Пам'ять
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Червень 14, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 30 Сiчень 2015 00:38

На Аскольдовій могилі поховали їх...

Rate this item
(0 votes)

ДЕВ’ЯНОСТО СІМ РОКІВ ТОМУ, 29 СІЧНЯ 1918 РОКУ, КІЛЬКА СОТЕНЬ
КИЇВСЬКИХ СТУДЕНТІВ ПЕРЕПИНИЛИ ШЛЯХ РОСІЙСЬКІЙ ВІЙСЬКОВІЙ ОРДІ

«Україні армія не потрібна»
Початок грудня 1917-го. Війська більшовицької Росії вторгаються на терени Української Народної Республіки, окупувавши кілька губерній. У Харкові ленінські холуї проводять так званий Всеукраїнський з’їзд рад і, створивши маріонетковий, підконтрольний Москві уряд, проголошують на Лівобережній Україні радянську владу, а російські війська поступово наближаються до Києва.
Роки, коли була проголошена УНР, видалися вкрай складними для її становлення. І не лише тому, що Москва відразу почала неоголошену війну проти неї, а й через розбіжність у поглядах на майбутнє України її керівників, неузгодженість їхніх дій і навіть нерозуміння елементарних речей. Наприклад, ролі війська у розбудові держави. Центральна Рада, точніше, окремі її представники, щиро вважали, що армія нам не потрібна!..
Нагадаємо, що влітку 1917 року чисельність військ, вірних УНР, становила близько 300 тисяч осіб! Та лише за кілька місяців вона скоротилася до 15–18 тисяч. Історики, які досліджують той період становлення молодої Української держави, зазначають, що особовий склад проукраїнських військових частин був деморалізований і пригнічений не тільки Першою світовою війною, а й діями керманичів УНР.

А чого дивуватися, коли сам Володимир Винниченко стверджував, що «не своєї армії нам, соціал-демократам, треба, а знищення усяких постійних армій. Українського мілітаризму не було і не повинно бути й далі».
За словами доктора історичних наук Володимира Сергійчука, українські соціалісти, особливо голова уряду УНР Володимир Винниченко, заявляли, що Росія ніколи не посміє на нас напасти, і тому нам досить народної міліції. Українське національне військо, яке створювалося починаючи з травня 1917 року під проводом Симона Петлюри, було фактично розпущено, а сам він був змушений у грудні 1917-го подати у відставку.
Словом, наприкінці січня 1918 року в Києві не було свого війська: підтримувати Центральну Раду погодився лише полк імені Костя Гордієнка під проводом полковника Всеволода Петріва, який прибув до столиці України із західного фронту.
А ось російські більшовики даремно часу не гаяли: вони, висловлюючись сучасною термінологією, нарощували в Україні свою військову присутність, їхні агенти навідувалися до решток українського війська, агітуючи за радянську владу, а то й розходитися по домівках. Більш того, вони активно працювали і з населенням українських міст і сіл. На жаль, їхні заклики подіяли на людей. Ось що писав із цього приводу Володимир Винниченко:
«Це була війна під впливом... Наш вплив був менший. В селах сільська біднота явно була більшовицька. Єдиною активною мілітарною нашою силою була інтелігентна молодь... розуміючи за нами ту саму державність так само, як і ми її розуміли...»
Цей невеличкий екскурс у ті роки зроблено для того, аби читач краще зрозумів ситуацію, за якої молодим українським хлопцям, більшість з яких до цього не тримали і гвинтівки в руках, довелося виступити на захист України.


«Прийшов грізний час для Батьківщини...»
І все ж розуміння необхідності мати добре згуртоване військо прийшло до керівництва УНР: 26 грудня Генеральний секретаріат ухвалив постанову «Про створення армії УНР на засадах добровільності та оплати». Та це не злякало більшовиків: 16 січня 1918 року російський нарком Антонов-Овсєєнко призначив колишнього підполковника царської армії Михайла Муравйова командувачем військ, яким належало здобути Київ.
Слова, з якими він звернувся до підлеглих, досить красномовно характеризують цього «воєначальника»:
«Товариші, я знаю, що багато хто з вас втомився, проте небагато вам працювати. Наше завдання — взяти Київ, і тоді ви зможете повернутися додому. Багато вам довелося страждати, але вони кров’ю відповідатимуть за ваші страждання. Ми їм покажемо, дайте тільки добратися до Києва.
Якщо буде потрібно, не постою ні перед чим: каменя на камені не залишу в Києві. Мешканців не жаліти, вони нас не жаліли, терпіли хазяйнування гайдамаків. Ми їх всіх перестріляємо та переріжемо. Ми їм покажемо, нема чого боятися кровопускання. Хто не з нами — той проти нас. Ви, доблесні товариші, ви мені допоможете взяти Київ, а там ви будете нагороджені...»
Зважаючи на розбіжність у діях тодішньої української влади, відсутність єдиного підходу у вирішенні багатьох нагальних проблем, склалася ситуація, коли — за великим рахунком — нікому було захищати столицю України. Тверезо її оцінивши, Центральна Рада звернулася до українців із закликом стати на захист рідної землі.
На нього відгукнулися загони Вільного козацтва, Гайдамацький кіш Слобідської України Симона Петлюри, Галицький курінь Українських Січових стрільців. А ще — студенти Київського університету Святого Володимира та Українського народного університету, які відразу приступили до створення студентського куреня ім. Січових стрільців.
Згодом їхню ініціативу підтримали і учні старших класів 2-ї Української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. Запис добровольців, які готові були виступити на захист своєї рідної землі, проводився в будинку Педагогічного музею, у якому, до речі, засідала і Центральна Рада...
«Прийшов грізний для нашої Батьківщини час. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-більшовицька грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись у дуже скрутному становищі.
Хай кожен студент-українець пам’ятає, що в цей час злочинно бути байдужим. Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували,— Українській державі!» — писали студенти, звертаючись до своїх ровесників.
Кілька років тому в одному з російських видань розповідалося про те, що запис здійснювався під загрозою смерті: тим, хто не бажав воювати, погрожували розстрілом.
— Це — маячня, — каже Оксана Борисюк — начальник відділу охорони та збереження пам’яток Державного історико-меморіального Лук’янівського заповідника, де поховано двох учасників бою під Крутами — Володимира Наумовича та Володимира Шульгіна.— Жодних свідчень про це немає. Натомість збереглося чимало спогадів сучасників про те, що запис відбувався у спокійній обстановці. Найбільшою карою, яка могла загрожувати відмовникам, був бойкот товаришами.
Після того як були складені списки, всі охочі чинити більшовикам спротив, яких очолив сотник Андрій Гончаренко, зібралися у Костянтинівському військовому училищі, яке було на Печерських пагорбах. Тут протягом кількох днів юнаки, серед яких були й учасники Першої світової війни, проходили посилену військову підготовку. 27 січня Перша сотня студентського куреня, чисельність якої становила 120–140 осіб, прибула на станцію Крути, що в Чернігівській області. На той час до неї з Бахмача відступив український гарнізон, який складався з юнкерів Першої київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького. Прибуття студентів викликало серед них пожвавлення.
...Бій розпочався 29 січня о дев’ятій ранку і тривав аж до сьомої вечора. Ворог переважав як у живій силі, так і в озброєнні. Та все ж перші атаки юнкери, діючи на правому фланзі, успішно відбили. Але...
Головний удар більшовики наносили на правому фланзі, намагаючись обійти українців і оточити їх. Коли почало сутеніти, сотник Гончаренко наказав відходити до ешелону. А його бойовий побратим сотник Омельченко дістав важке поранення і помер прямо на полі бою.
Українські втрати під Крутами, за підрахунками сучасників, становили близько 300 осіб, з яких майже 150 були поранені. Тих студентів, які потрапили у полон, більшовики катували, над ними всіляко глумилися. Так, командир червоноармійців Єгор Попов, дізнавшись про втрати, понесені його підрозділом, наказав розстріляти полонених студентів. Перед цим над ними жорстоко познущалися. За свідченнями очевидців, перед смертю наші хлопці заспівали «Ще не вмерла Україна»...
Комісар 1-го Московського червоногвардійського загону Є. Лапідус свідчив, що єдиного серед полонених офіцера вони відразу ж застрелили. Ледь удалося умовити червоногвардійців не поспішати з розправою над іншими бранцями. Полонених студентів і гімназистів було розміщено під вартою в одному з військових ешелонів червоних.
День 31 січня став для полонених фатальним.
«Наступного дня, коли ми від’їжджали зі ст. Крути, потяг по дорозі зупинився за наказом Єгорова, з вагона було виведено всіх затриманих, і за 300 кроків від потяга їх розстріляли розривними кулями», — згадував Лапідус.
Перед стратою учень 2-ї Української гімназії, 19-річний уродженець Галичини Григорій Піпський, заспівав гімн «Ще не вмерла Україна», який підхопили й інші полонені.
Незважаючи на втрати, Муравйов був задоволений результатом бою, чомусь вважаючи, що він та його війська завдали поразки особисто Петлюрі, якого там і близько не було...
Багатьох поранених більшовики добивали багнетами. Тіла полеглих і закатованих росіяни протягом кількох днів не дозволяли місцевим селянам поховати...
У березні 1918 року, коли до Києва після підписання більшовиками так званої Брестської мирної угоди повернувся уряд Української Народної Республіки, тіла близько 30 полеглих були урочисто перепоховані на Аскольдовій могилі.
«Стримайте ж ваші сльози, які котяться: ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчизни, і Вітчизна збереже про них вдячну пам’ять на віки вічні», — сказав під час цього ритуалу Президент УНР Михайло Грушевський, сам ледь їх стримуючи...
Після встановлення остаточного панування комуністичного режиму про героїв Крут було наказано забути: вони вважалися зрадниками українського народу і буржуазними націоналістами. За спроби відновити історичну правду можна було потрапити на Колиму або ж у психлікарню. Та з проголошенням Україною незалежності про них почали згадувати. З кожним днем усе частіше. А згодом на Аскольдовій могилі на їхню честь насипали символічну могилу і встановили хрест.
Тут, на Печерських пагорбах, ось уже кілька десятиліть збираються представники влади, політичних партій та громадських об’єднань, щоб вшанувати пам’ять про молодих українців, які не пошкодували життя заради України, ставши грудьми на її захист.
У 2006 році Меморіал пам’яті героїв Крут з’явився і на залізничній станції Крути.


Уроки Крут
Майже століття відділяє нас від подій під Крутами — однієї з багатьох героїчних і водночас трагічних сторінок нашої історії. Проте вони й досі залишаються для нас актуальними. Адже переконливо показали, до яких трагічних наслідків може призвести розбіжність у поглядах державних мужів на безпеку країни, їхня недооцінка зовнішніх загроз.
Ситуація, що склалася після проголошення Української Народної Республіки, повторилася, на превеликий жаль, і у 90-х роках, коли Україна проголосила незалежність. Від армії ніхто не відмовлявся, але якщо зважати на конкретні дії влади, про неї і не піклувалися: ставка робилася на дипломатичні, інші кроки.
А все, мабуть, тому, що ті, хто впродовж десятиліть перебував на політичному Олімпі, були погано обізнані з новітньою історією України, не були справжніми патріотами України, заради свого збереження ухвалювали різні сумнівні рішення, які інколи межували зі зрадництвом...
Коли б керівники УНР відразу після її проголошення приділяли українському війську більше уваги, то події, напевно, розгорталися б за іншим сценарієм: знаючи про наявність добре згуртованої, як слід озброєної сили, товариш Ленін навряд чи ризикнув би наслати на нас орди Антонова-Овсєєнка та Муравйова.
Ми не звертали уваги і на дії Росії в нашому інформаційному просторі: усілякі кисельови роками почувалися у ньому такими собі пропагандистськими кілерами, їхніми мішенями були наші душі, наші серця. Щодня протягом кількох десятиліть вони витравлювали з них усе українське, нав’язуючи міфи про «русский мир». Чим не більшовицькі агітатори? З тією лише різницею, що ті були в порваних обмотках, а ці в костюмах від Бріоні та Версаче.
І тоді, у 1918-му, і нині, у 2015-му, за злочинну недалекоглядність, а то й зрадництво національних інтересів одних розплачувалися і розплачуються прості українці. Вони клали і кладуть на вівтар перемоги свої молоді життя, жертвуючи їх заради України.
Бій під Крутами, на думку істориків та військових експертів, вирішальної ролі не зіграв, зважаючи на тодішній перебіг подій і співвідношення сил. Але він став символом нескореності молодих українців, їхнього нездоланного прагнення жити у вільній Україні, почуватися господарями на рідній землі.
На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів-українців,
Славних молодих...
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
Ці слова належать українському поету Павлові Тичині: їх він написав узимку 1918-го. Краще і не скажеш...
Сергій ЗЯТЬЄВ

Фото надано автором

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».