Україна і світ
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Вiвторок Березень 19, 2024

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 28 Березень 2014 02:00

Великодержавні ілюзії

Rate this item
(0 votes)

У зв’язку з анексією Криму, медіа багато разів ставили питання щодо раціональності поведінки російського президента. Політики стверджують, що він «відірвався від реальності» або веде прораховану раціональну гру. Навряд чи варто заглиблюватись у психологічні інтерпретації і емоції політичних лідерів, але навіть неозброєним оком пересічного громадянина видно, що, реалізуючи владні повноваження, Путін компенсує собі якісь комплекси. 
У критичній для Путіна російській публіцистиці можна зустріти історичні аналогії до німецької політики — особливо, коли пишуть про «аншлюс» Криму. Коли піти цією стежкою, то побачимо, що політичне мислення Росії сформоване під дуже сильним впливом німецької політичної думки.
Отто фон Бісмарк розрізняв Interessenpolitik, що ведеться у сфері безпосередніх інтересів, порівнюваних із твердими реаліями, та Machtpolitik — політику, яка керується далекосяжними цілями, що не випливають із безпосередніх інтересів. Подібно Людвіг фон Рохау розрізняє Realpolitik та імперську політику: Realpolitik проводиться на горизонті буденності і орієнтується на конкретні цілі; імперська політика проводиться на горизонті далекого майбутнього і спрямована, передовсім, на престиж і задоволення амбіцій.


Якби дотримуватися цих категорій, то політика Путіна є, радше, імперською політикою, частково Machtpolitik. Коли Бісмарк формулював ці тези, Німеччина вже не була імперією, але ще не була національною державою, перебуваючи на роздоріжжі між політикою інтересів і Machtpolitik.
Росія після розпаду СРСР уже не імперія, але ще не стала національною державою. Ключовою є невідповідність «імперських» елементів її політики фактичним ресурсам, особливо культурним. Білокам’яна не керується національною раціоналізацією, бо Путін не в змозі навіть сформулювати таку політику: то говорить, що треба захищати права співвітчизників, іншим разом — що всіх російськомовних людей, а останнім часом, що «всіх тих, з якими нас пов’язує історична і мовна спільнота та спільна доля». Це вже щось зі сфери минулого і ностальгії.
Російська держава керується кількома різними логіками водночас і прагне до взаємовиключних цілей. Після розпаду СРСР Росія стала політичним суб’єктом з невизначеною ідентичністю і незрозумілим ідейно-політичним профілем. Спочатку формулювалася концепція народу як спільноти громадян, звідси і дивне поняття «багатоетнічний народ» у преамбулі російської конституції. Але цю концепцію відкинули, внаслідок чого маємо Росію як новий політичний суб’єкт, але визначений старим методом.
У зв’язку з цим виникає питання про фактичний центр ухвалення рішень у такій «невизначеній» спільноті. Належить розпочати з того, що розпад СРСР помилково визначається — і це робить також Путін — як «геополітична катастрофа». Це була радше ментальна та інституційно-концептуальна катастрофа.
Радянська політика розвалилась, коли з’явилися різні політичні виклики. 90-ті роки стали спробою повторної координації різних викликів і підсистем. Серед них можна було виділити чотири найважливіші: перший — це збереження статусу і престижу великої держави; другий — це підсистема експорту енергетичної сировини — на нього звертається найбільше уваги, керуючись, не завжди слушно, тезою про її залежність від «державницької» підсистеми; третій — це обслуговування зовнішнього боргу; четвертий — забезпечення процесів реінтеграції і дезінтеграції пострадянського простору, які проводяться у великому розпорошенні і не завжди координуються російським МЗС. Остання підсистема творить дуже складну мережу залежностей із сусідніми країнами, тому складно сформувати цілісну та інтегральну політику.
Володимир Путін багато змінив у цій розстановці. Порівняно з 90-ми зменшилося — завдяки сировинному буму — значення обслуговування зовнішнього боргу, що досить сильно пов’язувало Росію із Заходом, зате збільшилося значення енергетичного сектора. У зв’язку із санкціями про нього нині йдеться найбільше, бо його роль для всієї системи є вирішальною. Менш важливим видається персональний тиск на чиновників. У Росії побутує теза, що там до влади прийшла «партія чистих рук». Це, очевидно, жарт, бо йдеться про чиновників без рахунків і нерухомості на Заході. Виросло також значення «великодержавного» сегмента у зв’язку з ухваленою Путіним моделлю легітимізації його влади.
Ситуація навколо Криму буде тестом, наскільки ця сфера впливає на Росію. Капіталізація корпорацій і фірм різко впала, отже, Росія вже якусь ціну заплатила. Залишається питання, якою у цій ситуації буде раціональність глави держави. Яку ціну він готовий заплатити у цій ситуації? Як у кожній авторитарній системі з патріархальними елементами, правитель має бути переможцем, бо, як показує історія Росії, його поразка викликає тиск з боку оточення і зовні та не раз призводила до бунту.
Таким чином, конфлікт навколо України веде нас до відносин Путіна з його оточенням і питання придушення можливого опору в цьому оточенні. Але навіть перемога в цьому разі є відносною. Росія виграла, наприклад, війну з Чечнею, але фактично платить їй данину.
Анексія Криму є не тільки компенсацією втрати іміджу та елементом стратегії відбудови імперської зони впливу. Вона є також чимось глибшим — легітимізацією влади. Іміджеві дії формують образ Путіна як такого собі альфа-самця, тому стріляє у тигрів, пірнає в море і їздить верхи. Але передовсім мусить перемагати.
Парадокс нинішньої ситуації полягає в тому, що в російській політиці спостерігається перевага раціональності Machtpolitik, а відверто кажучи — політики ілюзій, значною мірою викликаної нечіткими кордонами політичної спільноти. Нині Росія хоче ці кордони розширити, втягує до спільноти «російськомовних», що Путін пообіцяв у посланні до Федеральних Зборів ще у 2005 р., коли говорив про захист російськомовних людей за межами Росії. Це його втягує в наступні конфлікти. Через це раніше він поставив на Януковича. Але так виглядає раціональність Путіна: конструювання політичної спільноти відповідно до імперського концепту у реаліях, які роблять цей концепт нездійсненним, оскільки Росії бракує суспільного і культурного потенціалу.
І, передовсім, другого: імперія має бути привабливою й до того ж — здатною захистити свою привабливість. Імперія — це, ймовірніше, культурне утворення, а не військово-політичне; його інструментом є, насамперед, школи, а лише потім армія. Протягом довгих років російська імперія приваблювала українців, але більше — як поле для кар’єри. Саме українці були модернізаційним чинником імперії в різних вимірах, передовсім у церковному. Це Україна поставляла Церкві єпископів, теологів, і вони проводили релігійні реформи, колонізували Сибір, закладали нові приходи.
Але в СРСР це вже стало певною проблемою, звідси ж і послідовні, чергові антиукраїнські акції та боротьба проти жупела українського націоналізму. Одначе українці були досить довго і чисельно представлені серед військових еліт. У 70-х роках понад 70% генералів були українцями. Україна поставляла інженерні кадри, її промисловий потенціал був ключовим для всієї радянської економіки і почав зменшуватися лише у 70-х.
Цей промисловий потенціал був створений шляхом внутрішньої колонізації України, а наслідком — Голодомор і, врешті, поразка всього проекту. Нині, за часів Путіна, ставлення Росії до України стало проблемним з іншої причини. Ідентифікація російського суб’єкта має інтернаціональний характер, тільки дедалі більш шовіністичний, бо спирається на ворожість до неросійських народів, хоча, водночас, ідентичність самого російського народу надто туманна.
Шовінізм щодо українців лише посилився. Політика Москви відносно Києва є політикою виштовхування зі спільноти, а не заохочення і приваблення. Після Помаранчевої революції тональність російських медіа відверто антиукраїнська, висміюється українська ідентичність.
Така ілюзорна і неадекватна політика випливає з анахронічності політичного мислення російської еліти та її обтяження політичним романтизмом. Фразеологія Путіна часто буває лівою: бореться з фашизмом, банкірами з Уолл-Стріт... А якщо серйозно, то політичний романтизм у німецькому стилі розуміється як звернення до народницьких джерел поняття спільноти. Не тільки до спільноти крові, бо ця концепція не є вузько етнічною і залишається відкритою до не-росіян, але апріорі вона передбачає прийняття російськості як первинно детермінованого цивілізаційного проекту.
Існують різні розуміння російськості. У євразійців російська цивілізація прямо виводиться з географії, з «почви», російського ґрунту; це було зверненням до специфічного духу, місії, цивілізаційного призначення. Натомість вона не визначається інструментами права, волею спільноти чи громадянством, і в цьому сенсі не має нічого спільного з європейським консерватизмом.
Путіну не потрібні жодні «традиційні цінності». Якщо проаналізуємо найважливіший ідеологічний проект Путіна — «русский мир», який реалізує РПЦ Московського патріархату на чолі з Кирилом, то він охоплює поняття специфічної, слов’янсько-православної цивілізації, проте відсутнє звернення до православного універсалізму. Заперечується автокефалія церков, а звернення до православ’я можливе лише за умови, що воно є москвоцентричне.
Існує теза, що готується об’єднання православних церков України в опозиції до Москви, а російська агресія цей процес лише прискорила.
Місцеблюститель УПЦ МП єпископ Онуфрій прямо звертався до Путіна, щоб не ділив українців і не допустив кровопролиття; хоча вчинив це в елегантних словах і дипломатично, зміст був зрозумілим. Він написав також листа до патріарха Кирила, який відповів досить примирливо, лавіруючи між лояльністю до Путіна і бажанням не протиставляти себе православним України і Білорусі, кількість яких дорівнює кількості вірних у Росії.
З усіх елементів ситуації Захід може найбільше впливати на спосіб мислення і на самого національного лідера. На думку багатьох експертів, Путін у певному сенсі втягнутий у цю історію і діяв майже в примусовій ситуації. До певної міри він сам себе втягнув. Спочатку маємо багаторічну підготовку Угоди про асоціацію України з ЄС. Водночас восени розігралася ціла російська епопея навколо проекту Митного союзу, до якого Україна не могла бути прийнята!
Це було абсолютно нереалістично, розраховано лише на роздмухування політичного конфлікту, а не на фактичний вступ України. Україна кілька років пристосовувала право до вимог ЄС, а Митний союз у цей час встановлював власні правила — вступ України вимагав рік на адаптацію, а Росія вимагала цього негайно, погрожуючи закриттям кордонів. Тоді Янукович здійснив різкий розворот, розраховуючи на російську допомогу без умов, передовсім на викуп облігацій за 15 мільярдів доларів, — росіяни стали заручниками ситуації. Можна припустити, що всі ставилися до України, як до «гарячої картоплі».
Тому аналітики «реалістичного» напряму вказують, що нині нема іншого виходу, як вказати Путіну вихід із ситуації без втрати обличчя. Справа в тому, що задовго до конфлікту з Україною стало зрозуміло, що відносини із Заходом швидко псуються. Тоді у німецькій пресі з’явилися різко критичні щодо Путіна статті. Може бути, що почалася велика гра на зміну політичної еліти Росії. Відкритим залишається питання, коли це станеться. І якщо відбуватиметься конфлікт, то ймовірність такого повороту збільшується.
Тиск на Москву за порушення міжнародного права і анексію Криму є слушним і справедливим. У цій справі можливі були два варіанти. По-перше, оголошення його незалежності і визнання Росією, тобто так званий варіант Придністров’я. Очевидно, що з цілою низкою проблем для Росії — від регуляції правового стану, практичного питання доступу на півострів і поставок енергії аж до неминучої економічної катастрофи. Друга опція — це включення Криму до складу Росії, що здавалося малоймовірним. Однак виявилося, що Путін значно більшою мірою є рабом амбіцій, ніж здавалося.
Безумовно, Росія хоче розширити свою присутність в Україні і «змінити статус» сходу. Але вона не має достатньо ресурсів навіть на сході країни, хоча її підтримують групи екстремістів, мафія і трохи «ряжених казаков», якісь байкерські групи в Криму — ось і вся «м’яка сила» Росії. Найкраще про це свідчить втеча Януковича аж до Ростова, бо Партія регіонів, ніби проросійська, ніяк не відреагувала на його втечу з Києва. Коли Янукович приїхав у Харків на з’їзд проросійських сил, запланований виступ скасували. Насправді у Росії не має щирої і переконаної п’ятої колони в Україні, на яку вона може спертися. Тому окупація України вимагатиме сотень тисяч військових, і Кремлю залишається зосередитися на дестабілізації України.
«Старший брат» втягнув Україну в зону турбулентності на багато років.

Підготував Євген Петренко 

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».