Вибір цей, як завжди, нелегкий, адже ми вже давно звикли до того, що ідеального варіанта в українському політикумі немає. За традицією вибирати доводиться найменше зло. А для політиків такий вибір ускладнюється ще й тим, що це «найменше зло» має ще й виграти виборчі перегони.
Як відомо, кандидати з хорошою репутацією не завжди можуть претендувати на перемогу. Найчастіше рейтинг усіляких «нових облич» не перевищує кількох відсотків.
З огляду на рекордно низькі рейтинги головних претендентів на президентську посаду, серед яких поки що лише Юлія Тимошенко долає планку в 10%, уже зрозуміло, що багато залежатиме від здатності кандидатів об’єднуватися та йти на компроміси.
Адже сьогодні електорат дуже роздроблений між численними претендентами та їхніми партіями, а розрив між першими п’ятьма кандидатами в Президенти не перевищує кількох відсотків. Тож будьякий альянс може суттєво змінити розстановку сил і подарувати перегонам нового фаворита.

Умов­на про­ро­сій­ська «шуй­ця»

Та поки що справи з об’єднанням не дуже райдужні. Навпаки, відбувається радше зворотний процесс. В умовному проросійському таборі, де тільки нещодавно заявили про свою готовність гуртуватися представники Опозиційного блоку та партії «За життя», розкол раптом трапився там, де цього найменше очікували.
Один із лідерів «За життя» Євген Мураєв заявив про вихід із проекту і заснував власну політсилу — партію «Наші». «Ми вирішили залишити політичний проект «За життя» Вадима Рабиновича. Заберемо людей, ідеї, вашу довіру та підтримку.
Для нас політика — це не бізнеспроект, здатний забезпечити ситу старість, і не підготовлене нашвидкуруч токшоу», — прокоментував Мураєв своє рішення.
Взагалі, розмови про те, що між Мураєвим і Рабиновичем триває конфлікт, ходили в кулуарах уже досить довго. Однак мало хто думав, що все закінчиться розлученням напередодні виборів.
За однією з версій, терпець Мураєва урвався після того, як до проекту «За життя» офіційно приєднався Віктор Медведчук, у результаті чого сам Мураєв був відсунутий на другий план.
Звісно, таке становище не влаштувало амбітного політика, і він пішов у вільне плавання. Утім, це зовсім не означає, що рішення не мати справ із Рабиновичем і Медведчуком остаточне.
Як це часто буває в українській політиці, такий крок міг бути зумовлений бажанням підвищити вартість власних політичних акцій. Не виключено, що з часом Мураєв знову об’єднуватиметься з іншими представниками проросійського табору. Тільки вже на нових, вигідніших для себе умовах.
Що ж стосується можливого альянсу Опозиційного блоку та партії Медведчука — Рабиновича, то й тут поки що немає повної ясності. Якщо Сергій Льовочкін і Юрій Бойко вже досягли принципової згоди з Медведчуком, то переговори з крилом Ріната Ахметова усе ще тривають.
Причому у першій із перелічених груп колишні регіонали вкрай зацікавлені в тому, щоб виставити на президентських виборах єдиного кандидата від проросійських сил. Кажуть, заради цього вони навіть готові піти на поступки й висунути не Бойка, а людину Ахметова. Проте згоди ще не досягнуто.
Про це свідчить той факт, що крило Ахметова — Новинського нині продовжує доволі активно розкручувати власний проект — Партію миру. Її реклама сьогодні з’являється по всій Україні.
Таким чином, на проросійському фланзі замість двох партій до виборів вимальовуються контури трьох: об’єднання частини Опоблоку із «За життя», Партія миру та «Наші» Мураєва.
І це не беручи до уваги таких менш популярних проектів, як «Відродження» Коломойського — Хомутинника, «Наш край», який негласно курирує Адміністрація Президента, та «Основа» Сергія Тарути.
Цікаво, що остання з перелічених політичних сил усіляко відхрещується від звання проросійської, однак використовує всі меседжі, спрямовані на залучення саме проросійськи налаштованого електорату. Крім того, «Основа», як і її нинішні напівопоненти, стала притулком для колишніх регіоналів.
Утім, об’єднуватися з Опоблоком і «За життя» Сергій Тарута, схоже, не збирається. Люди, близькі до цієї партії, кажуть, що її лідерові вже вдалося досягти домовленості з Юлією Тимошенко про підтримку її кандидатури в другому турі. Таке рішення Тарута нібито прийняв після того, як стало зрозуміло, що агресивна рекламна кампанія не дає плодів і рейтинги «Основи» не зростають.

Різношерстна «правиця»
Немає поки що згоди й на протилежному фланзі, у стані опозиційних націоналдемократичних сил, які загалом обстоюють ті самі цінності, що й нинішній Президент Петро Порошенко, але критикують останнього за невиконані обіцянки, провалені реформи та корупцію.
На сьогодні непогані позиції в цій ніші має Анатолій Гриценко. У разі об’єднання з іншими політиками, які працюють на той самий електорат: Андрієм Садовим, Віктором Чумаком, а також лідером гурту «Океан Ельзи» Святославом Вакарчуком, у Гриценка є певні шанси вийти в другий тур.
Однак у стані демократів за традицією немає єдності. Мер Львова Андрій Садовий нещодавно оголосив, що має намір узяти участь у президентських виборах, і дав зрозуміти, що не збирається підтримувати Гриценка.
Налаштований лідер «Самопомочі» вельми рішуче. Він уже пообіцяв, що не балотуватиметься в мери Львова, і заявив, що переїжджає жити до столиці. Слідом за цією заявою по Києву почали активно з’являтися білборди, котрі сповіщають, що «Садовий — наступний».
Утім, поки що рейтинги львівського мера ні в столиці, ні загалом по Україні не лишають йому шансів навіть на вихід у другий тур. До того ж рівень підтримки «Самопомочі» не дає їй подолати прохідний бар’єр у парламент. Але команду Андрія Івановича це не лякає.
Садовий упевнений: він щонайменше зможе повторити успіх 2014 року, коли його партія також показала на виборах несподівано високий результат, якого від неї ніхто не очікував.
Певна логіка в таких міркуваннях є, але нинішня ситуація все ж таки відрізняється від ситуації 2014го. Тоді «Самопоміч» була новою політичною силою, а тепер за плечима в неї чотири роки роботи в парламенті, епопея з львівським сміттям, а також низка великих скандалів.
Найсвіжіший — це вигнання з партії всієї фракції «Самопомочі» в Київраді на чолі з відомим ресторатором Сергієм Гусовським. Такі історії не додають популярності нікому.
Утім, на тлі того бруду, який традиційно супроводжує політичні процеси в Україні, ці скандали здаються не такими страшними та навіть буденними. З огляду на низькі рейтинги інших кандидатів у Президенти становище Андрія Садового небезнадійне.
Сьогодні лідер «Самопомочі» намагається посилити свої позиції й заручитися підтримкою політичних сил другого ешелону, як це раніше вже робив Анатолій Гриценко. Про підтримку Садового на президентських виборах уже заявив лідер «Демократичного альянсу» Василь Гацько.
В електоральному сенсі таке посилення не видається ключовим, враховуючи невисокий рейтинг цієї партії, але в медійному — це помітний плюс. Садовий, як і Гриценко та, зрештою, багато інших політиків, демонструє бажання об’єднувати молодих політиків та набирати у свою команду представників нового покоління.
Щоправда, і тут не обійшлося без проблем. У самому «Демократичному альянсі» рішення про приєднання до партії Андрія Садового дехто вважає волюнтаризмом Гацька. Народні депутати Мустафа Найєм і Світлана Заліщук, які не так давно самі приєдналися до цієї політсили, були проти такого кроку.
Однак Гацько фактично проігнорував їхню позицію й оголосив про союз із «Самопоміччю». Коли його заява з’явилася в медіа, Найєм і Заліщук акуратно відмежувалися від неї й сказали, що про підтримку Садового говорити поки що рано.
«Об’єднавчі процеси дуже важливі. І в мене є сподівання, що всі проєвропейськи налаштовані гідні люди зможуть стати по один бік барикад. Інакше буде реванш проросійських і корупційних сил.
Водночас вважаю, що сьогодні в нового покоління свій виклик: мобілізуватися, структуруватися й запустити громадськополітичний рух, щоб власною платформою рухатися на перегони. Ця платформа, зрештою, мала б стати, зокрема, фактором тиску та підтримки єдиного кандидата серед усіх демократичних сил.
Чи буде це Андрій Садовий? Чи буде це Анатолій Гриценко? Чи буде це Святослав Вакарчук? Найближчий час покаже. Поки що казати зарано», — прокоментувала Світлана Заліщук новину про об’єднання двох партій.
Таким чином, незважаючи на гучні заклики до об’єднання, насправді політики поки що далекі від консенсусу як на проєвропейському, так і на проросійському флангах. І це хороші новини для Президента, який через свій також не надто високий рейтинг зацікавлений у тому, щоб його конкуренти були максимально роздроблені.
Зрештою, нинішні рейтинги, що регулярно оновлюються, не мають аж надто вводити виборців в оману. Порядок цифр, про який доводиться говорити, вказує на те, що шанси перемогти можуть бути чи не в кожного.
Усе залежить радше від доступу до масмедіа або іншої можливості достукатися до сердець мільйонів і вміння запропонувати їм такий передвиборний «лотерейний білет», від якого неможливо відмовитись.
Якщо в найрейтинговішої Юлії Тимошенко станом на сьогодні є понад десять відсотків підтримки, а в тих, хто намагається від неї не відставати, і того менше — приблизно від п’яти до восьми відсотків, то це явно не показники всенародної любові, якою мав би втішатися Президент. І як було в Україні навесні 2014го, відразу після Революції Гідності.
Не варто також забувати і про олімпійський принцип: «Головне — не перемога, а участь». Чимало потенційних кандидатів саме його й дотримуються. Адже участь у виборах — це ще й маса бонусів.
Якщо є бажання залишатися на політичному плаву та взяти непоганий результат на найближчих парламентських перегонах: ласкаво просимо в кандидати...

Яро­слав ГА­ЛА­ТА