Його ім’я — Мігель Діас-Канель, нині він віце-президент Куби, а незабаром, скоріше в лютому, очолить країну. Коли п’ять років тому він став «номером два» поруч із Раулем Кастро, західна преса писала, що суперники у боротьбі за владу в партії намагатимуться «спалити» його, а противники за кордоном — дискредитувати. І що одні і другі будуть шукати у його біографії гачки, на яких намагатимуться підвісити. Але єдине, що знайшли, — що він свого часу був хіпі і мав довге волосся.
Нині найбільша його вада — це технократизм без харизми. Звинувачення опонентів і політичних емігрантів, що Діас-Канель є лояльним до Рауля — тож політичних змін не буде — відбиває недоречністю. Як би він мав зайти так високо в ієрархії влади, коли б не був лояльним?
Якщо не станеться нічого непередбачуваного, Діас-Канель буде першим керівником Куби, народженим після революції і першим без партизансько-військового минулого, одягненим у цивільний одяг, без права на оливковий однострій — розпізнавального «логотипу» революції бороданів.
Перед ним було кілька осіб, яких уже бачили наступниками братів Кастро, але вони випали з черги: Роберто Робайн і Феліппе Перес Роке (обоє були міністрами закордонних справ), а також Карлос Лага (колишній віце-президент). Занадто амбіційні, нерозважливі і говіркі.
Діас-Канель, син учительки і працівника броварні, за освітою інженер, терпляче піднімався по сходах влади. У 80-х роках він брав участь у місії, яка підтримувала сандіністську революцію в Нікарагуа, і пройшов усі щабельки партійної кар’єри в рідному місті Санта-Клара, потім в Ольгіні.
У 2003 році Діас-Канель став членом політбюро, а ще через кілька років міністром освіти. Новий міністр загострив екзаменаційні критерії і вимоги для вступу до вищого навчального закладу, ввів підвищення кваліфікації для викладачів вищої школи, що мало зупинити погіршення якості навчання у вищій школі Куби.
У приватному житті він дуже врівноважений, любить родинне і товариське життя. Публічно почувається трохи скуто. Архісерйозний. Його скутість трохи пом’якшує фізична схожість — як пише латиноамериканська преса — на голлівудського актора Річарда Гіра.
Насправді важливим є питання, чи Діас-Канель представляє — як вважається — реформаторське крило партії. Посередні ознаки говорять, що це так. Щоправда, Рауль хвалив його за «ідеологічну незламність», але це твердження можна по-різному розуміти.
Після відходу від справ Фіделя Кастро його молодший брат Рауль поставив на дрібне приватне підприємництво, відійшовши тим самим від революційних канонів. А Діас-Канель за своїм мисленням близький до свого шефа.
Але чи додасть він до соціалізму трохи більше капіталізму? Чи — як Рауль — зможе переломити опір частини апарату, яка не бажає змін? Чи забезпечить собі підтримку армії — ключового гравця в політиці й економіці (багатьма державними підприємствами, як і приватними, керують військові або колишні військові)?
Виконуючи функції віце-президента, який відповідав за освіту, культуру, пресу і спорт, Діас-Канель проявив себе нестандартним політиком. Він симпатизує вимогам громади з нетрадиційною сексуальною орієнтацією, що робить його союзником лідера неформального руху за їхні права Маріели Кастро (дочки Рауля Кастро).
Коли партійні ортодокси атакували блогерів з порталу «Молода Куба», Діас-Канель запросив їх до офісу уряду. Відомими є його висловлювання на користь ширшого доступу до інформації в епоху Інтернету і про необхідність вільної преси.
Діас-Канель мав оказію відповісти на слова Дональда Трампа, що американські санкції не будуть скасовані, поки на Кубу не повернеться справжня демократія: «Зміни, яких потребує Куба, будуть здійснювати самі кубинці», — заявив він.

Євгенин ПЕТРЕНКО