«Чорний лебідь» великої війни
Що з приводу тролінгу пише уже не раз цитована нами Financial Times? «Володимир Путін — спеціаліст по дестабілізації. Маючи чорний пояс дзюдо, він чудово знає, як збивати противника з ніг. Він чергує дружелюбні жести з погрозливими поглядами. У ході кризи в Україні, найбільш серйозної загрози безпеці в Європі з часів холодної війни, Путін зумів вибити ґрунт з-під ніг західних лідерів. Вони знають, що він хоче відновити вплив Росії і зберегти Україну в її орбіті, але не можуть зрозуміти, як він бажає досягти своєї цілі».
Ангела Меркель, котра чи не єдина із західних політиків глибоко розуміє, до чого веде Путін, після зустрічі з ним у Австралії, дійшла висновку, що «цю кризу неможливо подолати швидко». Ще її збентежило, що амбіції Путіна по відновленню впливу Росії не обмежувались Україною. Наступного дня в Сіднеї вона відкинула свою звичну обережність. «Хто б міг подумати, що через 25 років після падіння Берлінської стіни... подібне станеться посеред Європи?» — заявила вона у своїй промові.
Авантюра Путіна в Україні поставила «під сумнів усю систему підтримки миру в Європі». Вона попередила також про те, що Росія може загрожувати не лише Україні, а й Грузії чи Балканам».
Саме про цю позицію нагадав 19 лютого 2015 року європейській громаді один із чільних білякремлівських ідеологів Сергій Караганов. Європа, на його думку, «выиграв в холодной войне, проигрывает мир после нее и вступает в следующую фазу международных отношений разъединенной, опять стоящей на грани конфронтации, а то и большой войны».
Буквально наступного дня — 20 лютого — із питанням про «можливість дійти до дуже великої війни» російський журналіст звернувся до знаного спеціаліста з історії України Олексія Міллера. Відповідь, як це притаманно науковцю, не була однозначно пласкою, а скоріше об’ємно-багатозначною. Він висловив припущення, що справа не дійде до того, щоб з обох сторін летіли ракети, бо тут виграти неможливо. Але вже зараз видно чимало компонентів «великої війни» — це й інформаційна, і кібернетична війна. А у відповідь на пропозиції відключити Росію від банківської системи SWIFFT прем’єр Медведєв взагалі пригрозив «необмеженою реакцією».
Тобто, на думку Міллера, «в некоторых смыслах война уже идет. Правда, Россия не может быть в этой ситуации в качестве ведущего игрока; на сегодня она в экономической войне с Западом обречена на поражение. Но, погибая, она может нанести противной стороне весьма существенный ущерб... Дестабилизация в стране с таким количеством оружия, в том числе ядерного, — это «игра в покер» на очень большие ставки».
І виходу із ситуації, що склалася, Олексій Міллер не бачить, тому що для вирішення проблем війни і миру немає головної передумови — взаємної довіри, яка лише і є головним соціальним капіталом у взаємовідносинах не тільки людей, а й держав. Причому глибока взаємна недовіра, викликана не в останню чергу брехливим тролінгом, призвела вже до зневіри екзистенціальної: «Правящая в России элита искренне убеждена, что если бы Запад мог ее уничтожить, он бы это сделал. А западные элиты, наверное, думают, что было бы хорошо избавиться от этих оппонентов. И кто здесь прав, а кто виноват — это вторично, важно то, что никто никому не доверяет. И как из этого выходить, этого пока никто не знает». Невтішний висновок, однак, принаймні, як для науковця — щирий.
Урешті-решт тема «великої війни» знайшла досить оригінальне втілення. Для її засвоєння публіку необхідно було належним чином «розігріти». Що й було зроблено. Упродовж тижня російський істеблішмент майже істерично обговорював різноманітні чутки про загадкове зникнення президента РФ Володимира Путіна. Досить авторитетні джерела почали пояснювати, що «Путін любить тримати паузу» напередодні ухвалення кардинальних рішень. Інші — опрацьовувати версії про палацовий переворот партії «великої крові», яка от-от заведе Росію в широку інтервенцію проти України. Треті заспокоювали, що всі чутки про кадрові зміни у верхах спеціально запущені для того, щоб перевірити реакцію громадськості та виконавчих структур.
Керівник прес-служби президента РФ Пєсков, мабуть, у чомусь був правий, коли зауважив, що у всіх сталося «весняне загострення». І це теж можна було зрозуміти. Усі нервують через кризу, а тому готові вірити будь-якій несусвітній інформації перед тим, як «задіяти мізки». Стався невроз еліти, наляканої кількістю «чорних лебедів», що пролітають над Кремлем.
І от через тиждень, після появи Путіна на телеекранах, прийшло полегшення: до аудиторії донесли головну думку про те, що, в разі відходу від влади Путіна, можуть прийти такі круті хлопці, які пустять таку кров, що часи Путіна будуть видаватися райськими кущами.
А білякремлівські політтехнологи потім досить цинічно розведуть руки: ну що, мовляв, тут поробиш, коли «наша политическая система полностью сосредоточена на лидере. У нас нет надежной системы преемственности, так можно ли обвинять людей в том, что они испугались, когда Путин внезапно исчез с радаров» (Н. Сванидзе). Ще відвертіше висловився уже згадуваний Караганов: «Он всех троллит. Он босс, он может это сделать. Его люди — изворотливые манипуляторы, и, посмотрите, они заставили всех говорить о Путине».
Тролінг шантажем
Для чого все робиться? У контексті викладених подій уже згаданий придворний політолог Караганов без тіні сумніву безнастанно заявляє, що Росія може встановити новий світовий порядок, об’єднати Європу від Лісабона до Владивостока і тим самим забезпечити міцний мир, у тому числі й в Україні. Насамперед, радить він, обом сторонам — Росії і Заходу — слід зробити інтелектуальний аналіз помилок, які, мовляв, і призвели до нинішньої кризи.
Ідея аналізу помилок, скажемо ми, в принципі має право на існування. Але ж, як мовиться, диявол криється в деталях. А деталі ці для України якраз і є визначальними. Головна лінія протистояння Росії й Заходу, пояснюють експерти Кремля, полягає в тому, що «ЕС стремился расширить зону своего мягкого контроля, которую Россия считала зоной своих интересов». Україна серед «зон російських інтересів» займала чільне місце. Ось за ці пострадянські країни й розігрувалася гра, яка принесла в Україну смерть.
Нічого нового тут Караганов не сказав, а просто повторив одну із тез Путіна. Росія, мовляв, ще могла змиритися з відходом колишніх країн Варшавського договору до Заходу, однак про пострадянські республіки вже й мови не може бути, адже це все зона інтересів Росії. Але якщо так, запитаємо ми, то чому про «зони впливу» мають домовлятися не Захід і Росія, а Київ із якимись там ЛНР — ДНР? Логічно випливає й друге запитання: про що, власне, Києву домовлятися із цими підставними особами Кремля?
Усе це, звісно, знову ж таки тролінг — риболовля на блешню по-російськи. А справжній шантаж полягає в месиджі, який Караганову доручили довести до громадськості Заходу (бо ж не царське це діло — брутальний шантаж). А шантаж цей із вуст Караганова звучить на межі ультиматуму: «Ожидать, пока еще сильный Запад попытается дожать Россию, Кремль вряд ли будет. Так что, если не удастся остановиться и договориться, впереди еще более жаркий кризис. Украину задушат, а в случае предоставления ей военной помощи, скорее всего, разгромят. А дальше будут смотреть: не вразумятся ли западные лидеры и народы, увидевшие, что нынешние и прошлые руководители привели Европу и мир к войне. Если политика не изменится, возможна дальнейшая эскалация. Она, впрочем, может произойти из-за очередного «черного лебедя» — непредвиденной катастрофы или провокации».
І ось ця людина, яка заперечує право українського народу самому обирати свою долю, а також вдається до неприкритого шантажу і погроз великою війною, пропонує Росії і Заходу знайти спільну мову на основі принципу «признания легитимности различных ценностных установок при общности базовой культуры». Більшого абсурду пошукати важко! У сучасній науці такий підхід підданий критиці. І неспроста: абсолютно визнаючи принцип рівності народів, навряд чи ми можемо вимагати поваги до таких «культурних цінностей», як звичай «полювання за головами» в Новій Гвінеї, гладіаторські бої у Древньому Римі, вогнища інквізиції в середні віки, концентраційні табори в нацистській Німеччині. Одні «цінності» ніяк не можуть бути рівноцінними іншим.
Як далеко може зайти світ, приймаючи «ціннісні настанови» сучасної Росії, застосовані нею на Донбасі: всі ці «гради» й «урагани», «смерчі» й «буратіни»? Тут варто було б і спинитися, перейти до мирного урегулювання проблеми, піти шляхом Мінських домовленостей. Але «яструби» в Росії, як той же Стрєлков-Гіркін, застерігають президента РФ не відходити від її імперських цінностей: «в противном случае придется нам соседями стать... по камере в Гааге. Если нас туда живьем довезут, конечно».
Більш детально проблема з цінностями виглядає так, пише Федір Лукьянов, з певним перекосом. Усім зрозуміло, що певний набір ідеологічних уявлень міцно пов’язує колективний Захід навколо США. А ось Росія, на відміну від Заходу, нині не здатна запропонувати свій проект майбутнього, а, отже, не здатна й об’єднати навколо себе країни певною системою цінностей.
Та, власне, ні Бразилія, ні Індія не потребують такої «гуманітарної допомоги» з боку Росії. Що ж стосується нав’язливої дружби Росії з Білоруссю і Казахстаном у рамках Євразійського союзу, то й тут спроби «винайти» ціннісні основи лише породжують якісь штучні конструкції: «Общие ценности либо формируются естественно и исторически, либо не возникают вовсе».
До речі, навіть спільне історичне минуле, як от України і Росії, зовсім не означає наявності у них спільних цінностей. Як співається в пісні молодої української поетеси Анастасії Дмитрук, «у вас царь, а у нас — демократия, никогда мы не будем братьями».
«Чорні лебеді» економіки
Хоч якою, врешті-решт, була б думка про «цінності» — чи то «яструба» Гіркіна, чи то «голуба» Караганова, а вирішувати проблеми національної безпеки й територіальної цілісності України доведеться, врешті, самим українцям. І тут їх налаштованість, переконаність та готовність захищати Вітчизну — визначальні. У грудні 2014 року, згідно з даними Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), більш ніж половина (54,3%) жителів країни була від самого початку не готова втратити Донбас. А якщо до цієї цифри приплюсувати ще й «скоріше не згодних», а таких 27,1%, то виходить, що переважна більшість громадян виступає за Донбас у складі України.
Однак щодо рішення економічних проблем як Донбасу, так і України в цілому, то, судячи з усього, шлях неблизький. Вносить елемент оптимізму хіба що трудовий і патріотичний настрій громадян України та дедалі глибше розуміння наших проблем з боку світового співтовариства. Як пише Financial Times, «анексія Росією Криму й підтримка повстанців-сепаратистів у східних промислових районах країни зруйнували економіку й державні фінанси» України. Унаслідок цього, пише видання, країні загрожує дефолт, якщо міжнародні організації не нададуть додаткових коштів. Але з боку українського уряду є впевненість у тому, що дефолту уникнути вдасться. Власне, останній березневий транш поставив тут крапку.
Звісно, щодо перспективи дефолту у різних аналітиків можуть бути свої судження. Як то кажуть, «сім баб — сім рад». Тому хотілося б послатись на авторитетну думку такого представника фінансового бізнесу, як Джордж Сорос. Так, вважає він, Європі слід було б, насамперед, звернути увагу на оцінку становища в Україні, оскільки «криза, що відбувається там, — це смертельний ризик для єврозони». Однак, на жаль, на думку Сороса, часто європейські лідери ставляться до України просто як до чергової країни, яка потребує фінансової допомоги, не усвідомлюючи належним чином, що «криза на східному кордоні ЄС небезпечніша для європейської економіки і навіть для виживання Євросоюзу, ніж вибори в Греції».
На його думку, небезпека криється, хоч як це парадоксально, у можливості дефолту ще й у самій Росії. По-перше, такий дефолт завдасть відчутного удару по європейських банках, пов’язаних із Росією. По-друге, можлива фінансова криза в Росії несе в собі як стратегічну, так і економічну загрозу для Європи, враховуючи те, що політика Москви стане, ймовірно, ще більш агресивно націоналістичною.
Але це не означає, що необхідно послаблювати санкції, котрі були «необхідним злом», щоб примусити російські війська покинути Україну. Суть справи в іншому. На думку Сороса, США і Європа зробили велику помилку, не зумівши підкріпити свої санкції масштабною програмою фінансової підтримки України, яка, за його оцінкою, потребуватиме 50 млрд дол., і має бути схвалена в першому кварталі 2015 року.
Саме тому американський фінансист заявив, що Європі необхідно «прокинутися» й визнати, що на території України Росія, власне, атакує ЄС, що «Росія пропонує альтернативний погляд на світ — силу замість верховенства закону». Але тут принагідно хотілося б нагадати мудрість древніх: «Не в силі правда, а в правді сила». У Росії такої сили правди немає, про що свідчить теза російського аналітика Федора Лукьянова — «для привлечения союзников нужна идея развития. У России с этим беда».
На західному напрямку ситуація складається принципово інша: Європа має таку ідею розвитку, а Україна йде їй назустріч, поділяючи європейські цінності. Саме тому, вважає Сорос, і «надання допомоги Україні слід розглядати як заходи по обороні, до яких вдаються європейські країни».
Василь ТКАЧЕНКО,
головний науковий співробітник
Інституту всесвітньої історії НАН України
