Пам'ять
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Недiля Липень 25, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 13 Лютий 2015 17:12

Аушвіц – символ голокосту, геноциду й терору

Rate this item
(0 votes)

По­ба­че­не в Ки­єві на ву­ли­ці Лавр­ській, 24, в од­но­му із за­лів Ме­мо­рі­аль­но­го ком­плек­су «На­ціо­наль­ний му­зей іс­то­рії Ве­ли­кої Віт­чиз­ня­ної вій­ни 1941—1945 ро­ків» при­го­ло­мшить. Це — роз­по­відь про жа­ха­ючі по­дії, що від­бу­ва­ли­ся 70 ро­ків то­му на Пів­ден­но­му за­хо­ді Поль­щі при­близ­но в 60км від Кра­ко­ва, не­по­да­лік міс­та Осве­нцім.
Там із 20 трав­ня 1940 р. по 27 січ­ня 1945-го ді­яла од­на з най­біль­ших кон­цен­тра­цій­но-та­бір­них ме­реж, де в «по-на­уко­во­му» ор­га­ні­зо­ва­но­му пек­лі «оста­точ­но ви­рі­шу­ва­ли єв­рей­ське та ци­ган­ське пи­тан­ня». Що там ді­яло­ся, як зну­ща­ли­ся над в’яз­ня­ми смер­ті, роз­по­ві­дає ви­став­ка «Кон­цта­бір Ауш­віц — ук­ра­їн­ський ви­мір: до­слі­джен­ня, до­ку­мен­ти, свід­чен­ня».

Людський попіл постачав "комбінат смерті"
Винятково унікальну експозицію з 300 рідкісних предметів підготували співробітники музею та Українського інституту національної пам’яті. Їм допомогли дніпропетровські колеги з Музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні», а також Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г. С. Пшеничного.


Світова громадськість теж не стоїть осторонь. Знайдені й зібрані свідчення про злочини тих часів проти людства спонукали Генеральну Асамблею ООН 1 листопада 2005-го визнати 27 січня Міжнародним днем пам’яті жертв Голокосту.
Зосередившись на представлених документах, дізнаєтеся, що саме 27 січня 1945 р. війська 100-ї Львівської та 322-ї Житомирської стрілецьких дивізій 60-ї армії 1-го Українського фронту переможно відчинили браму комбінату смерті й подарували друге життя 7600 в’язням Аушвіца, серед яких було майже 600 дітей і підлітків. Їх вважали щасливими, бо, за прискіпливими даними польського науковця Ф. Піпера, в тому концтаборі затаврували 1,3 млн осіб, з яких 1,1 млн загинули.
Ось що написав спецкор газети «За нашу победу» 1-ї гвардійської армії 4-го Українського фронту Л. Вишеславський про враження від зустрічі з врятованими:
«...Краків... Тиша віків, і натовп, натовп... У натовпі змарнілі люди в смугастих костюмах каторжан. Це — в’язні Освенціма, визволені нами».
А от про один із методів відправляти на той світ і малих і старих розповів угорський єврей Микола Нішля «Я був секційним лікарем в Аушвіці»:
«При вході в газову камеру кількома мовами написано: «Місце купелі й дезінфекції». Це заспокоювало всіх, і вони без тривоги входять до зали, де над численними лавками пронумеровані гаки й наказ усім роздягтися до наги, а одяг повісити на гаки та запам’ятати номер. Охорона відкриває широкі дубові двері, й майже трьохтисячна громада входить до наступної яскраво освітленої зали. Двері зачиняють, а світло гасять.
Тоді ж на подвір’я в’їжджає авто з есесівським старшиною та санітаром, який тримає розпилювачі. Вдягнувши на обличчя газові маски, вони відкривають над залою частину даху й опускають туди розпилювачі з отруйними газами, що вбивають людину за 5 хвилин. Потім вентиляторами все вивітрюють, вартові в газових масках відчиняють двері. Подих зупиняється при вигляді величезної кількості трупів. Газ починав діяти знизу, тож нещасні видиралися по плечах сусідів якнайвище, щоб уникнути його.
Опісля прислуга обмивала трупи, витягала золоті коронки зубів, забирала вартісні предмети. Небіжчиків перевозили до крематорію. В кожному по 15 печей, отже, за день там можна спалити кілька тисяч людей, з яких залишається тільки купа попелу. Його примусово збирали й висипали в річку, віддалену від табору на кілька кілометрів».

Нацистське гасло "робота визволяє" було дорогою на той світ
Уявіть, біля одного з експонатів я познайомилася з чоловіком, котрий, будучи в’язнем Аушвіца, змушений був якийсь час працювати в крематорії. Це — Іван Потапович Коломієць 1924 року народження. Ось що він розповів:
— Коли по радіо почув про виставку, одразу вирішив її подивитися, бо в ту фашистську м’ясорубку, що показують публіці, потрапив 20-річним хлопцем.
Сам я родом із Сулимівки Баришівського району на Київщині. Там ходив у школу, став секретарем комсомольської організації. Коли почалася війна, мене з хлопцями відправили в Бориспіль робити захисні споруди для аеродрому. Одного разу несподівано налетіли німецькі літаки й стали бомбити. Звісно, всі розбіглися. Вдома активно взялися за підготовку до служби в армії, та, на жаль, у вересні 1941-го наші війська не змогли переправитися через річку Трубіж і відступили. Вже як секретар парторганізації з однодумцями пішов у ліс партизанити.
Аби знати, що відбувається на фронтах, потрібно було радіо. Саме з радіоприймачем мене й арештували та доправили на Лук’янівку. Потім був Аушвіц із його гаслом «Арбайт махтфрай» («Робота визволяє»). Їхня робота так «визволяла», що мільйони пішли на той світ.
З жовтня 1942-го по квітень 1943-го я жив у тому жаху й працював у тому пеклі — крематорії. Регулярно з 10 блоку нас, спеціальну групу, під конвоєм водили на територію малого табору вантажити трупи загиблих у газовій камері, а після їхнього спалювання прибирати попіл із крематорію...
Втікати звідти допоміг колега — ув’язнений словак. Він хоч і був поранений, однак зміг домовитися і про цивільний одяг, і про машину, і про роботу в Словаччині в хорошого господаря. Як усе відбувалося — окрема розповідь. Скажу лише, що через якийсь час нас хтось здав німцям, які й відвезли мене з номером Аушвіца 73097 уже в Бухенвальд.
Після визволення з нього перед тим, як іти з радянською армією в бій за Берлін, за що нагороджений медаллю, довелося пройти перевірку «Смершем». Ця установа, до слова, вже в мирний час перекрила мені дорогу до навчання в інституті. Однак усе одно працював. Почав із відбудови Хрещатика. Потім повністю присвятив себе Києву. Нині, подолавши 90-річний рубіж, живу на Борщагівці й для зміцнення здоров’я щодня прокладаю шестикілометровий маршрут.


«...до праці йшли не люди, а макабричні з'яви...»
У розділі «Учасники руху Опору в Україні» вразить те, про що за радянських часів навіть знати було небезпечно: про полонених оунівців, греко-католицьких священиків, бандерівців. Саме вони в 1940 р. стали першими українськими в’язнями Аушвіца. За даними Ліги українських політичних в’язнів, там перебувало понад 250 діячів національно-визвольного руху. Загалом нацисти заарештували майже 80% найвищого керівництва ОУН(б).
Серед полонених 20 липня 1942 р. опинився і привезений із краківської буцегарні «Монтелюпіх» брат Степана Бандери — Василь (табірний № 49721), де відбував покарання як активний учасник руху Опору на Львівщині. Через чотири дні туди потрапив ще один із братів — Олександр. Він мав № 51427. Обох зарахували в команду будівельників Neubau. Їхнє табірне життя закінчилося швидко й трагічно. 10 серпня 1942 р. помер Олександр, а 4 вересня — Василь.
Зізнаюся, це не єдине відкриття. Для мене стали несподіванкою матеріали біографії члена ОУН Петра Мірчука. Виявляється, він — дядько Арсенія Яценюка, що й спонукало нинішнього Прем’єр-міністра України відвідати виставку.
Перші серйозні випробування за політичні погляди й діяльність ще молодий П. Мірчук відчув у 1941-му після арешту СД. Із 1942-го по 1944 р. був в’язнем Аушвіца з табірним № 49734. На початку 1945-го його етапували в австрійський концтабір Маутхаузен, де відбували покарання саме політичні супротивники. 2 травня 1945 р. усіх живих визволили. Серед них був і Петро Мірчук.
Після війни він мешкав у США, досліджував історію УПА, ОУН, написав про це чимало наукових праць, став доктором філософії. Помер 1999 р. у Філадельфії.
Коли прочитаєте його враження про перебування в концтаборі, де... «до праці йшли не люди, а макабричні з’яви живих скелетів, убрані в пожовклі мішечки своєї шкіри...» і побачите фотознімки того часу, відчуєте страшну реальність і трагізм.
Серед радянських полонених був старшина, учасник оборонних боїв на Західному фронті Андрій Ющенко. Його фото представлено в експозиції. В липні 1942 р. він опинився в німецькому полоні. 22-річному хлопцю довелося пройти нацистські пересильні табори в Білорусі, Польщі. В Аушвіці під № 11367 був у 1943–1944 рр., потім у Бухенвальді та Флоссенбурзі. Визволений у травні 1945-го. Згодом пройшов державну перевірку. В цьому щастило не всім.
Про «справедливість і підтримку» свідчить документація Управління з обліку загиблих і зниклих безвісти НКО СРСР, нормативні матеріали районних військових комісаріатів та органів НКВС.
У директивах ще воєнного часу йшлося про обов’язкову перевірку військовослужбовців, які перебували у ворожому полоні. Чимало кому з них довелося пройти крізь радянські фільтраційно-перевірочні табори. На окрему увагу заслуговують представлені документи Управління з обліку загиблих і зниклих НКО СРСР щодо недоцільності видачі родичам уточнених даних про них.


Українці визволяли, а москвичі всі матеріали забирали
На думку пошуковців вітчизняного Інституту національної пам’яті, окрім євреїв та поляків, яких серед полонених налічувалося найбільше, в таборі смерті перебували близько 110 тис. вихідців з України: військовополонені червоноармійці, члени Організації українських націоналістів, депортовані за спротив їхати на примусову працю або втікачі з тих робіт. Було майже 95 тисяч євреїв із Закарпаття.
Що відбувалося на 40-кілометровій території нацистського комплексу, в який входили понад чотири десятки концтаборних філій, дізнаєтесь у музейній експозиції. Її мета — увічнити пам’ять про співвітчизників — жертв фашистських катівень, а також протистояння расовій, національній нетерпимості, консолідація суспільства в прагненні до злагоди та миру.
Узагалі, все, що стосується минулої війни, історики збирають і досі. Проблем не міряно, бо дуже бракує історичних джерел. Уявіть, тільки-но наші визволили найбільший нацистський табір смерті Аушвіц-Біркенау в Освенцімі, як усі матеріали звідти вивезли в Москву, де вони й досі зберігаються в закритому режимі. (Мабуть, «старший брат» прискіпливо переймає досвід німецьких окупантів-завойовників.) Це один з аргументів того, що в Україні поки немає жодної наукової роботи про Голокост.


Концтабір Kiev-West на Сирці був філією німецького Заксенхаузена
— Мало не щодня спілкуючись із дослідниками історії столиці та займаючись старожитностями, не сподівалася, що, відвідавши з Ларіоном Мірошниченком, очільником Київського науково-методичного центру з охорони, реставрації, використання пам’яток історії, культури та заповідних територій виставку, присвячену визволенню в’язнів Аушвіц-Біркенау, усім радитиму піти в наш Сирецький парк, — емоційно поділилася Галина Савчук, заступник гендиректора з наукової роботи. — У Києві теж (1941–1943) були концтабори — Дарницький для військовополонених і Сирецький. Чого там тільки не відбувалося!
У першому закатували 68 тисяч воїнів. У пам’ять про них уже 1968 року на місці табору звели меморіальний комплекс.
Концтабір на Сирці за рішенням гестапо підпорядковувався інспекції концтаборів Третього рейху. З липня 1942 р. до весни 1943 р. там діяло зовнішнє відділення концтабору Заксенхаузен Kiev-West («Київ — Захід») У Німеччині саме в ньому якийсь час сидів Степан Бандера.
Київську територію оточували три ряди колючого дроту, через один з яких — середній — проходив струм високої напруги. В землянках і бараках тулилося понад 3,5 тис. в’язнів. Вони без роботи не сиділи: одні розвантажували душогубки в Бабиному Яру, інші працювали в табірних майстернях. За будь-яку провину людину забивали до смерті. Всі трупи закопували або в таборі, або в Бабиному Яру. Загинуло там понад 30 тисяч осіб.
У той список потрапили й футболісти «Динамо» О. Клименко, М. Коротких, І. Кузьменко, М. Трусевич. Їх брали в київську збірну «Старт» грати проти німецької Flakelf. 24 лютого 1943-го трьох із них у таборі розстріляли. М. Коротких покінчив із собою.
Уже в мирний час, коли довкілля дослідили, розбили там Сирецький парк. Як символи пам’яті про розстріляних дітей, страчених євреїв, загиблих членів ОУН звели виразні пам’ятні знаки зі скульптурними композиціями й текстами, а також монумент загиблим у Бабиному Яру. Усе це сприймається як музей просто неба. Там завжди зворушливо і тривожно. Такі ж відчуття пройняли й на виставці «Концтабір Аушвіц — український вимір: дослідження, документи, свідчення».
Олена СЕДИК

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».