Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Вiвторок Червень 25, 2024

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 20 Листопад 2015 11:20

Олександр Бєлозор: малюю на землі і під водою

Rate this item
(0 votes)

Наш спів­роз­мов­ник — зна­ний ук­ра­їн­ський ху­дож­ник Олек­сандр Бє­ло­зор, не­ор­ди­нар­ний і не­спо­ді­ва­ний за на­ту­рою і твор­чіс­тю. По­чи­нав із то­го, що свої скло­емаль­ні кар­ти­ни ви­пі­кав у пе­чі. Зго­дом став жи­во­пи­са­ти на дні мо­рів, че­рез що дві­чі по­тра­пив у Кни­ги ре­кор­дів Ук­раї­ни та Гін­нес­са. Кіль­ка ро­ків вів ху­дож­ню сту­дію, де йо­го ви­хо­ван­ця­ми бу­ли лю­ди без пев­но­го міс­ця про­жи­ван­ня.
Ра­зом із тим Олек­сандр Бє­ло­зор пи­ше тра­ди­цій­ний олій­ний жи­во­пис, пе­ре­бу­ва­ючи на зем­ній твер­ді, — пей­за­жі, пор­тре­ти, жан­ро­ві кар­ти­ни. Од­не сло­во, уні­вер­сал. Тво­ри Олек­сан­дра нині є у га­ле­ре­ях та ко­лек­ці­ях в Анг­лії, Фран­ції, Ні­меч­чи­ні, Із­ра­їлі, Ро­сії, Япо­нії.
Про ньо­го зня­то філь­ми «В мо­єму са­ду рос­туть пі­ра­мі­ди», «Мис­тець­ка ман­сар­да Олек­сан­дра Бє­ло­зо­ра», а та­кож він зі­грав епі­зо­дич­ну і го­лов­ну ро­лі у філь­мах «Пор­трет, на­пи­са­ний гли­би­ною» (фільм — при­зер фес­ти­ва­ля в Ан­ти­бах, Фран­ція) і «Ху­дож­ник Бо­жої іс­кри».

— Пане Олександре, Ваша фішка — «підводний живопис». Почнемо розмову з цього.
— Взагалі-то я працюю в різних техніках: живопис, графіка, склоемаль, асамбляж, колаж. Але поговорімо про підводне живописання. Цей жанр краще називати «підводною мариною», краще звучить і ліпше асоціюється з новим продовженням старого мистецтва чудових мариністів, які зображують морський вид, а також події, що відбуваються на морі. У наш час з’явився ще один жанр, пов’язаний із морем, який був просто неможливий за часів Айвазовського та інших прославлених мариністів минулого, бо в ті часи не існувало дайвінгу.
Я пишу морські пейзажі, опускаючись на дно моря. Малюю на глибині від 5 до 25 метрів. Часто об’єктом моєї творчості є коралові рифи. Ще — затонулі судна. Ви тільки уявіть: ти малюєш, а над тобою пропливають дельфіни або гігантська манта (морський диявол)!
Я, до речі, якось протягом року п’ять разів їздив малювати на дні Червоного моря біля Єгипту. На глибині 16 метрів адаптувався. Класно відчував себе. Спокій, як в утробі матері. Озираюся, а на відстані витягнутої руки — риба-наполеон. Довжина її — метр, очі — діаметром сантиметрів десять. У неї шишка на голові така, як був капелюх у імператора. Наче собака сиділа поруч, спостерігала за роботою, але близько до себе не підпускала. Тільки розтуляла великі губи, ніби від нудьги.
А одна риба-метелик тицьнулася помаранчевими губами в синю фарбу. Вперше під водою я засміявся. Наші чорноморські рибки хапають шматочки фарби, які випадково падають під час малювання. Але потім їх випльовують. Морські чортики, як кошенята, грають із рукою. Я підношу її до полотна, вони підпливають ближче, прибираю — віддаляються.
— Де і як Ви вчилися дайвінгу?
— У дитинстві навчався плавати в копанці. Такі викопували в селі в кінці городу. У мене був надувний синій круг із запахом тальку. Якось він перекинувся — ноги зверху, голова внизу. Затримав дихання, але очі відкриті. Бачу розпливчасто корінь дерев, жуків якихось. Батько витягнув мене за ноги, але страх залишився надовго.
Перші свої підводні картини я створив 2004 року у фільмі «Портрет, написаний глибиною» про Миколу Карпичева — легендарну особистість, постановника підводних зйомок фільмів «Людина-амфібія», «Пірати ХХ століття», «В’язень замку Іф». А все почалося з оператора Ігоря Недужка (він, до речі, зняв документальну стрічку «Люди-дельфіни», 1972), який перед тим зняв мене у ролі художника О. Богомазова у фільмі «Знак Божої іскри».
Так от, за задумом оператора мені потрібно було написати дві картини під водою. Тоді я нічого не знав. Все придумувалося на ходу. Полотна деформувалися. Але головне — плавати боявся. На мене одягли костюм, спорядження. Я не зізнався інструкторові, що у мене серце вискакує. Але якось зробив два дублі по 15 хвилин.
Відтоді почав вчитися дайвінгу, пірнав з аквалангом. Писав картини. На ту пору таким живописом у всьому світі займалися тільки дві людини: 82-річний француз Андре Лобан (легендарний інженер корабля «Каліпсо», всесвітньо відомий оператор підводних зйомок, фотограф, аквалангіст і основоположник підводного живопису з натури) і я.
Є, звичайно, асоціації підводних художників у США та інших країнах, але вони, як правило, роблять підводні знімки і пишуть у майстерні. А фотографії, на жаль, не передають усієї краси, видимої людському оку.
— Чи зустрічалися з Андре Лобаном?
— Я ним захоплююся, він у свої літні роки активний, живе повноцінно і цікаво. Зустрічався з ним двічі: на фестивалі «Срібна акула», де з його рук отримав Гран-прі; і в Києві, куди він приїжджав із виставкою. Андре Лобан пише в Середземному морі на великій глибині. Я побував практично в усіх теплих водах на глибині до двадцяти п’яти метрів. Мені все цікаво! Я в пошуку нових рішень.
— Що найскладніше у підводній марині?
— Це, безумовно, умови роботи. Адже під водою все інше: щільність, заломлення світла, там зовсім інші закони. Але на глибині ти бачиш більше, ніж може передати камера або фотоапарат. Кожне занурення — це момент ризику та екстриму, там і рифи, і отруйні корали, до того ж треба точно розрахувати, скільки часу буде потрібно, щоб вистачило повітря в балоні.
Під водою я використовую не пензель, а спеціальну лопатку — мастихін. Полотно обробляю спеціальним розчином, щоб не намокало і не втрачало форми. Фарби — звичайні олійні. Однак під водою їхні кольори бачиш не такими, як на суші. Жовта — здається зеленуватою, червона — коричневою, фіолетова — синьою. Тому вибирати кольори фарб доводиться по пам’яті, орієнтуючись на тюбики.
Коли я пишу, у мене вже є певні способи дихання. На вдиху я, наприклад, вичавлюю фарбу або на палітрі змішую фарби, а на видиху я пишу, бо коли вдихаю повітря, я, відповідно, починаю підніматися над полотном.
Спливаю з картиною дуже повільно, щоб не пошкодити свіжих мазків. Картина, як вітрило, працює. Лягаю на спину, кладу її собі на живіт і гребу ластами. У такі моменти думаю: «Господи, сидів би ось у майстерні, пив би каву і спокійно працював». Опріснюю картину у воді з-під крана і сушу.
Досвід набувається, але труднощі все ж залишились. Основна — сумка з фарбами, з нею важко. Потім полотно — воно ламко вібрує, наче вітрило, завжди потрібно тримати баланс. І коли назад спливаєш із роботою — купа засторог. Ну, є свої секрети. Зробив спеціальні касети. Тому й роботи невеликі — 50х60 см або 60х80. Хоча і над цим працюю.
5 серпня 2010 року намалював найбільшу картину на глибині 12 метрів недалеко від берегів Ялти. Для встановлення рекорду знадобилася година 20 хвилин. Розмір рекордної картини, на якій зображена баржа, затонула недалеко від Массандрівського пляжу, — 0,7 на 1 метр. Результат зафіксував український представник Книги рекордів України.
Другий рекорд стався 18 грудня того ж року у Червоному морі на глибині 26 метрів, він зафіксований у Книзі рекордів Гіннесса.
— Одне з найяскравіших вражень?
— Шторм на Чорному морі. Ні, ви не подумайте, я не спеціально поліз. Коли вийшли в море, все було начебто спокійно. Потім шторм 3 бали. Рух води мене відносив, кидав на полотно. Все це заважало писати... Але заворожувало середовище.
Я багато читав про оптику. Мені важливо знати, як відбивається світло. Я спостерігав постійну вібрацію світла. У Чорному морі заворожує фіолетове відбиття від водоростей. І в цьому є момент відкриттів... Світло — в очі, справа, зліва! Як у імпресіоністів, коли вони вийшли з майстерні на вулиці... А ще — це відчуття невагомості. Вода дає енергію, я її пропускаю через себе. Я ніколи не втомлююся під водою. У мене не буває поганого настрою. Тут немає почуття агресії. Тільки захоплення! Від того, що з усім цим я складаю єдине ціле... Тут інше, недосліджене середовище.
Повертаючись на землю, пишу пейзажі. Якось був у Хорватії, малював ідилічні краєвиди. Скажімо, звичайні горбисті схили, дорогу, що біжить кудись у дерева. Коли повернувся додому в Київ, задумався: а куди біжать люди, куди йде людство?.. Згадав легенду про Нарциса. Він милувався своїм відображенням у воді. І це не привело ні до чого хорошого.
Якби у нього вистачило сміливості занурити голову у воду, він побачив би інший світ і у нього протверезіння настало. Якби людство протверезилось, воно б по-іншому писало історію свою, не про те, хто кого вбив, хто у кого що відібрав, про потопи, голод... Виявляється, треба боятися не кровожерливих акул і косаток, а кровожерливих людей...
Так от, про хорватські пейзажі. Їхня краса виявилася небезпечною, я їхав по дорозі і десятками кілометрів бачив кожні 50 метрів знаки-попередження: «Небезпечно для життя! Заміновано!» Коли я поліз до такого стовпчика сфотографуватися, гід-помічник мені кричала: «Олександре, ноу!» А я усвідомлював момент перетворення того, як краса стає небезпечною. На Землі таких місць уже дуже багато.
І ця біда прийшла в Україну. Мені неймовірно хочеться, щоб на суші і в океані не ставили таких табличок, щоб не було небезпечних місць. Життя таке прекрасне, стільки дивовижних створінь, мільйони, під водою є навіть дивовижної краси риби-ангели.
— На республіканських виставках, що були на Вашому творчому початку, Ви не раз дивували великодосвідчене журі незвичністю своїх суто земних робіт. Художники-професіонали ставили одне і те ж запитання: як це вдалося? Що це за фарби?
— Німецький хімік, який побував у мене вдома, першим ділом поставив ті ж запитання. Довелося повести хіміка до себе в майстерню. Там замість мольберта стояла... муфельна піч. У ній я... випікав іншого роду картини. Замість полотна — керамічна плитка. На ній малюю ескіз майбутньої картини.
Нерідко вплітаю тонкий мідний дріт, коли хочу підкреслити лінію. Іноді включаю в тканину малюнка інші матеріали: скло, ліплення з глини, срібні нитки. Нарешті, цей багатошаровий пиріг надходить у піч, нагрівається до температури майже в тисячу градусів.
— І що ж далі?
— Тут дуже важливо вловити момент, коли піч розплавлює ті інгредієнти на поверхні, які я змішав. Помилитися не можна на частку градуса. Все вирішують буквально секунди. Інакше картина перетворюється на безформне місиво. Чи треба говорити про те, скільки днів, місяців, років було витрачено на те, щоб піч стала такою ж слухняною, як пензель!..
Однак коли все готово, не можна поспішати виймати витвори: картина може розтріснутися, пожолобитися, перетворитися на друзки. Охолоджувати її необхідно теж уміючи...
— І як відреагував на такий живопис німецький хімік?
— Побачене його так захопило, що він зателефонував своїм знайомим, і я повіз невелику виставку своїх картин до Німеччини, де вона пройшла з великим успіхом.
Не менш цікава зустріч відбулася і з американською художницею-емалісткою. Виявляється, в США є невелика асоціація художників, які займаються емаллю. Справа ця складна, дорога, доступна не всім, а тому шанована. Американка, приміром, заробляє тим, що у вільний від творчості час розмальовує срібні пляшечки для дорогих французьких парфумів. Фірма за кожну розмальовку платить по 300 доларів.
Коли американка побачила мої роботи, вона відразу ж оцінила, наскільки далеко просунувся український художник в освоєнні техніки склоемалі. Нічого подібного вона не бачила раніше.
— Розглянемо ще одну іпостась Вашої творчості. Не так давно Ви захопилися малюванням борців сумо. Написали серію «Сумом». Розтлумачте.
— Тут переплетення двох понять, можна дивитися «з сумом» і «з умом». Сумо — це боротьба двох стихій — моря і суші, справедлива, чесна боротьба. До речі, найвидатніший сумоїст має українське коріння — це Іван Боришко.
У живопису та графіці я віддзеркалював ритуальну боротьбу великих людей на противагу сучасним політикам чи представникам великих капіталів, чия боротьба радше нагадує бої без правил.
— А чому одну з виставок Ви назвали «Необмежена завершеність»?
— Назва невипадково звучить двозначно. По-перше, одразу уявляєш величезних борців сумо, які злились в одну тілесну масу в ритуальному двобої. З іншого боку, є натяк на те, що на картинах зображені не просто сила та міць гігантських тіл борців сумо, а й сила їх розуму.
— Тому габаритним людям — велике полотно?
— Потужність картин у всьому: мазках контрастних фарб, енергетичному посиланні, гігантських тілах сумоїстів. Якщо дивитися зблизу, пастозні мазки зливаються в єдину «липку» масу, як і тіла сумоїстів у поєдинку. Але ж велике бачиться на відстані... Тож ступіть кілька кроків назад і відчуйте, як краса і енергетика полотна не тільки естетична, а й смислова наповнює ваше тіло і розум, дарує приємне збудження та натхнення.
— Що то за історія, коли Ви керували художньою студією для безпритульників?
— Справді, понад три роки я вів студію, створену Фондом «Соціальне партнерство» в християнському Благодійному центрі «Стефанія». 2009 року в столичній муніципальній галереї «Лавра» відбулася незвична виставка «Арт-прописка», на якій свої картини широкій публіці презентували безпритульні художники.
Загалом через студію пройшло кілька десятків людей, чиє життя більше схоже на кошмарний сон, ніж на земний шлях. Найчастіше у них не було взагалі ніякої освіти, не кажучи вже про художню, а їхні перші картини були присвячені мріям і пережитим жахам. На початку Гліб Голота міг малювати тільки кров, насильство і розбиті голови.
А перший шок, який я пережив, працюючи з людьми без певного місця проживання, стався під час малювання натюрморту. Я виставив підходящі предмети, але один чоловік сказав, що все придумає сам. Коли картина була закінчена, я побачив великий шматок ковбаси з очима і усмішкою, усміхнені овочі і буханець хліба. Я дивився і розумів, що людина просто мріє нормально поїсти. Так, це викликало усмішку, але це було не смішно.
Мистецтво для безпритульників — це як діалог із Душею, особливо беручи до уваги ту складну ситуацію, в яку вони потрапили. Серед них були ті, хто з тих або інших причин змушені жити на вулиці, а є й такі, хто просто не хоче жити по-іншому, бути частиною якої-небудь системи.
— Пане Олександре, розкажіть, чим наповнене Ваше життя останніми роками. Де були?
— Життя моє заповнене, зокрема, мистецькими мандрами. Ось нещодавно відвідав Батурин, Глухів, Ужгород, Шостку. Це були і пленери, і лекції, з якими просили мене виступити. Я дивився на те, що відбувається у країні. І чесно скажу, багато що здається досить дивним. Те, що пам’ятаю з дитинства, донині незмінне, не має розвитку, скажімо, ті ж самодіяльні хори. Якщо цю архаїку я можу виправдати традицією, яка тримає людей в узді канонів, проте не можу виправдати того, що народ живе на одній картоплі і крупах і боїться зими, яка газом та електрикою з’їсть усі мізерні заробітки.
Звісно, і художники відчутно збідніли. Проте мої картини зазвичай великого розміру (1,50 м на 2 м) і пов’язані якраз із тим, що відбувається в Україні, на них є і Євромайдан, і «Ікар», і Прометей... На Майдані я, до речі, був і в фатальні розстрільні дні. Слава Богу, залишився живий. І на моїх картинах — жива Україна, яка житиме завжди.
Володимир КОСКІН, фото автора

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».