Після бурхливих подій 2011 року на Близькому Сході Італія опинилась у центрі проблем, пов’язаних із напливом нелегальних мігрантів. Такий стан справ максимально загострив внутрішні соціально-економічні протиріччя.
Лівоцентристський уряд Маттео Ренці, програвши 2016 року на референдумі щодо посилення централізації системи державного управління в Італії, так і не зміг довести до завершення розпочаті реформи ринку праці, перегляду системи пенсійного забезпечення та лібералізації економіки. По кожному з цих питань і розгорнулася дискусія.
Поки що правляча Демократична партія анонсувала намір завершити розпочаті реформи. Натомість партія 81-річного Сільвіо Берлусконі «Вперед, Італія» зайняла більш радикальні позиції щодо підняття рівня життя середнього класу, створення нових робочих місць для молоді, виділення коштів молодим родинам та підтримки жінок із дітьми.
Фактично колишня правоцентристська партія «Вперед, Італія» дрейфує до лівого центру. Правда, Сільвіо Берлусконі особисто до 2019 року має відбувати покарання, пов’язане із забороною займати посади в органах влади за рішенням суду, який звинуватив його у корупції.
Зрештою, поважний вік Берлусконі є протилежним ще одній тенденції, яку накреслила цьогорічна виборча кампанія: це стосується помітного омолодження італійської партійної еліти. Зокрема, популістську партію «П’ять зірок» на цих виборах очолює не колишній телевізійний комік Беппо Грілло, а 31-річний Луїджі ді Майо, демократів знову очолює 42-річний Маттео Ренці.
На збільшення свого представництва в італійському парламенті розраховує лівоцентристська коаліція «Вільні і рівні». На традиційних позиціях регіонального сепаратизму залишається «Ліга Півночі», а національно-консервативна коаліція «Брати Італії» схиляється до правого центру.
Спільною рисою для всіх партійних коаліцій цьогорічної парламентської кампанії в Італії став соціальний популізм, питання безпеки і нелегальної міграції. Менше уваги приділялося питанням сепаратизму і скептицизму щодо найближчого майбутнього Європейського Союзу.
Таке дроблення політичної арени Італії за партійно-ідеологічним спектром максимально ускладнить формування нової правлячої коаліції. Утім, як для Італії це не дивно, адже в ХХ столітті країна стала світовим рекордсменом за показником частих урядових криз та позачергових виборів. І, здається, із цією політичною традицією італійці не готові розпрощатися.
Андрій МАРТИНОВ
