Без Росії не могло бути жодних сепаратистів. На війну з Україною рушила не тільки регулярна армія Росії, а й випадкові особи, любителі «міцних відчуттів», а нерідко й кримінальники-рецидивісти з досвідом Афганістану та Чечні. В умовах брудної гібридної війни виникають ситуації, коли Кремль втрачає контроль над своїми «бобиками». Проте загальне керівництво не випускають зі своїх рук московські офіцери, і ніщо в Луганську і Донецьку не діється без їхнього дозволу.
Президент Путін поставив перед собою дві цілі: не допустити повторення Росією долі Радянського Союзу і повернути її на глобальну політичну сцену. З цієї перспективи Україна стала викликом для Кремля. Якщо нам вдасться будівництво правової держави, децентралізувати і демократизувати державний устрій, то на пострадянському просторі виникне зовсім нова конфігурація і перспектива. Безумовно, багато росіян повірять, що і в їхній країні можливі зміни на краще.
Приклад Києва може виявитися захоплюючим, українське суспільство вже двічі добилося свого, зламавши підступні російські плани. Під час Майдану в Києві працювали «суркови» і «берези», але «яроші їх взули». Майдан, як відлуння «Солідарності» — пряма демократія. У 1980 році поляки, а у 2014-му українці довели, що вулиця може відправляти у відставку збанкрутілих «вождів». І тоді, і нині в Москві це викликало тваринний страх і ненависть — більший, ніж будь-яка геополітика, геостратегія, НАТО і Євросоюз.
Двосторонні відносини між Україною і Росією не були і не є джерелом конфліктів. Джерелом конфронтації стала внутрішня ситуація в Росії і Україні. Росія не може «перетравити», що Україна має право бути суверенною і незалежною. Москва зазнає жахливих втрат, і вони збільшуватимуться, але логіка путінської політики не дозволяє сказати росіянам, що українці нічим у правовому сенсі не гірші і не кращі за тих же росіян, поляків чи в’єтнамців. У розумінні Кремля конфлікт буде вичерпаний, коли Київ погодиться з обмеженим суверенітетом, залишаючись у російській зоні впливу. Таке собі видання «доктрини Брежнєва» у редакції Путіна.
А якщо не за російським сценарієм, то буде війна. Перша, безкровна війна, відбулася на початку 90-х років; тоді загрозами і тиском Росія, разом зі США, змусили Україну віддати ядерну зброю. Вони, взамін за відмову, а також Великобританія, Франція та Китай, гарантували у Будапешті (в грудні 1994 року) територіальну інтегральність і суверенність України. У 2014-му раптом виявилося, що ніхто нікому нічого не гарантував. Наша держава, дипломатія, суспільство мусять зробити висновки.
Багато людей у Росії демонструють відданість православній Церкві. Та вони не знають біблейської притчі про Йосипа, який на прохання фараона прочитав його сон про сім ситих і худих корів. Росія мала не сім, а 12 ситих років. Був час підготуватися до кризи. Були сотні мільярдів доларів за газ і нафту. Тим часом більша частина цих грошей пішла на розбудову армії і задоволення агресивних устремлінь кремлівських «небожителів».
За ці гроші Росію можна було реформувати, зробити економічною потугою світу. Але там панує переконання, що повага випливає зі страху: шанувати — означає боятися. Тоді як у демократичному світі повага є наслідком визнання досягнень і морального авторитету.
Росія неминуче змушена буде погодитись із незалежністю України, як Франція з незалежністю Алжиру, Англія — Індії. Багато росіян вважає Москву всесильною, але навіть найсильніші потребують друзів і партнерів. Україна може бути одним із близьких друзів Росії, однак лише як незалежна і повністю суверенна держава. Колись Москва повернеться на орбіту конструктивного розвитку, тоді здобуде повагу і симпатію сусідів і всього світу.
Не варто Путіну «підшиватись» під чужу історію — Москва не Київ. Ніколи більше їй не ставити і не присилати намісників до Києва. Не бачити Путіну Києва, а, щонайбільше, вух мертвого віслюка.
Євген ПЕТРЕНКО