Помітне послаблення Венесуели відразу позначилося на «боліварійській ініціативі». Її намагався реалізувати Уго Чавес, який вважав національного героя деколонізації країн Латинської Америки Симона Болівара своїм попередником та клявся виконати мрію Болівара й об’єднати латиноамериканські країни. На початку 2000х років, коли до влади у Болівії, Парагваї, Еквадорі, Перу, а згодом у Бразилії прийшли лівоорієнтовані уряди, здавалося, що знайдено навіть ідеологічне підґрунття для такої міждержавної інтеграції.
З початком у 2008 році світової економічної кризи лівоцентристські режими у більшості країн Латинської Америки почали переживати кризу. Утім, репресивними засобами до 2016 року Ніколасу Мадуро вдавалось утримуватися при владі. Вже навесні поточного року, коли опозиція виграла парламентські вибори, йому довелося ввести у Венесуелі надзвичайний стан, аби не допустити проведення ініційованого опозицією референдуму з питання своєї відставки.
Тим часом символічні внутрішньополітичні зміни відбулися на початку 2016 року в Аргентині. Там президентом був обраний ліберальний кандидат Маурісіо Макрі.
Він упродовж шести місяців провів через аргентинський парламент низку законів, які демонтували «соціальне законодавство» часів президентства Крістіни Кіршнер. До аргентинської економіки після цього повернулись інвестиції із США. Міжнародний валютний фонд представив аргентинські неоліберальні економічні реформи як зразок для інших латиноамериканських країн.
Одночасно розпочався президентський корупційний скандал у Бразилії. Два тижні тому бразильський президент Ділма Руссефф до осені була усунена з посади. За цей час прокуратура Бразилії має остаточно підготувати документи для її імпічменту. Успіх опозиції у Бразилії надихнув на чергові протести опозицію у Венесуелі. Вона сподівається на мобілізацію учасників масових протестів для остаточної зміни влади у країні.
Очікуване падіння лівого уряду у Венесуелі може стати потужним імпульсом для зміни режимів в Еквадорі, Парагваї, Болівії. Це означатиме, що країни Латинської Америки здійснили черговий цикл свого політичного розвитку й маятник знову качнувся у бік неоліберальних реформ. Інша справа, що лише найближче майбутнє покаже, чи врахували латиноамериканські неоліберальні реформатори помилки своїх попередників.
На початку 1990х років у цих самих країнах уже здійснювалися подібні неоліберальні ринкові реформи. Тоді їхнім результатом стали два поспіль державних банкрутства Аргентини, розпродаж значного запасу її сільськогосподарських земель китайцям у спробі погасити зовнішні борги й початок соціалістичного експерименту у Венесуелі на чолі з Уго Чавесом.
Усі ці події вкотре доводять, що ключовою проблемою розвитку латиноамериканських країн залишається відсутність стабільного і консолідованого середнього класу, який міг би забезпечити модернізацію політики й економіки країн регіону. Однак скорочення державних соціальних виплат, на чому наполягають неоліберальні реформатори, також навряд чи сприятиме збільшенню чисельності середнього класу.
Внаслідок цього країни Латинської Америки ніяк не можуть вийти за межі замкненого кола неоліберальних реформ і соціалістичних експериментів, а потім розвиток іде у зворотному порядку, але знову з негативними соціальними збитками.
Андрій МАРТИНОВ