Військо
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Вересень 27, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

Четвер, 08 Травень 2014 03:00

Дмитро Тимчук: ще жодне наше повідомлення не було спростоване...

Rate this item
(1 Vote)

Події на сході країни, трагедія, що сталася в Одесі, протистояння з Російською Федерацією, яке будь-якої миті може перейти у війну, стан Українського війська та інших силових структур — ось далеко не повний перелік питань, які не залишають байдужими багатьох українців. Вони хочуть почути на них відповіді з вуст компетентних людей. Тому з проханням прокоментувати останні події редакція звернулася до Дмитра Тимчука — керівника Центру військово-політичних досліджень, підполковника запасу. 

 — Нинішня ситуація стала повною несподіванкою лише для тих людей старшого покоління, які продовжували жити в системі координат ідеологічних догм, на яких були виховані, — говорить Дмитро Борисович. — А хто цікавився не лише історією «рідної партії», а й занурювався дещо глибше, зокрема у ті події, що відбувалися у нас на початку минулого століття (маю на увазі часи Української Народної Республіки), той розумів: без України Росія не мислила і не мислить свого існування і будь-якою ціною намагатиметься утримати її на орбіті власних інтересів.

Навіть після проголошення незалежності у 1991 році вона не залишила цих спроб, удаючись і до грубих провокацій. Словом, наша незалежність була, є і буде для багатьох російських політиків кісткою в горлі.
— Чому?


— Нагадаю, що саме на обломках Російської імперії виник Радянський Союз, який для переважної більшості росіян уособлював собою велич, гордість. Вони пишалися своєю приналежністю до наймогутнішої, як їм здавалося, країни світу. І його розпад став для багатьох з них особистою трагедією. У його розвалі російські політики і досі звинувачують нашого першого президента — Леоніда Кравчука, а в його особі і весь український народ. Вони не хочуть бачити того факту, що генератором ідей, реалізація яких і призвела до цього, був перший президент Росії — Борис Єльцин.
— Тоді чому той сценарій, який Путін розігрує сьогодні, не став реалізовуватися раніше? Наприклад, ще за часів того ж Бориса Миколайовича.
— При всіх його вадах, у нього не було тих амбіцій, які є у його наступника, хоча і він почувався таким собі царем «усія Русі», проте ніхто і ніколи не чув, щоб під словом «Русь» він розумів і Україну. До того ж Єльцин дещо по-іншому розумів справедливість, ніж Путін. Бо на думку останнього, зникнення з політичної карти світу Радянського Союзу — найбільша трагедія «сотень мільйонів людей», як він заявив на одній зі своїх прес-конференцій.
Не забувайте, з якої структури Володимир Путін прийшов до керівництва країною, подивіться на біографії людей, які входять до його найближчого оточення: там дуже багато колишніх працівників КДБ, інших спецслужб, які сплять і бачать «реанімований, склеєний зі шматочків СРСР». А короля, як відомо, грає почет.
— За яким сценарієм розгортатимуться подальші події, свідками яких усі ми є? Українським чи кремлівським?
— Це залежить від багатьох факторів. Чи не найголовніший — правильність дій української влади, силових структур, зокрема злагодженість у їх діях, спроможності українських політиків об’єднатися хоча б перед загрозою національній безпеці. Поки що ми цього не бачимо. Навіть тиран Сталін повипускав із таборів багатьох генералів, пішов на певні поступки у взаємостосунках з церквою, відновив погони для військовиків, скасовані як рудимент царської армії, коли побачив, що німці ось-ось переможуть.
— Але ж нам протистоїть ціла армада російських військ, готових «за першим дзвінком» перетнути кордон, розпочавши «миротворчу місію». Спробуй-но їй протистояти!
— Так, росіяни накопичили за два-три кілометри від кордону десятки тисяч військовиків, тисячі одиниць бронетехніки. Але це не значить, що їм не можна протистояти. Історія має десятки прикладів, коли країни, народи, значно слабші від своїх ворогів, перемагали їх, коли йшлося про рідну землю, батьків і дітей. Вибачте за високопарні слова, але це так. І чинник цей завжди відігравав далеко не останню роль. Тож і росіяни, як мовиться, можуть отримати по зубах.
— Чому ж тоді при окупації Криму, яка відбулася не в один день, не отримали?
— А ось це запитання вже не до мене: подібні рішення ухвалюють перші особи держави.
— Невже ми могли там дати достойну відсіч росіянам?
— А чому б і ні? Зважаючи на географічне розташування, а Крим з материком з’єднують усього лише два перешийки, мені це не здається таким аж нездійсненним. На мою думку, потрібно було, насамперед, облаштувати надійний захист півострова. Приміром, поставити з нашого боку хоча б кілька підрозділів «ураганів» чи «смерчів» (системи залпового вогню — на кшталт славнозвісних «Катюш» часів Другої світової війни), звичайних артилерійських гаубиць.
— Але ж не забуваймо про авіацію, яка просто стерла б їх із лиця землі...
— Щоб цього не сталося, потрібно було прикрити їх системами протиповітряної оборони. Але це вже крайні заходи: той заколот потрібно було нейтралізувати на початковій стадії. Силовим методом. І коли кажуть, що від’єднання Криму від України — це воля народів, які його населяють, мені стає смішно, бо зрозуміло, що результати так званого референдуму грубо підтасовані пройдисвітами, м’яко кажучи, від кримської влади при активному сприянні російських можновладців.
Україна практично не скористалася жодним із щонайменше двох-трьох варіантів, реалізація яких могла б не допустити втрати української землі. Як так могло статися, що росіяни захопили всі наші кораблі? Навіть матрос першого року служби знає, що при загрозі бути захопленим з берега чи блокованим у місцях стоянки командир корабля віддає наказ про його негайне виведення у відкрите море. Звісно, що у нашому випадку і командири кораблів мали отримати такий наказ.
— Від кого?
— Від старших начальників, зокрема командувача Військово-Морських Сил. Проте вони не дочекалися цього наказу.
— А чи не могло так статись, що тому ж командувачу заборонили віддавати таке розпорядження?
— Звісно, могло. Більш того, так воно, напевно, й було: пройде не так уже багато часу, і ми, сподіваюсь, дізнаємось усю правду про ті драматичні події. Але вже зараз відомо, що наказ заборони виведення кораблів у море могли дати лише кілька чоловік.
— І хто ж вони, ці люди?
— Відразу зауважу, що я не стверджую того, що саме вони це зробили. Проте віддати такий наказ могли тодішні виконувачі обов’язків начальника Генерального штабу і міністра оборони, а також Верховного Головнокомандувача.
Якщо пам’ятаєте ті недавні події, то всі ми стали свідками, як пан Тенюх (виконувач обов’язків міністра оборони) звинувачував у цьому адмірала Їльїна (начальник Генштабу) і навпаки. Як на мене, то обидва багато чого недоговорювали...
— Нині можна почути твердження про те, що і ВМС, і військові частини, дислоковані в Криму, виявилися не готовими чинити гідний спротив «зеленим чоловічкам». Чому так сталося? Адже людей у погонах готують до війни, а не лише для парадів.
— Напевно, деякі командири заслуговують не тільки морального осуду, а й того, щоб їх віддали під суд: є приклади, коли окремі з них відверто переходили на бік ворога. Але...
Є чимало чинників, розглянувши які, можна зрозуміти, чому так сталося.
Багато військовиків Збройних Сил України, які проходили на півострові службу, є вихідцями з Криму: там вони народилися, зросли, там живуть їхні батьки, діти. І не брати до уваги цього аж ніяк не можна.
Не варто також забувати і про те, що вони тривалий час перебували під пресом російської пропаганди, яка досить вільно почувалася там усі два десятиліття, і на це ніхто не зважав. Люди мого покоління добре пам’ятають, скільки уваги приділялося за часів СРСР ідеологічній обробці громадян. З проголошення Україною незалежності ми відмовилися від цього як від рудименту минулого. А між тим без ідеології не може існувати жодна держава!
Багато військовиків з-поміж тих, які відмовилися залишити Крим і продовжити службу на материковій Україні, зробили це через найбанальнішу причину — гроші. Бо ж ні для кого сьогодні не є таємницею той факт, що грошове забезпечення російського лейтенанта у кілька разів перевищує грошове забезпечення українського генерала!
— Знаю тебе, Дмитре, майже 20 років. І мені відомо, що ти цікавишся життєдіяльністю наших спецслужб, зокрема СБУ. Звідси й запитання: перебування при владі Віктора Януковича дуже негативно позначилося на їх спроможності виконувати покладені обов’язки?
— А ти сам як думаєш?
— Мабуть, що так.
— Дійсно, протягом усього часу, який передував приходу Віктора Федоровича на президентську посаду, за всіх його попередників у СБУ функціонував підрозділ, який займався тільки Росією. Ні, його офіцери не шпигували за працівниками посольства або росіянами, які приїздили в Україну з добрими намірами. Але й без роботи не нудьгували, бо весь час російські спецслужби, зокрема розвідка, намагалися «пастися» у нас. Іншими словами, збирати потрібну їм інформацію як військового, так і політичного, економічного характеру. Попри труднощі і негаразди, українські вчені мають багато напрацювань, цікавих не лише для росіян.
Так ось, збір розвідданих є нормальним явищем: це загальноприйнята світова практика. Але справа в тім, що кожна країна має відповідні служби, які перешкоджають цьому. Україна не була винятком. Проте у 2010 році все змінилося: Янукович розігнав «російський» підрозділ. При цьому не забув і про інші спецслужби, зокрема зовнішню розвідку і контррозвідку.
А щоб ще більше догодити, мабуть, своїм господарям із Кремля, їх керівниками призначив громадян Росії або ж людей, тісно пов’язаних із ФСБ, ГРУ Росії! Наприклад, Якименка, який, до речі, теж утік до сусідньої держави і вже навіть встиг засвітитися на тамтешньому телебаченні.
Зараз ми ремствуємо на слабку бойову спроможність нашої армії. Чинників, які призвели до цього, багато. Але ж не слід забувати, що останніми роками військовими відомствами керували етнічні росіяни. І справа не стільки у їхній, так би мовити, п’ятій графі, скільки у тім, що розвалювали свідомо військо. Про це свідчать ті «реформи», які проводили під їхньою орудою.
— Виходить, колишній президент був якщо не агентом Кремля, то агентом впливу?
— Не знаю, ким він був, але факти, які назвав, річ уперта.
— Але ж перед Соломатіним і Лєбєдєвим біля керма Українського війська перебували люди, яких важко запідозрити у здачі національних інтересів.
— Знаєш, свідомо чи не свідомо, але їх, ці інтереси, здавали протягом десятиліть. Краще свідчення цьому — те жалюгідне становище, в якому опинилися практично всі силові відомства, в тому числі й елітні підрозділи, що входили до їх складу.
Ти ж добре знаєш, яке військо нам дісталося у 1991 році. Розумію, що у тій кількості воно нам не потрібне було і потребувало скорочення. Та чому під нього потрапили чи не найбільш боєздатні частини і підрозділи? Приміром, повітряно-десантні війська. Можливо, тому, що вони є наступальними військами, а ми, проголосивши без’ядерний статус, на весь білий світ оголосили себе наймиролюбнішою нацією? Чи не тому, що сліпо вірили обіцянкам західних партнерів захистити нас?
— Було досить багато розмов навколо створення новітніх систем озброєнь, зразків військової техніки. Де ж вони?
— На папері. Бо далі пустопорожніх розмов справа не рухалася. Більш того, сотні мільйонів грошей розійшлися по кишенях чиновників як МО, так і інших міністерств та відомств.
— Нині точаться розмови стосовно необхідності відновлення призову на строкову військову службу. Доцільно це робити чи ні?
— Так, жваво обговорюється багато проблем, у тому числі і ймовірність вступу до НАТО. Так ось, якщо існує реальна можливість опинитися під «парасолькою» Північноатлантичного блоку найближчим часом, то, мабуть, не варто. Якщо ж ні, то маємо відновити цей процес. Нагадаю, що у світі не так уже й багато країн, які можуть дозволити собі утримувати професійну армію.
— Не можу насамкінець не поставити такого запитання. Звідкіля ти і твої колеги черпаєте інформацію, яку відразу оприлюднюєте? Мало того, що вона є надзвичайно оперативною і достовірною, так її в багатьох випадках слово в слово повторюють офіційні особи, в тому числі і перші особи держави.
— Відповім так: своїх джерел я ніколи не називаю і ніколи не назву. Головне, що наша інформація на всі сто відсотків відповідає дійсності, та не те що не шкодить національним інтересам, а працює на них.
Ми живемо за часів, коли на перший план у багатьох людей виходять лише меркантильні інтереси. Ми бачимо, як сьогодні цинічно продають ворогу інформацію, яка стосується проведення контртерористичної операції, здають бійців-спецназівців. Але, повір, у нас предостатньо чесних, порядних людей, зокрема і в спецслужбах. Вони ніколи не казатимуть, що вони патріоти України. Але ці люди є справжніми офіцерами, справжніми громадянами держави, справжніми її патріотами.

Інтерв’ю провів Сергій ЗЯТЬЄВ

 

 

 

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».