Пам'ять
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Вiвторок Червень 22, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 24 Квiтень 2015 21:14

Навесні 1986-го армія рятувала світ...

Rate this item
(0 votes)

ГОЛОВА УРЯДОВОЇ КОМІСІЇ З ЛІКВІДАЦІЇ НАСЛІДКІВ ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ КАТАСТРОФИ БОРИС ЩЕРБИНА ВВАЖАВ, ЩО САМЕ СОЛДАТИ Й ОФІЦЕРИ РАДЯНСЬКОГО ВІЙСЬКА ЗРОБИЛИ НАЙБІЛЬШЕ ДЛЯ ЇЇ МІНІМІЗАЦІЇ

26 КВІТНЯ — ДЕНЬ ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ

Про наслідки тоді ніхто не думав
Двадцять шосте квітня 1986 року. Ніч. На одному з енергоблоків Чорнобильської атомної станції, який, до речі, вважався чи не найнадійнішим з усіх реакторів, установлених на атомних станціях СРСР, проводиться експеримент. Мета — поліпшення його роботи. Оператори, стомлено поглядаючи на годинники, з нетерпінням чекають його завершення. Але...
О 1 год. 23 хвилини 40 секунд лунає вибух, за ним другий. Над реактором, в якому міститься понад 200 тонн урану, здіймається вогняний смерч. Потужність вибухів настільки велика, що руйнуються сталева і свинцева обшивки реактора, а в повітря піднімається понад 60 тонн радіоактивних матеріалів. Сумарна радіація викинутих ізотопів становила 50 мільйонів кюрі, що в 30–40 разів більше, ніж при вибуху ядерної бомби над Хіросімою в 1945 році.


Суміш із розплавленого металу, піску, бетону і частинок ядерного палива почала розтікатися під реакторними приміщеннями, спровокувавши витік ізотопів урану, плутонію, йоду-131 та інших радіоактивних речовин, адже у реакторі 4-го енергоблоку на момент вибуху було близько 200 тонн ядерного палива — урану, 400 кілограмів плутонію-239, 170 кілограмів плутонію-240. Близько 8 тонн, тобто 4 відсотки від цієї кількості, потрапило в навколишнє середовище.
Першими у двобій з радіацією вступають пожежники: лейтенант внутрішньої служби Віктор Правик зі своїми бійцями І. Шавреєм, В. Прищепою, М. Ничипоренком, А. Королем, В. Легуном, С. Легуном, О. Петровським, А. Захаровим, А. Половинкіним, І. Бутрименком прибувають на станцію і, після кількагодинної боротьби, локалізовують вогонь, не допустивши його поширення на інші об’єкти. А вранці у Прип’яті — місті, де живуть працівники станції, з’являються перші підрозділи військ Цивільної оборони, Київського військового округу.
Уранці 26 квітня про аварію на Чорнобильській станції вже знали у Москві.
— Мене про це повідомили вночі, але коли я приїхав на роботу, то ніхто й нічого конкретного не міг доповісти, — згадує Михайло Горбачов, на той час генеральний секретар ЦК КПРС. — Я викликав міністра оборони і поставив завдання протягом кількох годин надати інформацію про масштаби аварії і чи є реальна загроза населенню.
Виконувати це розпорядження випало, звичайно, військовим. І буквально через годину доповіли про результати.
— Саме завдяки їм члени урядової комісії, яку очолював заступник голови Ради міністрів СРСР Борис Щербина, дізналися про масштаби лиха, — згадував пізніше генерал армії Борис Пікалов, начальник хімічних військ ЗС СРСР. — Після цього до станції почали прибувати армійські частини і підрозділи, насамперед ті, які були поблизу, тобто дислокувалися в Київському, Одеському та Прикарпатському військових округах. Незважаючи на те, що жодному офіцеру, генералу не доводилося діяти за подібних умов, вони все ж швидко зорієнтувалися, віддаючи грамотні накази, реалізація яких тоді неабияк вплинула на радіаційний фон у Прип’яті та навколишніх населених пунктах, де проживали десятки тисяч людей. Усі вони отримали значні дози, але коли б не армійці, то ці дози були б іще більшими.
Солдати проводили дезактивацію вулиць міста, території станції, деяких об’єктів, розташованих на ній. У цей час екіпаж вертольоту Мі-8 під командуванням капітана Сергія Володіна вів радіаційну розвідку з повітря, «зависаючи» над самим реактором. Наказ про це, як згадував офіцер, він отримав уранці.
— Коли ми тільки-но стали підлітати до Чорнобильської станції, я зрозумів: стався великий викид радіації, — згадує Сергій Володимирович. — Бо прилади, які вимірювали рівень забруднення, почали зашкалювати. Ми облетіли всю її територію, «покружляли» над навколишніми селами і, приземлившись, поспішили до Прип’ятського міськвиконкому, де засідала урядова комісія. Коли я завершив доповідь, дехто з її членів зблід...
Доповіді військових свідчили: сталася масштабна катастрофа, і потрібно терміново ухвалювати відповідні рішення. Негайно. Бо кожна хвилина — на вагу золота.
Усі подальші дії урядової комісії були продиктовані саме тими даними дозиметричної розвідки, які вони отримали від військових. Зокрема, рішення про початок евакуації жителів Прип’яті 27 квітня було прийняте саме завдяки цим даним.
— Деякі члени комісії були категорично проти нього, мовляв, це викличе паніку серед людей, — згадував покійний Іван Плющ, який на той час очолював Київський облвиконком (аналог нинішньої облдержадміністрації. — Прим. авт.) і теж увійшов до її складу. — Останнім аргументом, з яким вони змушені були погодитися, стали саме результати розвідки, про які доповіли нам військові.

 

Піднімали серед ночі
У перші травневі дні почалася мобілізація до лав Радянської армії: військові комісаріати перейшли на посилений режим служби, виконуючи наказ міністра оборони СРСР.
— Я працював на одному зі столичних підприємств і в неділю мав їхати до товариша на весілля, — згадує Анатолій Прокопчук. — Але не судилося: опівночі прийшов майор-військкоматівець у супроводі двох міліціонерів і попросив слідувати за ними. А вранці мене і ще кілька десятків чоловіків переодягнули у солдатські однострої, і ми відбули до Чорнобильської станції.
Подібна доля спіткала багатьох «партизанів» — військовозобов’язаних громадян Української РСР. Зокрема, на базі окремого полку Цивільної оборони був сформований 773-й загін, на особовий склад якого покладалося «виконання ліквідаційних робіт у зоні Чорнобильської АЕС».
— Ми, зокрема, зрізали верхні шари ґрунту навколо зруйнованого реактора, бо тут земля найбільше «всмоктала» радіонуклідів, — розповідав мені Дмитро Шкурченко — сержант запасу, який у травні 1986-го був призваний до лав Радянської армії і працював безпосередньо біля зруйнованого реактора. — Для цього з Чорнобиля, інших навколишніх сіл і міст пригнали чимало тракторної техніки — екскаваторів та бульдозерів. Знімаючи до 20 сантиметрів ґрунту, вивозили його за кілька кілометрів — у ліс, прикопуючи в спеціальних так званих могильниках.
І це дало свої результати: гамма-опромінення зменшилось у десятки разів. І вже восени 1986-го адміністрація станції почала експлуатувати 1-й і 2-й енергоблоки.
Водночас військові підрозділи нищили так званий рудий ліс — тисячі дерев, які, отримавши чимало радіації, дійсно стали рудими, випромінюючи смертельні дози радіації. Тож їх потрібно було теж закопати у спеціально виритих бульдозерами траншеях.
У травні 1986-го в зоні Чорнобильської станції були розгорнуті 2 бригади, 7 полків і 3 окремих батальйони хімічного захисту, особовий склад яких практично цілодобово працював на станції. Загалом у ті найнебезпечніші весняні дні, коли навіть дозиметри зашкалювали, на ЧАЕС трудилося близько 100 тисяч військовиків.
Діям солдатів та офіцерів колишньої Радянської армії голова урядової комісії з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи Борис Щербина та академік Валерій Легасов дали найвищу оцінку. Зокрема, Борис Євдокимович вважав, що «саме вони виконали найнебезпечніші роботи, розплачуючись за безпеку інших власним здоров’ям і власними життями». І він не перебільшував...

Сергій ЗЯТЬЄВ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».