Ініціатором розгляду депутатами цього питання став заступник голови Полтавської облради Анатолій Ханко. Журналістам він пояснив, чим викликана його пропозиція. Лише цього року заступник голови облради шість разів був у відрядженні в зоні АТО, а до того і сам воював на Сході України в складі одного з добровольчих батальйонів.
Тому він добре знає, наскільки важлива не лише матеріальна, але й духовна підтримка бійців і командирів. Зокрема, церкви, яка постійно відряджає туди священиків, котрих тепер називають військовими капеланами. І спростовує інформацію, що останнім часом у зону АТО священики їздять не так часто, як на початку бойових дій.
«Там завжди я бачу багато священиків. Зокрема, з УПЦ Київського патріархату, Грекокатолицької та Автокефальної церков. Капелани із солдатами разом перебувають в окопах і будьколи прийдуть на допомогу, словом Божим підтримують і зміцнять дух воїнів. Особливо коли немає поряд близьких, друзів...
От тоді почути у важку хвилину слово від священика дуже важливо. Воно заспокоює, надихає на сумлінне виконання військового обов’язку. Тому я й запропонував на законодавчому рівні надати священикам, які виконують свої пасторські обов’язки у зоні АТО, статус учасників бойових дій...»
До початку озброєного конфлікту в Україні не існувало офіційного інституту військових капеланів. Хоча священики були частими гостями у військових частинах і підрозділах, але переважно як волонтери. З початком бойових дій у зону АТО за погодженням із Міністерством оборони відбула перша група військових капеланів — понад 40 священиків, яких там стали величати капеланами.
У липні 2014 року Кабмін ухвалив спеціальну постанову «Про службу військового духовенства (капеланську службу) у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі», в якій визначив завдання Міністерству оборони, Міністерству внутрішніх справ та Адміністрації Державної прикордонної служби у місячний строк розробити положення про капеланську службу.
Згодом з’явилось і Положення про службу військового духовенства (капеланську службу) у Збройних Силах України, затверджене міністром оборони 27 січня 2015 року. Відтоді, за даними Міністерства оборони України, у зоні проведення антитерористичної операції на сході побували понад 500 священнослужителів із 10 церков. Шість капеланів поранено, один загинув...
Атеїзм у заблудлих душах тримається до першого бою...
Про те, в яких умовах доводиться відправляти службу в зоні АТО, кореспонденту «ДУ» розповів 64річний полтавський священик Валерій Тітенко. Панотець буквально з перших трагічних подій на Сході України перебував у зоні АТО.
А ще раніше, три місяці поспіль — на столичному Майдані разом із тисячами українців, які боролися за повалення режиму Януковича. Головною зброєю священика було і залишається слово Боже, з яким він щодня звертається до захисників Вітчизни.
Як військовий капелан він місяцями перебував у найнебезпечніших місцях, де щодня точились якщо не відкриті бої, то смертельні зіткнення із сепаратистами та проросійськими найманцями — в Іловайську, Дебальцевому, Широкиному, Новому Айдарі...
Отець Валерій зізнається, що війна та події на Майдані змусили його дещо поіншому підійти до оцінки людських вчинків. Він щодня бачить трансформацію в поглядах на релігію тих, хто зі зброєю в руках боронить на передовій суверенітет та цілісність України.
«Мені іноді навіть і не доводиться наставляти бійців та командирів на шлях Божий, адже навіть затяті атеїсти на фронті самі шукають дорогу до Бога. Я лише допомагаю їм в цьому, — ділиться з журналістом священик. — Дуже часто бійці самі приходять до мене і просять благословення перед тим, як вирушити на бойове завдання. З якого, на жаль, далеко не всі з них повертаються живими...»
Це не правда, каже панотець, що сучасна молодь не має релігійних переконань. Вони є в душах кожного, але потрібні час та певні обставини, щоб вони проявилися. В зоні АТО, де на солдатів і офіцерів щодня чатує смертельна небезпека, і зовсім молоді військовики, і ті, які мають за плечима досить серйозний життєвий досвід, не соромляться виказувати свої релігійні переконання.
Навіть невиправні скептики після кількох бесід з капеланом та ознайомлення з молитовниками приходять до Бога. Звертаються до Всевишнього в молитвах по захист...
«Релігійні почуття на фронті загострюються в усіх. Навіть у атеїстів. Коли ті вперше потрапляють на передову, ще хизуються, мовляв, Бог мені не потрібний... А от з часом починають звертатися до Бога, просити захисту і підтримки. Безбожництво триває на фронті недовго — день, два. А потім навіть богохульники приходять і просять молитвослов.
Запитують: а як його читати? Я допомагаю, розказую, що необхідно читати спочатку «Отче наш», — розповідає про будні військового капелана отець Валерій. — Атеїстів у буквальному розумінні я там не бачив. Просто цих хлопців ніхто ніколи не навертав до Бога. Хіба що ходили вони до церкви на Пасху. А коли потрапляють на фронт, все в їхніх душах різко змінюється...»
Відправляти службу полтавському капелану доводилося в найскладніших умовах. Навіть під час мінометних обстрілів, бо цього потребували не тільки обставини, але й духовні запроси бійців і командирів на передовій.Для відправлення служби в польових умовах достатньо, каже священик, і простого бліндажу або якоїсь напівзруйнованої будівлі. В одній із частин 40ї бригади, де служив полтавський капелан, за допомогою бійців він спорудив капличку з... ящиків зпід відстріляних снарядів.
«Одного разу приїхав до нас генерал, дивиться на капличку і каже: «А це що таке?» Кажу: «Наша капличка». А він: «Бачив усяке, але такого ще не бачив...» — Коли у солдатів випадає вільна хвилина, одразу йдуть до каплички. Більшість із них до фронту не вірили в Бога, не замислювалися над релігійними питаннями. А коли зрозуміли, що таке війна, побачили, як гинуть їхні товариши, то почали шукати дорогу до Бога. І я їм допомагаю на цьому шляху...»
Дуже часто отця Валерія запитують про стосунки капеланів із заступниками командирів по роботі з особовим складом. Колишніми замполітами.
«Вони вітають священиків, не перешкоджають ніколи нашій діяльності. Жодного тертя між нами не виникає, бо робимо одну справу — боремося за душі людські, — відповідає пастор. — І завжди намагаються допомогти. Одного разу бригада виїжджала на навчання — так звану підготовочку до бойових дій. Перед від’їздом замполіт ударив у гільзу, всіх бійців і офіцерів вишикували, довели завдання навчань, а потім надали мені час для молитви...»
Капеланам, розповідає отець Валерій, доводиться ділити на рівних складності фронтових буднів зі своєю паствою: вони живуть разом із бійцями у наметах, разом харчуються тощо. Якщо необхідно, і в окопах з ними перебувають. І можуть у важкий час для підрозділу допомогти не лише словом Божим, але й фізичною працею.
Приміром, підтаскувати ящики зі снарядами. Й таке доводилося робити священику, коли ситуація на передовій ставала загрозливою... А от зброю до рук капелани не беруть. Церква забороняє.
«Якщо все спокійно, зранку просинаюся разом із бійцями, читаю молитву. Хлопців, які виходять на передову, окропляю святою водою, благословляю, — розказує про будні капелана в зоні АТО священик. — Доводилося правити службу і по загиблих просто на позиціях...»
Кажуть, що сучасна молодь не набожна, але це не так, стверджує отець Валерій. За зовнішньою бравадою дуже часто приховані справжні релігійні почуття, які в заблудлих душах дрімають до певного часу. На передовій, як правило, до першого бою, коли на їхніх очах гинуть друзі, і дуже страшно. От тоді й звертаються до Бога...
«У 40й бригаді у мене був похідний ящичок, де я зберігав молитвослови, церковне обладнання для служби тощо. Одного разу бійцям прислали гуманітарну допомогу школярі з Полтавщини. Був серед подарунків ангелхранитель, зв’язаний дітьми з ниток. Я поставив його на той ящичок.
Якось прийшов до мене молодий солдатик, котрий щойно пережив бій і мінометний обстріл. Довго роздивлявся ангела, а потім... заплакав. Ми поговорили. З’ясувалося, що він ніколи не ходив до церкви, не сповідувався, не хрестився. Коли заспокоївся, каже: «Отче, погано, що я не знав цього всього...» — Отак люди приходять до Бога...» — каже священик.
Присутність капелана на передовій підтримує духовно особовий склад. Солдати і командири там наче враз дорослішають, змінюють свої погляди на життя. Розуміють, що багато з того, чим захоплювалися на «гражданці», було звичайним марнотратством. А справжні цінності в душах стверджуються лише в умовах, коли життя випробовує кожного з них на міцність.
Проте далеко не всі витримують навантаження, втомлюються від щоденної небезпеки, слабшають духом... Ось тут і починається робота військового капелана, каже священик.
«Таких у мене на передовій було п’ятеро. Одному вже було за тридцять років. Його хотіли списати з передової, бо після поранення чоловік занепав духом, втратив надію вижити на фронті. Якось прийшов він до мене у намет і ми розговорилися... Наступного дня він знову прийшов, — пригадує панотець. — Три дні я з ним бесідував, молився за нього, заспокоював... Солдат потроху морально одужував, у нього з’явився інтерес до життя. Командир прийшов до нас, послухав, як ми спілкуємося, здивувався, адже його солдат до того замкнувся в собі. Потім його повезли до лікаря. Той оглянув — з психікою все гаразд:
— А що Ви зробили з ним, отче? — запитує.
— Та нічого... Говорили про Бога, про життя, родину... Він укріпився духом. Почав читати Біблію, я йому допомагав розібратися у Священному писанні, ознайомився він і з псалтирями тощо. І людина повернулася до строю.
Солдата не відправили в тил, він і нині служить, телефонує мені, дякує. Сам зі Львова. Дзвонить і тоді, коли заступає на службу, уходить на передову. Просить його благословити...»
Після кожного повернення із зони АТО до Полтави отець Валерій привозить із собою «сувеніри» — свідків жорстокого протистояння в зоні на Донбасі. Як правило, уламки боєприпасів, відстріляні гільзи, гранатомети, рештки снарядів, бойове спорядження тощо. Усе, що нагадує про мужність і відданість Батьківщині тих, хто боронить Україну від ворога. Привезене передає Полтавському музею авіації і космонавтики.
До речі, в спеціальній експозиції, яку там відкрили до Дня Збройних Сил України, можна побачити і каску священика, з якою він не розлучається на передовій.
Отець Валерій попри поважний вік і тепер регулярно їздить у зону АТО. І не тільки як військовий капелан, але й як волонтер. Він разом з іншими полтавськими активістами збирає все, що може стати в пригоді бійцям, і відвозить на передову. Днями закупив партію спеціальних хімічних грілок, яких дуже потребують його підопічні в окопах цими зимовими днями. Але, як і раніше, панотець головною своєю зброєю вважає слово Боже, якого чекають від нього ті, хто щодня ризикує своїм життям...
Олександр БРУСЕНСЬКИЙ, м. Полтава