У відповідь Мадуро оголосив про розрив дипломатичних відносин із Вашингтоном. До кінця минулого тижня кількість американських дипломатів у Каракасі з міркувань безпеки була скорочена до мінімуму. Одночасно Державний департамент США призначив координатора процесу переходу Венесуели до демократії.
Латиноамериканська спільнота у цьому питанні виявилася розколотою. Більшість країн регіону, які вже здійснили політичний перехід до правоконсервативних урядів, насамперед Аргентина, Бразилія, Колумбія, Чилі, Перу, підтримали тимчасового президента Хуана Гуайдо. Але Болівія, Куба, Мексика, Нікарагуа засудили спробу державного перевороту у Венесуелі.
Росія і Китай у Раді Безпеки ООН очікувано блокували резолюцію, яка за версією США мала на міжнародному рівні легалізувати у ролі тимчасового президента Хуана Гуайдо.
У підсумку Євросоюз дав Ніколасу Мадуро вісім днів, аби погодитися на позачергові загальні вибори. Але опоненти Мадуро поки що не виграли інформаційної війни проти нього у самій Венесуелі.
Досить швидко з’ясувалося, що силовий ресурс залишається під контролем Мадуро. Його попередник Уго Чавес до своєї смерті у 2013 році встиг радикально змінити соціальний склад збройних сил.
Небезпечна з точки зору військових переворотів середня ланка командування збройними силами за соціальним походженням належить до нижчих прошарків венесуельського суспільства, які вважають «боліварійську соціалістичну революцію» своєю. Адже вона створила їм соціальний ліфт, який підняв колишніх люмпенів на високі щаблі соціальної ієрархії.
Проте вважається, що не всі роди військ однаково лояльні до Мадуро. Попередні спроби військових заколотів показали надійність сухопутних військ і відносну ненадійність військово-повітряних сил і військово-морських сил.
Інше питання, як швидко та ефективно прихильники опозиції зможуть знайти аргументи, аби перетягти на свій бік більшу частину венесуельської армії. Вона поки що залишається на надійному постачанні та демонструє войовничість до ворогів режиму.
Попри майже два десятиліття дії економічних обмежень проти Венесуели цю країну продовжують підтримувати Росія і Китай. Москва і Пекін своїми кредитами поки що нейтралізували негативні для Мадуро наслідки від рішення Великої Британії заблокувати передачу Каракасу майже двох мільярдів доларів запасів золота.
Звичайно, підтримка Мадуро з Росії і Китаю небезкоштовна. Ці країни отримали багаті на нафту родовища у Венесуелі, що абсолютно не влаштовує США.
Президент Дональд Трамп, який днями був вимушений погодитися на пропозицію опозиційних демократів прийняти тимчасовий бюджет, який дав можливість запустити роботу державної бюрократії принаймні до 15 лютого, має нейтралізувати відчутний ляпас у внутрішній політиці успіхом у політиці зовнішній.
Зміна режиму у Каракасі має не тільки завершити поворот більшості латиноамериканських країн до правоконсервативного політичному курсу, а й сприяти поваленню правлячого режиму на Кубі.
Очікувані політичні преференції від такого зовнішньополітичного успіху можуть додати Дональдові Трампу чимало очок у внутрішньополітичній боротьбі. Але силовий сценарій усунення від влади Ніколаса Мадуро, який може стати безальтернативним, якщо за два-три тижні він не втратить контролю над збройними силами, є надто ризикованим.
У випадку технічних проблем із введенням американських військ на територію Венесуели Трамп ризикує зіштовхнутись із ще більшою критикою з боку опозиції. У такому випадку неоднозначною може бути позиція Євросоюзу. Росія і Китай отримають нагоду ще послідовніше критикувати «американський імперіалізм».
Силовий сценарій може спровокувати у Венесуелі громадянську війну. У сусідній Колумбії така громадянська війна триває вже понад 70 років. Але поки що мирний сценарій передачі влади на основі дострокових виборів виглядає фантастичною удачею для країни, яка майже два десятиліття потерпає від невдалих соціальних експериментів.