Військо
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Вiвторок Травень 18, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 13 Листопад 2015 20:41

Світла пам’ять – полеглим, честь живим!

Rate this item
(2 votes)

Світ по­ба­чи­ла кни­га «Світ­ла пам’­ять Ге­ро­ям по­лег­лим, честь і сла­ва Ге­ро­ям жи­вим», яка бу­ла ство­ре­на ко­лек­ти­вом ав­то­рів Ака­де­мії Су­хо­пут­них військ іме­ні геть­ма­на П. Са­гай­дач­но­го. У цій кни­зі зі­бра­ні до­ку­мен­таль­ні свід­чен­ня про 162 ви­пуск­ни­ків цьо­го вій­сь­ко­во-на­вчаль­но­го за­кла­ду, яких бу­ло від­зна­че­но дер­жав­ни­ми на­го­ро­да­ми за про­яв­ле­ну муж­ність та ге­ро­їзм під час ан­ти­те­ро­рис­тич­ної опе­ра­ції.
Ко­рес­пон­дент «ДУ» зу­стрі­ла­ся з ав­то­ра­ми кни­ги — учас­ни­ка­ми вій­ни в Аф­га­ніс­та­ні пол­ков­ни­ка­ми за­па­су Іго­рем Мах­ном та Іго­рем Мо­сей­чон­ком.

Афганський досвід

— Пане Ігоре, розкажіть трохи про себе.
Ігор Махно: Я свого часу закінчив факультет журналістики Військово-політичного училища у Львові, нині це Академія Сухопутних військ. Далі була Радянська армія. Служив два роки в Афганістані, потім у Прикарпатському військовому окрузі редактором дивізійної газети в Яворові. У групі радянських військ побував у Німеччині. Там відслужив п’ять років.

Закінчив військово-політичну академію ім. Леніна в Москві, редакторське відділення. Був керівником відділу газети «Армія України». І з 1994 року — спеціальний кореспондент газети «Народна армія» Міністерства оборони України Західного оперативного командування. Звільнився у 2009 році і відтоді працюю в АСВ.
— Ви, як і Ігор Мосейчонок, служили в Афганістані. Які спогади залишилися?
Ігор Махно: Я проведу паралелі з АТО. Капітан Андрій Вовкунович вивів 20 військовослужбовців з оточення з-під Савур-Могили. Пригадується майже подібна історія, що сталася понад 30 років тому в Афганістані і про яку писали на сторінках окружної газети Туркестанського військового округу «Фрунзевец». Тоді група спеціального призначення старшого лейтенанта Олександра Сівакова, яка знешкодила базу бойовиків у районі Файзабада і була виявлена моджахедами, не одразу почала відступ у бік своїх військ.
Спецпризначенці, навпаки, безшумно здійснивши маневр, на кілька десятків кілометрів просунулися вглиб території противника. Упродовж кількох днів, зазвичай уночі, розвідники змінювали своє місцерозташування, укриваючись у придорожній «зеленці», на схилах гір, а то і просто в рисових полях. Так вони ввели в оману противника, який метушився в пошуках групи, прочісуючи свій передній край оборони.
За кілька днів спецпризначенці вийшли з бою цілими і неушкодженими, при цьому спромоглися підірвати склад боєприпасів та зброї. Так само вчинив і Вовкунович, хоч, звичайно, і не знав про старшого лейтенанта Сівакова. Це означає, що в нас є люди, які добре міркують, знають, як воювати.
— А як Ви потрапили в Афганістан?
Ігор Махно: Тоді всі виконували інтернаціональний обов’язок. Я туди поїхав журналістом. Це був 80-й рік. Я перебував в Афганістані з листопада 1980-го по серпень 1982 року. Спочатку кореспондентом, потім — відповідальним секретарем. Нам, щоправда, тоді не дозволяли писати про бойові дії, які там точилися. Ми писали, що тривають навчання. Матеріали відправляли в СРСР в інші військові газети, які також писали, що йдуть навчання, мовляв, противник — умовний.
То була трохи інша війна, ніж в АТО. Не наша війна, але тоді був такий час, що ми мусили туди їхати. А тут наша держава — і ми повинні її захищати. Страшно, коли гинуть діти. Я думав, що ми своє відвоювали, і зараз буде спокійне життя, Україна розвиватиметься. А вийшло, що мій син, чиїсь сини і доньки мусять їхати на схід і боронити нашу землю.
— В Афганістані Ви досить багато спілкувалися з нашими вояками. Які долі Вас вразили?
Ігор Махно: Я туди їздив зі старшим лейтенантом Віктором Гарніком.
Його призначили замполітом батальйону, коли загинув його попередник. Бачив дружину та двох дітей Віктора. Він воював надзвичайно добре, був, як мовиться, до «кісток мозку» військовим. Але прикриваючи відхід своїх підлеглих, загинув. Це мене вразило. Уявляєте, я бачив його дружину і дітей, його самого, а тут раз — і його немає. Це було важко...
Ігор Мосейчонок: Зараз також на сході країни гинуть афганці. Я знав учасника АТО Олега Михнюка. Він мав два ордени «Червоної зірки» за Афганістан, а загинув в АТО, потрапивши під обстріл. Його поховали в селі під Києвом, звідки він родом. Олег пішов воювати за Україну як командир афганської сотні. Парадокс у тому, що і з боку сепаратистів є афганці. Зараз вони один проти одного воюють, а в Афганістані були в лавах однієї армії, ділилися ковтком води. Проте часи змінилися, і тепер вони по різні боки.
— Я чула про те, що з полону визволяють українських полонених завдяки переговорам українських афганців з російськими афганцями.
Ігор Мосейчонок: Так, подібних випадків багато. Брат моєї дружини зараз є заступником командира 24 бригади по роботі з особовим складом. Він в АТО ще з квітня. Ми йому дзвонили, але телефоном не можна нічого говорити. Тільки й казав, що сепари спати не дають. Як ніч — пішов обстріл. Він сам захотів в АТО. Написав рапорт.
— В яких умовах Вам довелося жити в Афганістані?
Ігор Махно: Ми жили в наметах півтора року, а потім почали будувати модульні будиночки з фанери в середині з утеплювачем. В Афганістан я поїхав за власним бажанням. Служив замполітом роти. Закінчив факультет журналістики і мав працювати в газеті. Місця в Київському окрузі не знайшлося, і мене призначили замполітом роти. Я ходив і добивався, щоб мене відправили працювати за спеціальністю. 4 жовтня одружився, а через місяць сказали, що я поїду в Афганістан.
— В Афганістані досить важкий клімат. Як призвичаювалися до нього?
Ігор Махно: Було спекотно, просто нестерпно. У вологе простирадло себе замотуєш, і через хвилину-дві воно вже сухе. Скорпіони лазять, гадюки, варани, жучки різні. Удень усе завмирає. Пустеля. В горах дуже холодно і сніг.
Ігор Мосейчонок: Я приходив у намет, намочував простирадло і злегка віджимав. Лягав на ліжко і над собою, як шатер, прив’язував до спинок ліжка простирадло. Робив собі такий кондиціонер. Так кайфував десь хвилин сім. Потім простирадло висихає і стає, як технічний папір.
Удень спека. Увечері температура падає і вночі замерзаєш. Удень 54 градуси, а вночі — 20–22. Дуже великий перепад температури. Взимку потрібна буржуйка. Сидиш у наметі і мерзнеш. Якщо не підкинув дрова через 3–4 години, то під ранок спатимеш у шапці, накритий шинелями. У горах холодно і сніг. Валянки вдягали. Сніг лежав постійно аж до весни. В Афганістані переважно гориста місцевість.
— А чим харчувалися?
Ігор Махно: Харчувалися тушкованим м’ясом, згущеним молоком. На гречку ми вже не могли дивитися. Перловку взагалі ніхто не готував. Так набридло!
— Ваші умови подібні до умов в АТО?
Ігор Махно: В АТО зараз так само. Наші вояки на Сході України живуть у землянках. Сподіваюся, умови поліпшаться.

 

Герої АТО

— А як виникла ідея написання книжки?
Ігор Мосейчонок: Ідея виникла тоді, коли почали нагороджувати перших героїв АТО. Першого, старшого лейтенанта Євгенія Зеленського, нагородили орденом «Золота зірка» посмертно. Євгеній Олександрович закінчив Академію Сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного у 2012 році за спеціальністю «Управління діями підрозділів військової розвідки та спеціального призначення». Він народився 28 січня 1991 року в Потсдамі, Німеччина, а помер 24 червня 2014 року, похований на Совському кладовищі Києва.
Євгеній змалку мріяв стати офіцером, як і його батько, який присвятив життя службі в Збройних Силах. Тож після закінчення школи Євгеній вступив до академії, де впродовж чотирьох років здобув фах військового розвідника. Після навчання в академії лейтенанта Зеленського направили для проходження подальшої служби на посаду командира групи до 8-го окремого полку спеціального призначення. Два роки потому, коли територіальна цілісність, суверенітет та незалежність України опинилися під загрозою, Зеленський у складі свого підрозділу вирушив виконувати завдання на схід. 17 червня 2014 року в місті Щастя Луганської області групі Євгенія Зеленського надійшов наказ визволити з полону іншу групу.
Потрапивши в засідку, під нищівним вогнем терористів старший лейтенант Зеленський до останнього прикривав бійців, даючи їм можливість перегрупуватися. У результаті спецпризначенці відбили напад, солдати вижили, а їхній командир — 23-річний старший лейтенант — отримав поранення, не сумісні з життям. Він помер у реанімаційному відділенні Головного військово-медичного клінічного центру МОУ в Києві.
Було багато присвоєно орденів випускникам нашої академії. Ми сіли і подумали, що про це мусимо писати не лише в журналах, газетах, знімати на ТБ, а й зробити окреме видання. Було нагороджено 186 випускників академії, з них 42 загиблих. Порадилися з начальником академії — генерал-лейтенантом Павлом Ткачуком. Це питання винесли на вчену раду, яка схвалила пропозицію, і ми почали працювати. Спочатку було важко. Хотілося вмістити на сторінці фотографію, де народився, що закінчив і розповісти, який здійснив подвиг.
— Скільки робота тривала?
Ігор Мосейчонок: Над цією книжкою робота тривала рік. Ми не могли її видати, доки не були включені всі. На сьогодні це 162 герої. І якщо б ми когось одного пропустили, то було б нечесно і щодо цієї людини, і її рідних, тому нас це затримало. До книги увійшли всі, хто був нагороджений по червень 2015 року.
Книга має чотири розділи: Герої України, про тих, хто загинув, — 42 чоловіки, про нагороджених, які досі виконують свій обов’язок, і ті, хто воював на сході країни і виявив бажання минулого року стати курсантом Академії Сухопутних військ. Вони також нагороджені орденами. Зараз починаємо збирати матеріал до другого видання.
— Подвиг якого військового Вам запам’ятався?
Ігор Мосейчонок: Орденом Богдана Хмельницького було нагороджено загиблого журналіста капітан-лейтенанта Дмитра Лабуткіна, який загинув у лютому 2015 року під Дебальцевим. Він виконував обов’язки журналіста. Росіяни і сепаратисти говорили, що в Дебальцевому немає українських військ, і місто вже захоплене. Дмитро отримав завдання — треба було зробити серію знімків про те, що на будівлях міста є українські прапори. Ці знімки були представлені на міжнародній зустрічі в Мінську. І він це зробив. Все передав. Але коли Дмитро повертався назад, то потрапив в оточення. Був підбитий БТР, він був у ньому. Дмитра було вбито під час короткочасного бою.
Ігор Махно: Указом Президента України за особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня капітан Андрій Олексійович Вовкунович, про якого я згадував на початку. Він вивів 20 військовослужбовців з оточення з-під Савур-Могили.
Андрій Олексійович народився 14 червня 1998 року в с. Костинці Сторожинецького району Чернівецької області. У 2007-му році закінчив Львівський інститут Сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного за спеціальністю «Автомобілі та автомобільне господарство». Капітан Андрій Вовкунович нещодавно полишив нашу Академію і відбув для проходження служби в зону АТО. На жаль, нам не вдалося зустрітися з ним у Львові, а тому пропонуємо його розповідь, яку оприлюднили наші ЗМІ, а ми це надрукували в книзі.
Передусім, він подякував Господу, що в команді не було ні поранених, ні загиблих. Інакше боротися за життя бійців, а тим більше виводити їх з оточення було б набагато проблематичніше. І невідомо, чи довелося б йому нині говорити про друге своє народження... Хоча без жодного пафосу Андрій про цю історію розповідав, як про буденну, звичайну роботу. Але ж пережити за 16 діб довелося чимало! Тим більше, що противник просто нишпорив у пошуках наших військовиків.
— Ми виходили без техніки, пішки, але у формі і зі зброєю, — розповідає Андрій Вовкунович. — Чи не одразу вирішив ввести в оману терористів: зробили вигляд, що йдемо в один бік, та невдовзі змінили маршрут і пішли в інший, нас було 21. Йшли по карті. Полями, через посадки та лісосмуги, від джерельця до джерельця. Рухалися вночі, вдень відпочивали. З собою їжі та води не було. Спали просто на землі, лягали, притулившись один до одного. Так зігрівалися. Уявляєте, якщо хтось уві сні перевертався на інший бік, усі 20 також здійснювали цей «маневр».
Можливо, наше просування було б швидшим, якби не «допомога» окремих місцевих жителів. Скажімо, в одному із сіл нас просто здали терористам. Напередодні у пошуках їжі ми дісталися кукурудзяного поля. А коли зранку залишали його, хтось із нас необдумано кинув облущеного качана. Цю інформацію селяни й донесли «денеерівцям», які впродовж наступної ночі шалено обстрілювали навколишні посадки, примушуючи нас щоразу змінювати місце дислокації. Як на мене, тих, хто підтримує так звану ДНР, і тих, хто проти неї, — порівну.
— Як же виживали наші вояки?
Ігор Махно: Капітан розповідає, що їжу брали з полів, в основному кукурудзу та соняшник, а пили дощову воду. Для цього пристосовували плащ-намети. А останніх п’ять днів просувалися взагалі без їжі та води. Доступ до неї був відсутній: місцеві мешканці «по ланцюжку» із села в село передавали інформацію про наше можливе пересування. Так що всі джерела для нас були перекриті. Як правило, там виставляли «секрети». Доводилося стискати волю в кулак і продовжувати просуватися до своїх. На цьому шляху неодноразово вступали в бій, бійці потрапляли у засідки не раз...
— Мене запитують: чи було страшно? — розповідає далі капітан. — Безумовно, так. Лише дурний не боїться. А найстрашніше було, коли вперше під мінометний обстріл потрапив. Та з часом і до цього якось звикаєш. Вважаю, що наша група була останньою, яка вийшла з оточення. Принаймні, окрім «денеерівців» та російських військовослужбовців ми більше нікого не бачили і не зустрічали. А ще на нашому шляху були дві колони російської техніки, по 25–30 машин у кожній.
Вийшли бійці в 60 км від Маріуполя. Спочатку попросили води, бо дуже хотілося пити. А потім — трішечки гарячої їжі. Усвідомлювали, що після п’яти діб вимушеного голодування набивати шлунок не можна. Тому харчувалися малими порціями через три години. Хоча більшість із них уже на другий ранок нормально снідали. Найсмачнішим був борщ. А ще запам’яталась їм перша ночівля в наметі, який видався для них п’ятизірковим готелем, маріупольська лазня, чиста білизна та однострої...
Зараз у хлопців настрій бойовий. Після перепочинку вони знову відбудуть у зону АТО. Справу потрібно доводити до логічного завершення. Та це з часом, а зараз найголовніше те, що живий і здоровий повернувся до Львова!
Інна БОРИСОВА, фото автора

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».