Політики обох цих держав відкрито закликають до створення у відповідь на ядерний виклик із Пхеньяна власних ядерних бомб. Поки що Сполученим Штатам вдається стримувати ці бажання своїх найближчих азійських союзників. Утім, чи можливо буде це у разі подальших північнокорейських провокацій? Питання залишається відкритим.
Безперечно, позитивним моментом було досягнення восени 2015 року домовленості про згортання потенційних воєнних напрямів іранської ядерної програми. Однак ця домовленість, досягнута адміністрацією президента США Барака Обами, опинилася під вогнем критики як із республіканського, так і демократичного таборів.
Потенційний кандидат від Демократичної партії на президентських виборах у США 8 листопада 2016го Гілларі Клінтон у пошуках підтримки ізраїльського лобі у США неодноразово робила заяви про можливість перегляду домовленості з Іраном.
Аналогічну позицію з цього приводу посідає й потенційний кандидат від Республіканської партії Дональд Трамп. Правда, ще більшу, ніж іранський фактор, стурбованість викликає Пакистан. Уже не є таємницею, що створення пакистанської ядерної бомби фактично профінансувала Саудівська Аравія, тому вона з Пакистаном володіє цією технологією «на паях». У цьому сенсі, коли ядерна зброя належить досить радикально налаштованим сунітським державам, таким, як Пакистан (і фактично ваххабітська Саудівська Аравія), Іран, у разі виходу з угоди 2015 року США, може продовжити створення своєї «шиїтської» ядерної бомби.
Утім, найбільша загроза ядерній безпеці надходить навіть не від проблемних держав, а від недержавних терористичних угруповань. Лише спільними зусиллями США, Ізраїлю і Росії у 2013–2016 роках удалося зруйнувати сирійські ядерні об’єкти, аби радіоактивні матеріали не опинились у руках «Ісламської держави Іраку і Леванту». Розслідування недавніх брюссельських терактів засвідчило, що терористи планували атаку на бельгійські атомні станції. Однак суто технологічно така атака виглядає досить складною для «класичної» терористичної групи, яка складається з близько десяти осіб, адже вимагатиме проведення маленької військової спецоперації.
Набагато простіше підірвати деінде «брудну» ядерну бомбу, тобто закласти до звичайної вибухівки радіоактивні матеріали, яких достатньо на «чорному ринку». Саме запобіганню цьому кошмару й було присвячено більшу частину цьогорічної вашингтонської конференції з ядерної безпеки. Її рекомендації є також традиційними. Вони стосуються забезпечення ефективнішої співпраці спеціальних служб країн, які є учасниками Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, у процесі більш надійного контролю за обігом радіоактивних матеріалів.
На превеликий жаль, для України ця проблема також є актуальною з огляду на не цілком контрольовану ситуацію з обігом радіоактивних матеріалів у зоні АТО. Водночас у цьому контексті актуалізується проблема довіри між спецслужбами різних країн, адже, незважаючи на найгостріші кути в будьяких двосторонніх відносинах, має бути «червона лінія», заступивши за яку, будьхто втрачатиме право вважатися цивілізованою людиною. Залишається тільки сподіватися, що успіх роботи спецслужб у цьому напрямі вимірюється відсутністю сумних новин щодо цієї проблематики.

Андрій МАРТИНОВ