Проблема
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Вiвторок Серпень 03, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 25 Квiтень 2014 03:00

Про нагороди ми тоді не думали...

Rate this item
(0 votes)

Першими, хто вступив після вибуху на 4-му реакторі Чорнобильської АЕС у смертельний двобій із радіацією, були люди в погонах. Зокрема, солдати й офіцери Радянської Армії, Цивільної оборони та МВС. Полковник у відставці Дмитро Бондаренко — один із них. У квітні 1986 року він обіймав посаду старшого офіцера управління начальника хімічних військ Київського військового округу.
Напередодні 28-ї річниці з дня Чорнобильської катастрофи я попросив його розповісти про перебіг тих трагічних подій, учасником яких він був, особисту участь у ліквідації наслідків аварії військовослужбовців Радянської Армії. 

— Те, що сталося в одну з квітневих ночей на Чорнобильській станції, навіть у страшному сні не могло наснитися, — говорить Дмитро Костянтинович. — Я, наприклад, вважав, що наші атомні станції найкращі у світі і мирний атом століття служитиме людям. А виявилося, що не такий він уже й мирний...
— Коли і за яких обставин Ви особисто дізналися про вибух на ній?


— Субота 26 квітня була моїм останнім робочим днем у відрядженні до Чернігова, де я як старший офіцер управління хімвійськ округу перевіряв боєготовність місцевих воїнів-хіміків. Завершивши всі свої справи, відбув до Києва, де проживав разом із родиною. Оскільки повернення випало саме на вихідні дні, то провести їх збирався з нею.
Та не так сталося, як гадалося: тільки-но переступив поріг квартири, як викликали до штабу округу. Там і дізнався про аварію на Чорнобильській станції, правда, без подробиць, бо їх на той час ще ніхто не знав. Через годину-другу із заступником командувача Київського військового округу генерал-лейтенантом Фоміним вертольотом вилетів до Чорнобиля. Приземлилися на його околиці прямо у розташуванні 731-го батальйону Цивільної оборони.
— Але ж там ніколи не було військових частин...
— Цей підрозділ, укомплектований виключно «партизанами», тобто призваними із запасу військовиками, оперативно розгорнули 26 квітня. Враховуючи високий рівень радіації, відразу ж постало питання про забезпечення військовослужбовців рентгенометрами та дозиметрами, які дозволяли контролювати її рівень та дози, отримані людиною.
— Мені розповідали, що в ті весняні дні дозиметри зашкалювали. Як же люди витримували?..
— Судіть самі. Якщо природний гамма-фон на місцевості становить зазвичай 20–22 мікрорентгени, то в перші дні після катастрофи він дорівнював 500 рентгенам. А ближче до реактора — понад тисячу!.. Щоб читач краще зрозумів, багато це чи мало, скажу, що це в 20–50 тисяч разів вище норми!..
Питаєте, як люди витримували? А я і досі не можу відповісти. Це, як на мене, з галузі фантастики...
Радіаційну ситуацію, висловлюючись сучасною термінологією, постійно моніторили, і ми бачили, що рівень забруднення не спадає. Більш того, навіть зростає. До того ж у вітряну погоду радіоактивний пил мігрував на значні відстані від станції, у тому числі і до населених пунктів, жителі яких не були відселені. Тому армійські підрозділи, насамперед хімічного захисту, почали обробляти дороги з твердим покриттям дезактивуючими розчинами. На ґрунтових же бульдозери знімали найбільш забруднений поверхневий шар ґрунту, який вивозили до так званих могильників.
Із часом для більш ефективної боротьби з поширенням радіонуклідів стали використовувати в’язкий розчин, що тривалий час зберігав клейковинний стан, утворюючи при цьому плівку, невидиму для людського ока, але здатну протягом 10–20 діб утримувати пилюку. За висновками вчених, вона у 5–7 разів знижувала рівень радіаційного забруднення місцевості.
— А звідкіля, Дмитре Костянтиновичу, брали цей розчин? Налагодили в Радянському Союзі його серійне виробництво і централізоване постачання?
— Та де там! У нашому розпорядженні було всього кілька діжок, привезених звідкись з-за кордону. Але, побачивши ефективність його застосування, наші вчені зуміли у стислі терміни розробити свою технологію виготовлення цього хімічного компонента.
— Серійне виробництво, мабуть, налагодили на підприємствах, розташованих неподалік Чорнобильської станції?
— На яких підприємствах?.. Його налагодили ми, військові, самотужки на околиці міста. Для цього нам виділили шість звичайних польових кухонь, у яких готується солдатська каша під час військових навчань чи польових виходів.
Технологія приготування полягала ось у чому. Ємності наповнювали водою, розпалювали, а коли вода починала кипіти, у неї закладали суміш полівінілового спирту і гліцерину. Як тільки ця каша закипала, її починали розмішувати звичайною лопатою. Коли суміш була готова, солдати відрами заливали її у цистерни спеціальних автомобілів-розприскувачів. Ну а ті відразу ж виїжджали на вказані командуванням маршрути, щедро поливаючи їх нашою продукцією.
Переконавшись в ефективності нашого ноу-хау, «нагорі» вирішили розширити виробництво суміші. І незабаром у нашому розпорядженні була майже сотня кухонь. Звісно, ми потребували і людей, про що я доповів командуванню. Тож через кілька днів нам дали цілий батальйон «партизанів», які після відповідного інструктажу відразу приступили до виготовлення плівки-суміші. До речі, хлопці часто проявляли ініціативи, реалізація яких неабияк сприяла збільшенню обсягів виробництва.
— Наприклад...
— Якось один із них (прізвища, на жаль, не пам’ятаю) запримітив машину для варіння асфальтової суміші, непридатну для використання за прямим призначенням. Зважаючи на те, що її ємність значно більша за кухонну, пристосували для своїх виробничих потреб. Потім я відшукав на асфальтному заводі, що знаходився всього за кілька десятків метрів від зруйнованого енергоблока і, звичайно, не працював, кілька подібних машин. Їх теж пристосували для виготовлення суміші.
Коли на одній із нарад я доповів про хід робіт і обсяги продукції, що варилася у нашому таборі, генерал Жиряков не повірив. Щоб побачити все на власні очі, приїхав до нас. Переконавшись, що я доповідав правду, звернувся до урядової комісії з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи з проханням посприяти нам у нашій діяльності.
— Генерала почули?..
— Так. Буквально через кілька днів аж із Полтавської області нам привезли чотири спеціальних стаціонарних агрегати, призначених для виготовлення асфальту. Потужність кожного — 10 тонн! Незабаром кілька подібних агрегатів поступили і з одного з київських підприємств.
Зрозуміло, що з покращенням технічного оснащення обсяги продукції почали стрімко зростати. Щоб задіяти всю техніку, довелося розгорнути ще один батальйон. Військовики працювали позмінно, як на заводі, виробляючи щодоби майже 200 тонн рідкої плівки.
— Беручи участь у ліквідації наслідків тієї страшної катастрофи, Ви побували не лише в статусі старшого кухаря, а й виконували інші завдання...
— Знаєте, в ті тривожні дні нам, офіцерам, нудьгувати без роботи не доводилося. Наприклад, повернувшись уже до Києва, отримав наказ відбути до Харкова і відмобілізувати там 25-ту бригаду хімічного захисту.
— Що значить — відмобілізувати?
— Кажучи іншими словами, організувати призов із запасу військовослужбовців і укомплектувати ними військову частину, здатну виконувати завдання щодо ліквідації наслідків аварії.
— Впорались?
— Незважаючи на безліч проблем і негараздів, які підстерігали нас у Харкові, завдання командування було виконано. І в цьому була не тільки моя особиста заслуга, а й моїх колег-офіцерів. Бригаду укомплектували як особовим складом із числа все тих же партизанів, так і технікою. І вона, розтягнувшись на 10–15 кілометрів, своїм ходом прибула до Чорнобиля. До того ж без серйозних НП!
— Ви, Дмитре Костянтиновичу, який рік поспіль очолюєте громадську чорнобильську організацію, до якої входять військовослужбовці, котрі вгамовували мирний атом. Звідси й запитання: які проблеми сьогодення є найболючішими для Вас і Ваших побратимів?
— Їх, на жаль, вистачає. Та найбільше дошкуляють ті з них, у яких соціальне забарвлення. Особливо щодо здоров’я: нині кожен чорнобилець має по 3–4, а то й більше хвороби. Переважно складні. Лікування обходиться дорого. Надто дорого. Адже пільги, в тому числі й ті, що стосуються лікування, не працюють. Тому боротись із різними недугами доводиться власним коштом. Утім, проблема, за великим рахунком, навіть не в цьому. А в тому, що здебільшого чорнобильських пенсій не вистачає на придбання медпрепаратів чи тих же оздоровчих путівок.
Не повірите, але і дотепер чимало моїх чорнобильських побратимів не мають навіть власного даху над головою!.. А так, вважаю, в цивілізованій державі не повинно бути. Двадцять вісім років тому ми не думали про нагороди, квартири чи якісь пільги: знали, що потрібні там, у Чорнобилі. Переважна більшість, практично всі солдати й офіцери достойно виконали свій військовий, громадянський і людський обов’язок тоді. Тож, може, настав час і державі віддати, нарешті, борги тим, хто ціною здоров’я, а то й життя рятував Україну?..

Інтерв’ю провів Сергій ЗЯТЬЄВ

ВІЗИТНА КАРТКА СПІВРОЗМОВНИКА
Дмитро Бондаренко народився в Запорізькій області. Під час строкової військової служби вступив до Саратовського вищого командного училища хімічного захисту, яке закінчив у 1970 році.
За час армійської служби пройшов шлях від механіка-водія до старшого офіцера хімічних військ округу. За мужність і високий професіоналізм, проявлені під час ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, нагороджений орденом Червоної зірки, двома орденами Богдана Хмельницького.
Нині Дмитро Костянтинович працює інспектором відділу екології розрахунково-аналітичного центру Збройних Сил України. А ще — очолює громадську організацію «Об’єднання військовослужбовців «Союз-Чорнобиль» Збройних Сил України.

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».