Україна і світ
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Травень 10, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

Вiвторок, 10 Квiтень 2018 13:12

Полювання за відщепенцями

Rate this item
(0 votes)

Багато агентів та функціонерів радянських таємних спецслужб зраджували ненависну систему і втікали на Захід. За втікачами висилали команди вбивць-карателів. Цю звичку від СРСР перейняла сучасна Росія.

«Зрадники отримають своє. Вірте мені. Ці колеги зрадили своїх друзів, своїх бойових товаришів. Щоб вони не отримали, все одно вдавляться своїми 30 срібняками», — говорив російський президент Володимир Путін у короткому записі з 2010 року.
Ці кадри знову стали поширюватись в Інтернеті, коли у Великобританії стався замах на Сергія Скрипаля, полковника ГРУ, який працював на користь британців. Його разом із дочкою отруїли нервово-паралітичною речовиною «Новачок», який вироблявся в Росії.

Замах не вдався до кінця; британський уряд швидко виявив російські сліди замаху, і це привело до кризи у відносинах Заходу з Москвою. Що ж, ні перспектива бойкоту першості світу з футболу, ні загроза введення санкцій проти олігархів не стали на заваді спецслужбам Путіна у спробі вбивства людини, яка їх зрадила.
У цьому випадку було зламане «табу» — вирішили вбити шпигуна, якого в Росії вже засудили, а пізніше випустили з в’язниці, щоб обміняти на шпигунів Кремля, захоплених західними службами.
Переконання, що зрадників треба вбивати, виявилося для людей Луб’янки (СВР і ФСБ) і «Акваріума» (ГРУ) сильнішим за можливі наслідки такого хімічного тероризму.
Необхідність покарання відщепенців сидить глибоко в душах функціонерів російських спецслужб, до середовища яких належить і президент Путін. Багато поколінь чекістів учили, що кожний відступ буде каратися смертю. Їм навіть показували фільми про жорстокі екзекуції зрадників. Але, незважаючи на такі жорстокі покарання, відступників завжди було багато.
Самотність шпигуна
Володимир Різун, офіцер ГРУ, який у 1978 році втік до Великобританії і пізніше став популярним письменником під псевдонімом Віктор Суворов, згадував, що функціонери радянських таємних служб завжди в глибині душі зневажливо ставилися до західних прихильників СРСР.
Вони не могли зрозуміти, що хтось, хто живе у багатій і безпечній країні, може мріяти про запровадження у себе подібних порядків, як у СРСР. Перебування за кордоном було мрією багатьох мешканців «радянського раю».
І радянські люди ризикували та втікали, навіть якщо й належали до привілейованої комуністичної еліти. У 1928 році втікає у Францію через Іран секретар Сталіна Борис Бажанов. У 1930 році дезертирує Григорій Агабеков, високопоставлений співробітник ОГПУ, якого направили знищити Бажанова.
Агабеков показав поганий приклад для інших функціонерів, тому Луб’янка зробила багато спроб убити його. Остання у Франції у 1937 році виявилася вдалою.
У тому ж році у Швейцарії вбивають іншого дезертира — Ігнатія Рейсса, організатора шпигунської мережі в Західній Європі. Його напарник Вальтер Кривицький тоді втікає у Францію, а пізніше у США, де написав відверту книгу «Був агентом Сталіна».
Він публічно заявив, що радянський диктатор віддавна прагне встановити союз із Гітлером. У 1941 році Кривицького знайшли мертвим із вогнепальною раною у Вашингтонському готелі.
1938 рік — відбулася втеча у Маньчжурію Генріха Люшкова, високопоставленого функціонера НКВС на Далекому Сході (втік до японців з документами про агентурну співпрацю Сталіна з царською охранкою) та резидента НКВС в Іспанії Олександра Орлова. Орлов забезпечив себе погрозою, що в разі його вбивства друзі опублікують таємні матеріали з компрометацією Сталіна.
У 1945 році на сторону західних служб переходить Ігор Гузенко, шифрувальник ГРУ з радянського посольства в Оттаві. Він передає інформацію, яка дозволяє розбити мережу ядерного шпигунства, а його дезертирство вважається неофіційним початком холодної війни.
«Криза моралі у московських службах з’являлася завжди, коли баланс втрати і прибутків випадав на користь «втікати», а не «залишатись». Коли люди, навіть найвірніші з вірних у службах, мали вже досить морального падіння апарату влади. Коли навіть для них життя в «Акваріумі» ставало нестерпним.
У період такої кризи московська система, без огляду на актуальну ідеологію, звичайно реагувала показовими стратами для залякування потенційних послідовників», — вважає Рафал Бжескі, експерт з питань розвідки та інформаційних воєн.
Дезертирів звичайно, карали, але значна частина з них уникла смерті. Наприклад, офіцер КДБ Микола Хохлов вижив після спроби отруєння талієм. У 2007 році виникла підозра отруєння тією ж субстанцією полковника КДБ Олега Гордієвського, який у 1985 році втік на Захід після багатьох років шпигування на користь британців.
«Вони ніколи не забувають. У 70-х роках вони продовжували переслідувати людей, які зрадили їх за 30 років до цього», — згадує Віктор Макаров, колишній функціонер радянських спецслужб, який перейшов на бік британців.
Тих, хто не встиг утекти або з різних причин повертався (були і такі), без жодних роздумів убивали в радянській вітчизні. Полковника ГРУ Олега Пеньковського, який у 1962 році передав на Захід інформацію, що Хрущов не в стані виграти ядерну війну, живцем спалили у доменній печі. Коли не вдавалося вдарити безпосередньо в ціль, напади здійснювалися проти родини відступника.
Інша сторона не здійснювала дзеркальних дій. Упійманих шпигунів ставили перед судом і дуже рідко засуджували до смертної кари. Розкриті комуністичні агенти часто йшли на співпрацю із західними службами і ділились із ними інформацією взамін на пом’якшення покарання.
Жодний волос не впав із голови кожного з неславної Кембриджської п’ятірки — агентів, які передавали в Москву таємниці британської служби. Ніхто не здійснював спроби вбити Кіма Філбі та інших функціонерів західних служб, які втекли за «залізну завісу».
«Дезертири, як правило, втікали до СРСР, а там було складно здійснити ліквідацію. Крім того, у розумінні керівництв західних служб необхідність життя в реаліях Радянського Союзу була достатньою і багаторічною карою, чого посереднім доказом було майже повальне пияцтво збіглої агентури.
Втікачі мали відрізану дорогу повернення, оскільки подвійний зрадник мав подвійно коротку перспективу життя», — пояснює Рафал Бжескі.
Звертає на себе увагу, що чимось іншим було усунення загрози з боку політика (наприклад, Ф. Кастро) чи високопоставленого функціонера служб ворога.
«Цим прикладом може бути усунення загрози, якою був у роки Другої світової війни Рейнгард Гейдріх, керівник Головного управління безпеки Рейху (RSHA), ліквідований британцями руками чехословацького підпілля, який небезпечно наблизився до викриття таємних контактів керівника Абверу адмірала Вільгельма Канаріса з керівником M16 (секції британської військової розвідки, відповідальної за закордонну розвідку) Стюартом Мензісом», — нагадує експерт.
Старі звички
Звичаї часів холодної війни продовжують нині жити на Луб’янці і в «Акваріумі». На бік західних служб перебігають функціонери, розчаровані існуванням у новій Росії порядків родом із СРСР.
У 1992 році втекли, користуючись хаосом після розпаду СРСР: полковник ГРУ Станіслав Лунєв, колишній керівник лабораторії, яка розробляла засоби біологічної війни, Канатян Алібеков та архівіст КДБ Василь Митрохін, який забрав із собою тисячі сторінок таємних документів з архівів Луб’янки.
У 2000 році на бік американців перейшов Сергій Третьяков, заступник керівника нью-йоркської резидентури зовнішньої розвідки (СВР). При правлінні Путіна гучні «зради» не припинилися.
Після приходу до влади в Кремлі колишнього голови ФСБ російські спецслужби інтенсифікували полювання на відступників. У 2006 році на очах усього світу вмирає отруєний радіоактивним полонієм у Лондоні полковник ФСБ Олександр Литвиненко. Він публічно говорив про зв’язки Путіна з російською мафією і про співпрацю ФСБ з ісламськими терористами, а також про її участь у здійсненні вибухів житлових будинків у російських містах у 1999 році.
Вбивця Литвиненка, офіцер ФСБ Андрій Луговой, щоправда, підпав під західні санкції, але в нагороду за виконане завдання став депутатом Держдуми.
Доктор Метью Панчер, британський експерт, який відкрив, що Литвиненка отруєно полонієм, був зарізаний у власному домі у 2016 році (поліція визнала це самогубством).
За 48 годин до отруєння Литвиненка несподівано помер у Лондоні російський дипломат Ігор Пономарьов. Його смерть наступила напередодні зустрічі з представником італійського слідства, з якими він мав розмовляти про зв’язки російських таємних служб з організованою злочинністю.
Серія дивних смертей зачепила також олігархів, які вступили у конфлікт із Путіним і його командою. У 2013 році був знайдений мертвим у своїй резиденції Борис Березовський, один із найбагатших людей Росії 90-х років, а пізніше ворог Путіна і приятель Литвиненка.
Офіційно оголошено, що він повісився на двох рушниках, прив’язаних до кранів ванни, але неофіційно відомо, що британські спецслужби визнали його смерть убивством.
У 2008 році загинув у своєму домі в Англії Бадрі Патакарцишвілі, партнер Березовського, який перед смертю говорив, що проти нього вислано команду з чотирьох убивць.
У 2012 році субстанцією, виділеною з екзотичної рослини, був отруєний Олександр Перепеличний, російський бізнесмен, який поділився з британськими службами своїм знанням про так звану аферу Магніцького, гігантську махінацію за участю російських спецслужб і мафії.
Офіційно ці люди не належать до втікачів-функціонерів розвідки, але вони знали таємниці російської влади і могли бути ліквідовані тільки тому, що про ці секрети говорили.
У цілому експерти ідентифікували кільканадцять дивних смертей, які стались останніми роками у Великобританії і винуватцями яких могли бути російські служби. Зрештою, подібні ліквідації відбуваються і в інших країнах.
Згадуваний раніше дезертир із СВР Сергій Третьяков помер за дивних обставин у 2010 році у США. У 2015 році у Вашингтонському готелі побили до смерті Михайла Лєсіна, олігарха в галузі медіа, співзасновника Russia Today, який пішов на таємну співпрацю з ФБР.
Інколи можуть убивати «зрадників», яких офіційно не розкрито. Їм обривають життя і влаштовують державні похорони з почестями, щоб прикрити факт вербування ворогом людей, які стоять так високо в ієрархії влади.
Наприкінці 2016-го і на початку 2017 років відбулася серія смертей високопоставлених російських дипломатів. У випадку щонайменше двох з них було заявлено, що вони вчинили самогубство за допомогою вогнепальної зброї.
У Нью-Йорку несподівано помер Віталій Чуркін, представник РФ в ООН у ранзі заступника міністра закордонних справ. Нібито у нього стався інфаркт після телефонної розмови з Володимиром Путіним.
«Цілком можливо. У Росії традиційно «вимітають» агентуру противника шляхом фізичної ліквідації. У російській прагматиці життя людини не має такої великої ціни, як у західних службах.
Крім того, радянська система не мала багато можливостей покарання шляхом позбавлення людини чогось цінного. Залишається тільки життя. А спосіб діяльності пострадянських служб не змінився настільки, щоб забути старі звички», — вважає Бжескі.
Занадто складна особистість?
Спостереження за дивними смертями людей, пов’язаних із російським спецслужбами, армією і дипломатією, може легко привести до параноїчних висновків. Смерті, які можуть бути «вимітанням ворожої агентури», стосувалися також людей із самої вершини служб.
Наприклад, на початку січня 2016 року вмирає (офіційно через перевтому) генерал Ігор Сєргун, керівник ГРУ з 2011 року.
Як згадував генерал Пітер Цвек, американський військовий аташе у Москві у 2012–2014 роках, генерал Сєргун «хоча керував глобальними операціями проти наших інтересів, але парадоксально вважав постійну конфронтацію із США і Заходом шкідливою для інтересів Росії».
Цвек у статті, присвяченій Сєргуну, називав його «складною постаттю, від якої можна було багато чому навчитись», і робив алюзію до існування таємних каналів комунікації між двома країнами.
Сєргун у 2013 році здійснив офіційний візит до керівника Американської військової розвідки (DIA) генерала Майкла Флінна. Невже загинув, бо хтось побачив у його діях перехід через дуже тонку межу «зради»?

Євген ПЕТРЕНКО

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».