Після виборів у країні тривала внутрішньополітична нестабільність. Аби випустити пару суспільного невдоволення, Мадуро вимушений був провести позачергові парламентські вибори, перемогу на яких святкувала опозиція. Але відразу після цього президент позбавив парламент більшості владних повноважень.
На тлі поширення неконтрольованого хаосу (а Венесуела досі є світовим лідером за темпами інфляції, яка фактично знищила національну грошову одиницю болівар) дедалі більше венесуельців почали емігрувати з країни. Така економічна міграція виявилася вигідною для влади, адже країну залишили найбільш опозиційно налаштовані громадяни.
Зачистивши опозицію, відправивши у відставку нестійкі елементи у збройних силах, Ніколас Мадуро вирішив узаконити свої владні позиції проведенням контрольованих виборів. Більшість активістів опозиції виїхала з Венесуели, тому основним «спарингпартнером» за умов бойкоту виборів легальною опозицією став колишній соратник Уго Чавеса — Анрі Фалькон.
Він до 2010 року був членом правлячої партії, після чого почав дрейфувати у напрямку опозиції. На цих виборах його послуги стали потрібні для президента, аби показати «альтернативність» виборів.
Західні аналітики напередодні виборів вели мову про двадцять реальних відсотків підтримки Мадуро, чого виявилося достатньо для його переобрання. Державний департамент США анонсував посилення економічних санкцій проти чинної влади Венесуели.
Аналогічну позицію зайняв Європейський Союз, який у венесуельському випадку не вдався до засудження американських санкцій, як це було у випадку з Іраном.
Мадуро сподівається, що зростання цін на нафту внаслідок загострення кризи навколо ядерної програми Ірану дасть можливість ще продовжити виживання «боліварійського соціалізму» за рахунок отриманих за рахунок експорту нафти.
Але така сприятлива кон’юнктура не вирішує хронічних структурних проблем венесуельської економіки. Перемога Мадуро, так само як поглиблення західних санкцій проти його режиму, лише продовжують на певний час агонію правлячого режиму.
Андрій МАРТИНОВ
