Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Четвер Червень 30, 2022

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 22 Серпень 2014 03:00

За майбутнє своїх дітей воюють на сході країни тисячі українців

Rate this item
(1 Vote)

Відслуживши строкову службу, Віктор Саванчук залишився на контрактну. Службою хлопець був задоволений, про що не раз говорив своїм друзям-односельцям, будував плани на майбутнє. Та їх перекреслила війна, яку розв’язали проти нас північні сусіди: в середині липня загинув. Йому було лише 23 роки... Дмитро Герасимчук, капітан медичної служби, під час антитерористичної операції врятував 30 людських життів. А себе не вберіг... Лейтенант Богдан Завада командував підрозділом Національної гвардії. Незважаючи на молодість, воював добре. Але й він ніколи вже не переступить поріг рідної домівки: загинув, прикриваючи відхід бойових побратимів.

Вони різні за віком, уподобаннями, місцем проживання, статусом. Але є одне, що їх об’єднує: всі троє були українцями — солдатами й офіцерами українського війська, всі троє поклали свої молоді життя заради України, її майбутнього.

Кілька років тому, готуючи для одного столичного видання матеріал з нагоди чергової річниці Незалежності України, головним її досягненням назвав те, що українські хлопці служать на рідній землі і не гинуть за тисячі кілометрів од неї в «гарячих точках». Мені й зараз не соромно за ці слова: найвищою цінністю будь-якої держави є життя її громадян. У тій статті, пам’ятаю, було ще одне твердження, яке редактор викреслив.

— Ти сам віриш у те, що написав? — запитав він.

Я, відверто кажучи, не дуже вірив, у чому і зізнався, тож він викреслив кілька речень. А йшлося в них про те, що «в Україні ростуть патріоти, які в разі необхідності візьмуться за зброю і підуть її захищати». Тепер мені соромно, що не наполіг на своєму, адже події, які відбуваються на Донбасі, доводять мою правоту.

Мабуть, ще зовсім недавно мало хто вірив, що у наш час, коли в суспільстві більше важать гроші, добробут, а не честь, вірність, готовність до захисту рідної землі, коли нам роками нав’язували чужі цінності, орієнтуючи на дружбу з «братнім російським народом», у нас виросте покоління молодих українців, готових умирати за Україну. І вони вмирають. Але на їхнє місце стають нові й нові співвітчизники — сильні духом, морально загартовані. На підтвердження наведу такий приклад.

Під час визволення міста Щастя батальйон «Айдар» потрапив у складне становище. Та найгірше було шести бійцям, які опинилися в оточенні терористів. Зрозумівши, що живцем їм не вибратися з кільця, хлопці, взявшись за руки, висмикнули з протитанкової гранати Ф-1 чеку...

Мені довелося спілкуватися з десятками українців, які встигли повоювати. Були серед них солдати-строковики, офіцери, громадяни, які добровільно взяли до рук «калаші» та гранатомети й подалися, як вони кажуть, на війну. Серед них є й такі, що навіть не сповістили про своє рішення батьків, дружин, інших рідних та близьких їм людей.

— Мати і надалі не здогадувалася б, де я, аби не поранення, через яке потрапив до військового госпіталю, — говорить сержант Микола, житель Маріуполя. — Коли вона приїхала і побачила мене на лікарняному ліжку, то зомліла. Знаючи, що їй не можна нервувати, почувався б на війні тривожніше. Але не через страх бути вбитим, а через страх втратити матір — єдину рідну людину.

Максим, збираючись до Національної гвардії, сказав батькам, що їде на заробітки. Протягом місяця 25-літній одесит «заробляв», час від часу виходячи на зв’язок із родичами і радуючи їх «заробленим».

— Говорячи про зароблене, я зовсім не кривив душею, — сміється колишній десантник, який у мирному житті таксував одеськими вулицями. — Під цим словом я розумів кількість знищених покидьків, серед яких були і чеченці.

Іще такий факт: обидва хлопці власним коштом придбали «камуфляж», а на бронежилети позичили грошей у товаришів. Прізвищ не називаю з тієї причини, що вони — вихідці з регіонів, як висловилися, з підвищеним рівнем ризику, і «якщо нас не дістануть, то можуть дістати родичів».

Друзі-волонтери

У Вінницькому військово-медичному клінічному центрі познайомився з напрочуд миловидною дівчиною Тонею. Вона була у палаті, де лікувалися поранені бійці, і я подумав, що це дівчина чи дружина одного з них. Та незабаром виявилося, що Тоня — волонтер і опікується солдатами й офіцерами, які тут лікуються. Коли поцікавився справами волонтерів, дівчина, трохи знітившись і вибачившись, мовляв, поспішаю у справах, пішла. Але з подальшої розмови з військовиками дізнався, що вона «балує їх різними солодощами і екзотичними фруктами», не передбаченими раціоном харчування.

Таких же милих дівчат я зустрічав і в Головному військово-медичному клінічному центрі МО України. Вони приносять бійцям не лише цукерки, печиво, а й організовують різні заходи, щоб хоч якось підняти настрій, бойовий дух пораненим, багато з яких у вкрай тяжкому стані. Нещодавно на їхнє прохання один із київських театрів приїхав до Центру зі спектаклем за творами Тараса Шевченка. Це знайшло щирий відгук у військовиків, деякі щиро зізналися, що ніколи не були в театрі.

Так, волонтери не ризикують своїм життям, воюючи на сході. Але, переконаний, своїми добрими справами теж роблять посильний внесок у справу відстоювання державного суверенітету нашої країни.

А де була держава?

За минулі роки було сказано багато гарних слів про патріотичне виховання, необхідність формування у людей, насамперед молодих, українського світогляду. У складі військового відомства функціонувало ціле управління, відповідальне за реалізацію цих завдань і очолюване двома генералами. Під його дахом служили десятки офіцерів, більшість з яких становили полковники і підполковники. У видах, родах військ, оперативних командуваннях, з’єднаннях були свої аналогічні управління. Але, за свідченням самих солдатів і офіцерів, уся їх «бурхлива діяльність» зводилася здебільшого до пустопорожньої балаканини. Утім, заради справедливості слід сказати й про те, що держава на ведення відповідної роботи з особовим складом виділяла мізерні кошти. Доходило до абсурду, коли вояки-строковики змушені були «скидатися» на передплату періодичних видань.

Ні для кого вже не є таємницею, що наше військо виявилося не готовим до ведення реальних бойових дій. Це визнали перші посадові особи держави. Зокрема, Голова Верховної Ради Олександр Турчинов зізнався, що під час кримських подій ми «могли реально виставити п’ять тисяч військовослужбовців, здатних чинити збройний опір».

Нині доводиться чути багато звинувачень на адресу попереднього президента, який призначав керівниками МО, СБУ не просто громадян Росії, а й, як з’ясувалося потім, агентів її спецслужб, які свідомо розвалювали наші силові структури. Це — правда. Але правда й те, що всі ті роки, котрі передували приходу Януковича до влади, попередники господаря Межигір’я теж не надто опікувалися своїм військом, яке завжди існувало за залишковим принципом. Тому провину за те жахливе становище, в якому опинилася українська армія, мають розділити всі попередні керманичі країни.


«Ми ніколи не стрілятимемо один в одного...»

За час незалежної України почали з’являтися, як гриби після дощу, чимало громадських організацій, які головним своїм завданням декларували (цитую витяг із статуту однієї з них) «виховання української молоді в дусі патріотизму, відданості рідній землі і своєму народу». Були й такі, які на мітингах, різних віче кричали про готовність у час «Ч» взятися за зброю і, як їхні прадіди, воювати за Україну. І що?

Навмисне не називаю ці «патріотичні осередки українства»: читач, сподіваюсь, і так пізнає своїх «героїв». Керівництво однієї з таких громадських організацій дуже полюбляло зустрічатись зі своїми російськими побратимами. Я бував на цих «форумах» і чув запевнення з обох сторін, що росіяни і українці ніколи не дивитимуться один на одного крізь приціл автомата. Коли висловив сумнів у цьому, нагадавши події на початку минулого століття і зауваживши, що історія має властивість повторюватися, мені показали на двері, оголосивши мене персоною нон-ґрата.

Коли бойові дії на сході були вже в розпалі, я зателефонував керівнику цієї структури і нагадав про колишні запевнення щодо «прицілів».

— Ти розумієш, ми ж самі спровокували цю ситуацію, — відповів він. — Нам потрібно було і далі дружити, а не починати ворогувати.

Коментувати сказане не бачу потреби. Скажу лише, що коли все закінчиться, мій співрозмовник і надалі «виховуватиме» молодь, як він це робить усі роки нашої незалежності.

Не чути панів-товаришів, які так гарно розповідали про свої подвиги в Афганістані, теж закликаючи молодих українців брати з них приклад. А ті, принаймні значна частина, прислухались, записались в Національну гвардію, прийшовши до військових комісаріатів і попросивши мобілізувати до армійських лав. Натомість крикунів теж зараз не чуємо і не бачимо. Маю на увазі так званих офіційних афганців. Чому офіційних? А тому, що афганське середовище досить неоднорідне. Наприклад, чимало колишніх «шураві», яких ми жодного разу не бачили в президіях усіляких святкових заходів, були на Майдані, а тепер, згадавши бойовий досвід, воюють на сході. А ось багато тих, які звикли презентувати афганський загал, перебувають, напевно, у «стратегічному очікуванні»...

За незалежність наші солдати проливають кров

Кілька років тому Володимир Путін сказав, що Україна — це штучна держава, мовляв, це якась випадковість. Хочу нагадати, що протягом століть українці так чи інакше боролися за свою державність. Не завжди доля була прихильною до них, особливо після Переяслав-Хмельницької угоди, яку з російським царем уклав Богдан Хмельницький, намагаючись врятувати Україну від інших бід.

Український народ упродовж своєї історії зазнав багато утисків від різних ворогів. Та чи не найбільше — від своїх слов’янських братів-росіян. Хто сумнівається — нехай згадає війни, в яких брали участь українці під прапором Російської імперії, відстоюючи чужі інтереси.

За часів Радянської влади мало що змінилося. Згадаймо голодомори, які відібрали життя у мільйонів наших батьків і дідів, Другову світову війну, під час якої Україна втратила майже вісім мільйонів своїх громадян.

А так звана афганська війна? Що забули українці за кілька тисяч кілометрів од своїх рідних домівок, куди їх відправила Москва виконувати «інтернаціональний обов’язок»?

Пригадаймо лише події минулого століття, коли на політичній мапі з’явилася Українська Народна Республіка і яка б на сьогодні була рівною серед рівних європейських країн, коли б не ленінська Росія, яка задушила її у своїх «братерських» обіймах.

І все ж, попри ці та інші біди, свою Незалежність Україна проголосила 23 роки тому, 24 серпня 1991 року. При всій повазі до тих, хто проголошував державний суверенітет на початку 90-х, скажу так: тоді ми проголосили Незалежність, а сьогодні, через 23 роки, воюємо за неї. Це сьогодні на Донбасі йде справжня неоголошена війна проти нашого прагнення бути вільними людьми і жити у своїй хаті, в якої, можливо, і дах інколи протікає, але у своїй.

За це гинуть кращі сини української землі, яким би ще жити і жити: вони, як писав відомий поет, «відлетіли у свій останній вирій білими лебедями». Пам’ятаймо про них!

Сергій ЗЯТЬЄВ,

фото надано автором

 

 

 

 

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».