого стало чорним днем для усієї України: того дня від куль снайперів загинуло близько сотні людей.
— Я був тоді на території Золотоверхого. Медична допомога знадобилася усього кільком десяткам людей. Ми в основному приймали убитих.
Ви правильно назвали цей день чорним у новітній історії України. Для мене особисто він теж став таким. Важко передати словами ті почуття, що переповнювали моє серце, коли я дивився на молодих людей, яким потрібно ще жити і жити, в яких осиротіли маленькі діти і овдовіли молоді дружини. У такі хвилини до горла підкочувався гіркий клубок.
— Що змусило Вас, Анатолію Івановичу, піти на Майдан, ризикуючи не лише здоров’ям, а й життям?
— Мене ніхто не змушував. Я чудово розумів, що це аж ніяк не позначиться на моїй кар’єрі тощо. Але для себе вирішив, що моє місце там, де ллється людська кров, розумів, що потрібен на Майдані, бо можу допомогти своїм співвітчизникам як лікар.
Поруч зі мною були люди, які теж прийшли не за наказом, а за покликом серця. Серед них були представники різних верств населення, в тому числі і досить самодостатні громадяни. Чому у нас не було проблем з ліками, харчами? Та тому, що самі люди приносили все, що могли, часто відриваючи від себе останню копійку.
Були там і представники комерційних кіл. До нас під’їжджали на крутих мерседесах, джипах і запитували, що потрібно. Через 30–40 хвилин те, чого потребували поранені, вже було.
Я мав список телефонів, господарі яких прибували до Золотоверхого буквально за 10–15 хвилин після дзвінка і готові були везти пораненого у будь-який кінець Києва. При цьому вони неабияк ризикували, оскільки міліція з тими, хто допомагав майданівцям, не церемонилася. Поранених, після надання першої допомоги, намагалися відправляти не до лікарень МОЗ, а до так званих підпільних госпіталів, які були облаштовані в різних офісах і навіть у помешканнях киян, адже з державних медичних закладів багатьох майданівців працівники МВС забирали силоміць, доправляючи потім до міліцейських відділків.
Не вважаю себе героєм, як і не засуджую тих, хто не вийшов на Майдан чи не стояв поруч зі мною в операційній. Знаю, що коли, не дай, Боже, ситуація повториться, знову буду з людьми...

Інтерв’ю провів Сергій ЗЯТЬЄВ 

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».