Багато часу проводив студент Коломійченко на кафедрі отоларингології, якою керував професор Олександр Митрофанович Пучківський. А в 1922 році було підписано декрет про обов’язкове викладання в медичних інститутах отоларингології як окремої галузі медицини.
Перед самим закінченням інституту Олексій Сидорович застудився і в нього знизився слух. Консультації у відомих спеціалістів та лікування виявилися неефективними. Слух не поліпшувався, хоча залишався достатнім для продовження навчання.
Ця обставина значною мірою прислужилася до того, що Коломійченко вирішив обрати своєю спеціальністю отоларингологію і присвятити життя боротьбі з глухотою.
Лікарська діяльність Коломійченка розпочалася 1924 року в Ізяславській дільничній лікарні, де він працював лікарем-стажистом. Потім Олексія Сидоровича відрядили на курси вдосконалення лікарів у Київ, де його згодом запросили до клініки вуха, горла, носа Київського інституту вдосконалення лікарів на посаду асистента, де він і почав свою наукову діяльність.
Олексій Коломійченко працював молодшим асистентом, старшим приват-доцентом, а з 1936 року — доцентом клініки. Уже того ж року Коломійченка було призначено завідуючим великим дитячим отоларингологічним відділенням, яке він організував уперше в Україні в районній лікарні № 23 міста Києва. Клініка стала центром розвитку нового на той час напряму отоларингології — дитячої хірургії вуха, горла, носа.
Олексій Сидорович уперше в Києві і в Україні застосував видалення сторонніх тіл із гортані, трахеї та бронхів без трахеотомії і широко запровадив у практику метод прямої ларингоскопії у дітей.
До 1936 року вчений опублікував 14 статей з оториноларингології, і за сукупністю праць йому було присвоєно ступінь кандидата медичних наук (без захисту дисертації). У 1938 році після прочитання лекції на тему «Радикальна трепанація та її ускладнення» Олексій Сидорович отримав звання професора.
Коло наукових інтересів ученого весь час розширювалося: травми вуха, горла, носа, внутрішньочерепні ускладнення хронічних гнійних запалень середнього вуха, абсцеси мозку, лабіринтити. Особливу увагу приділяв він лікуванню хворих з абсцесами мозку, що стало основою для оформлення його клінічного досвіду і численних спостережень у вигляді докторської дисертації «Отогенні абсцеси мозку (анатомічні та клінічні спостереження)», яку він успішно захистив 17 грудня 1940 року.
Під час Великої Вітчизняної війни, коли поранені надходили безперервно, особливо під час героїчної оборони Києва, Олексій Сидорович розробляв нові види операцій, адже новітні типи зброї викликали особливо тяжкі, комбіновані травми, зокрема голови й шиї.
З 1943-го Коломійченко завідує кафедрою отоларингології стоматологічного факультету Київського медичного інституту, а в 1944-му його обирають завідуючим кафедрою такого ж самого профілю Київського інституту вдосконалення лікарів. Одночасно його призначили заступником директора з науково-навчальної роботи.
Особливо великими є заслуги Коломійченка у галузі розробки нових операцій при отосклерозі для поліпшення слуху. Першу операцію при отосклерозі за методом Розена Олексій Сидорович успішно провів у 1957 році. Операція повертала слух більш як 70% хворих, і він залишався стабільним навіть у віддалений час. Це досягнення уславило українську отоларингологію та її видатного представника.
У 1958 році на V Всесоюзному з’їзді отоларингологів професор О. С. Коломійченко вперше доповів про результати 321 операції у хворих на отосклероз. Надалі цей досвід було узагальнено в колективній монографії «Операції на стремінці при отосклерозі» (1962). У ній висвітлювалися поняття отосклерозу, розпізнавання його, способи виконання операцій, наводилися креслення інструментів.
Улітку 1960-го було прийнято рішення про організацію в Києві науково-дослідного інституту отоларингології МОЗ УРСР, директором якого й було призначено Коломійченка. Спочатку інститут функціонував на базі кафедри хвороб вуха, горла і носа Київського інституту вдосконалення лікарів, розташованій у Київській обласній лікарні.
Проектування і будівництво всіх споруд інституту проходило під керівництвом і за активної участі самого Коломійченка. Олексій Сидорович особисто керував також оснащенням інституту, визначенням його структури та основних напрямків наукових досліджень, добором і розстановкою кадрів.
Важливою ланкою у діяльності інституту була науково-дослідна робота. Наукові інтереси Олексія Сидоровича були різноманітними — вони виходили далеко за межі спеціальності і стосувалися найновіших досягнень біології, біохімії, фізики, кібернетики. Від самого початку організації інституту в його структурі були передбачені теоретичні лабораторії — біохімії, фізіології, мікробіології, патоморфології, гістології.
З ініціативи й за безпосередньої участі Олексія Сидоровича був розроблений і широко впроваджений у практику метод ультразвукової терапії, створено спеціальну апаратуру, вивчався вплив низьких температур і лазерного опромінення на живі тканини, а потім (після клінічної апробації сконструйованої апаратури) ці методи з успіхом застосовували при лікуванні пацієнтів із різними отоларингологічними захворюваннями. Під його керівництвом були написані роботи з впровадження кібернетичних методів в отоларингологію, що стали одними з перших у цій галузі.
Олексій Сидорович — автор багатьох винаходів, йому належить понад 200 наукових статей і монографій. Праці вченого широко відомі в нашій країні і за її межами.
Під безпосереднім керівництвом Олексія Сидоровича і за його участю було підготовлено до захисту 22 докторські та 39 кандидатських дисертацій. За час роботи в Київському інституті вдосконалення лікарів О. Коломійченко підготував понад дві тисячі спеціалістів-отоларингологів, які працюють не лише в Україні, але й інших країнах колишнього Союзу.
Одне слово, школа Коломійченка працює й понині, повертаючи радість чути і дихати багатьом нашим краянам.
Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ
