— Ми пролікували понад 10 тисяч учасників бойових дій на сході країни, — розповідає начальник НВМКЦ генералмайор медичної служби, заслужений лікар України Анатолій Казмірчук. — Переважна більшість із них, маючи складні і надскладні поранення, балансувала між життям і смертю.

Перед тим, як потрапити до нас, хлопці отримали допомогу в регіональних військовомедичних клінічних центрах. А вже потім, зважаючи на тяжкість поранень, необхідність надання більш високоспеціалізованої допомоги, були доставлені сюди. Тут їх оперують, лікують медики. Але уявити процес одужання без участі наших медсестер просто неможливо: для них вони є першими помічниками. І я вдячний їм за це.
Зокрема, у клініці ушкоджень, якою керує полковник медичної служби, доктор медичних наук Ігор Савка, солдати й офіцери, які перебувають тут на лікуванні, вважають їх майже рідними. Зауважу, що сюди потрапляють вояки з тяжкими пораненнями, ампутованими кінцівками. Тож медсестри не лише асистують при операціях, а й допомагають потім їм зіп’ятись на ноги, підбадьорюючи жартом чи добрим словом.
Старша медична сестра травматологічного відділення Валентина Усачова віддала медицині десятки років життя. У Центрі — з 1992 року.
— На своєму рівні робимо все можливе, щоб наші пацієнти якомога скоріше одужували, — зазначила Валентина Василівна. — Учасники АТО, яких доправляють до нас зі складними ушкодженнями, — особливі пацієнти. Окрім фізичних поранень і травмувань, вони зазнали ще й моральних. Мої колеги Ганна Ситько, Наталя Шеховцова, Світлана Федоренко, Наталя Глущенко — це розуміють і завжди знаходять для воїнів добре слово, вміють підбадьорити й тих, хто не в змозі самостійно пересуватися. Для нас найбільша нагорода — усмішка на обличчі бійця...
У клініці судинної хірургії лише цього року проліковано понад 700 осіб, серед яких чимало учасників АТО.
— Люди, які дивилися смерті у вічі, потребують не лише медикаментозного лікування, — переконаний начальник клініки, полковник медичної служби, заслужений лікар України Володимир Роговський, — а й моральної підтримки. Інколи, за моїми спостереженнями, у такого пацієнта після спілкування з лікарем чи медсестрою поліпшується настрій, він стає більш адекватним. Не помилюсь, коли скажу, що наш молодший медперсонал лікує хворих і добрими словами, і усмішками.
— Дивлячись на молодих хлопців, яким стільки випало пережити, серце кров’ю обливається, — зауважує старша операційна сестра Раїса Ніжинець. — Тож намагаємося морально підтримувати їх.
Колеги Раїси Павлівни — Ірина Золотова, Ганна Чередніченко, Марія Лига та інші наслідують її приклад. Я мав можливість поспілкуватись із солдатами та офіцерами — пацієнтами Центру, які проходили лікування практично у всіх клініках та відділеннях. І жоден не поскаржився на неуважність, грубість, нетактовність з боку сестричок.
Не можу не згадати добрим словом старшу операційну медсестру Тамару Підгорну, операційну медсестру Валентину Чайку, які працюють у відділенні нейрохірургії клініки нейрохірургії і неврології.
— Я, відверто кажучи, просто вражений ставленням до нас лікарів, медичних сестер, — сказав Микола Боровик, який потрапив сюди після поранення в руку. — У кожної з них знайдеться для нас добре слово, завжди цікавляться станом здоров’я.

Вчи­ти­ся по­тріб­но зав­жди
У Національному військовомедичному клінічному центрі працюють близько 800 медичних сестер. За словами генерала Анатолія Казмірчука, практично всі вони є професійно підготовленими, сумлінними працівниками, яких поважають і колеги, і пацієнти. Та найбільше про них може розповісти Лариса Рибалко — лікарметодист по роботі з середнім медперсоналом Центру.
— Якби я сказала, що у нас ніколи не виникає якихось проблем, то покривила б душею, — зауважила Лариса Пилипівна. — Але на моїй пам’яті не було випадку, коли б не вдалося вирішити ту чи іншу проблему. Керівництво нашого закладу у повсякденній роботі акцент робить не на покарання людини, яка допустила промах, а на тому, щоб вона, усвідомивши свою помилку, зробила правильні висновки. Робимо все можливе, щоб професійний рівень сестричок з кожним днем зростав.
За словами Лариси Пилипівни — конкретні справи. Тут щомісяця проводяться конференції, на яких розглядаються проблеми, пов’язані із захворюваннями на ВІЛінфекцію, туберкульоз, гепатит та інші вкрай небезпечні інфекційні хвороби, що передаються різними шляхами.
Традиційними стали навчання з невідкладної допомоги: бувають випадки, коли пацієнту стає погано, і єдиним його рятівником є медсестра, оскільки поруч не завжди може бути лікар. У Центрі, до речі, вже траплялися подібні прецеденти, і саме медсестри рятували людям життя.
Особлива увага приділяється випускникам медичних коледжів. Цього року Центр поповнився 24 такими фахівцями. З них четверо працюють у хірургічній реанімації, один — у кардіології. Усі вони опановували медичне ремесло в навчальних закладах, розташованих у різних регіонах країни, зокрема у Ніжині, Полтаві, ІваноФранківську та інших українських містах.
Звісно, не в кожному коледжі однаковий рівень підготовки, що обумовлено різними чинниками. Відповідно у кожної медсестри теж і знання, і досвід — різні. Тож Лариса Пилипівна прискіпливо цікавиться їх фаховістю, спілкуючись з їхніми колегами і керівниками, а також самими сестрами.
— Кожна медсестра є індивідуальністю, але нас, насамперед, цікавить фаховий рівень підготовки, здатність професійно виконувати свої обов’язки, — вважає пані Рибалко, — тому що йдеться про здоров’я людей, а то й життя. І дрібниць тут не може бути.
Нині ми активно впроваджуємо сестринську справу, продовжуємо експеримент у ангіоневрологічному відділенні, де лікуються тяжкі інсультні хворі. За розробленою нами програмою медичні сестри ведуть щоденники спостережень і щодня вчаться особливому підходу до тяжкохворих, підвищуючи якість їхнього догляду. Це добре, бо часом надто дорого може коштувати непрофесіоналізм у нашій справі,— зазначає лікар.
До речі, середній медичний персонал військового госпіталю входить до Асоціації медсестер України, маємо і етичний кодекс медичної сестри.
Підопічні ставляться до Лариси Пилипівни з великою повагою і як до фахівця, і як до людини, адже за плечима цієї жінки — величезний досвід роботи, вона володіє енциклопедичними знаннями щодо лікування хворих неврологічного профілю, тривалий час перебувала на керівних посадах одного з головних медзакладів Києва.
За сумлінну роботу, професіоналізм вона однією з перших серед лікарів військовомедичних закладів була нагороджена орденом Княгині Ольги. Л. Рибалко досконало володіє нетрадиційними методами лікування, опанувала психо і фітотерапію, голкорефлексотерапію, мануальну терапію тощо. Та попри досягнення на медичній ниві, цікавиться новинками медичної літератури, вважаючи, що лікар мусить усе своє життя вчитися.

У ро­лі пе­да­го­гів — стар­ші ко­ле­ги
У Національному військовомедичному клінічному центрі працює чимало медсестер, трудовий стаж яких обчислюється десятками років. Це, зокрема, Лариса Романова, Тетяна Гайшун, Наталя Галкіна, Наталя Румянцева — старші медсестри хірургічної реанімації, поліклініки амбулаторної допомоги, неврологічного відділення.
— Вони завжди вирізняються сумлінним ставленням до виконання функціональних обов’язків, — додає Лариса Рибалко. — А ще — толерантним ставленням до молоді, якою поповнюється наш колектив. Відрадно, що чимало сестричок, незважаючи на вік, вирізняється професіоналізмом. Це, зокрема, медичні сестри Юлія Доценко, Оксана Заєць, Ганна Ковальська, Світлана Козак, Вікторія Олефіренко, Тетяна Синченко, Ангеліна Теодорович та ін. Вони працюють у різних клініках і відділеннях, але віддані справі, якій присвятили життя.
У Центрі працює рада медичних сестер, на розгляд якої виносяться нагальні проблеми, пов’язані з їх роботою. Діють тут і сестринські курси, зокрема для сестергосподарок, які відповідають за вирішення господарських проблем — прибирання приміщень, своєчасну заміну постільної білизни у хворих тощо.
Про медсестринський колектив Національного військовомедичного клінічного центру розповідати можна багато. Його роботу найбільш влучно характеризують слова начальника цього закладу — генералмайора медичної служби, заслуженого лікаря України Анатолія
ірчука:
— Нашим сестричкам і професіоналізму не позичати, і звичайної людської доброти, яка дуже потрібна всім пацієнтам, насамперед — учасникам АТО, в яких не лише тіла зранені, а й душі. Наші дівчата лікують їх і ліками, і добрим словом та привітними усмішками.
Сергій ЗЯТЬЄВ