Здоров'я
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Четвер Квiтень 22, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 17 Липень 2015 19:34

Найкращий тренажер – власне тіло

Rate this item
(0 votes)

Хто зі справж­ніх убо­лі­валь­ни­ків не зу­стрі­чав із ра­діс­ним за­хоп­лен­ням швид­ке по­вер­нен­ня до лав сво­їх ку­ми­рів піс­ля важ­ких травм та за­хво­рю­вань?

Завдяки видатним досягненням вітчизняної спортивної медицини за лічені тижні після ушкоджень знову виходив на поле незрівнянний Олег Блохін, повертався до сектора метання молота олімпійський чемпіон Анатолій Бондарчук або відновлювався для турнірів Великого шолома найуспішніший український тенісист Андрій Медведєв.
Але чи обмежуються завдання сучасної спортивної медицини лише обслуговуванням професіоналів? Тож найперше наше запитання до лікаря вищої категорії, відомого спеціаліста-реабілітолога, спортивного медика Володимира НИЧИПОРУКА звучало так: що це за розділ такий — «спортивна медицина»?


— Ще у далекому тепер 1947-му в СРСР була створена ціла система лікувально-фізкультурних диспансерів, на які було покладено завдання організації та методичного забезпечення підрозділів лікувальної фізкультури в усіх без винятку медичних установах країни, а також лікарський контроль за особами, котрі займаються фізичною культурою і спортом.
Окрім спортивних секцій, нині в Україні існують багато аматорських об’єднань — моржів, бігунів підтупцем, прихильників східних оздоровчих систем (йога, цигун) тощо. Їм теж потрібні консультації лікарів та медичний нагляд. Ось для цього в державі існує ціла служба лікарського контролю за здоров’ям людей, які тренуються самостійно або організовано. Провідним підрозділом цієї системи виступає наш Центр спортивної медицини.
Зараз кожний український громадянин має юридичне й моральне право звернутися по консультацію до нашого Центру або іншої установи спортивної медицини за порадою: яким видом спорту він чи його дитина може займатися за станом здоров’я. Особливо принциповим є саме аспект доцільності заняття певним видом спорту дитиною чи підлітком. Адже у цей період розвитку молодого організму відбуваються різноманітні психофізичні трансформації, коли великі навантаження окремих систем можуть мати у майбутньому не позитивні, а негативні наслідки.
— Ці­ка­во, чи є ди­фе­рен­ці­йо­ва­ний під­хід при ви­зна­чен­ні об­ме­жень що­до за­нят­тя тим чи ін­шим ви­дом спор­ту за­леж­но від рів­ня гру­пи під­го­тов­ки — по­чат­ків­ці, кан­ди­да­ти та майс­три спор­ту, спортс­ме­ни най­ви­щих до­сяг­нень між­на­род­но­го рів­ня?
— Звичайно. Якщо, скажімо, підліток займається в атлетичній групі оздоровчого характеру, то незначні порушення хребта сколіозного характеру не можуть стати на заваді справі. Але коли йдеться про досягнення високих спортивних результатів у важкій атлетиці на рівні кандидатів та майстрів спорту, то тут сколіоз стає непереборною перешкодою для подальших занять. Ми у цьому разі намагаємося знайти для кожної молодої людини альтернативний вид спорту, щоби зменшити психологічний стрес, пропонуючи переключитися...
—  ...на до­мі­но та ша­хи?
— Необов’язково. Хоча повинен зауважити, що серйозні заняття шахами, приміром, потребують неабиякої фізичної підготовки, психологічної витривалості, вміння за власним бажанням істотно підвищувати ступінь концентрації уваги.
Водночас можу навести конкретний приклад стосовно однієї моєї пацієнтки, яка займалася груповою спортивною акробатикою. Можливо, бачили колись, як четверо спортсменів вибудовують піраміду? Так ось, моя дівчина працювала, як кажуть, нижньою, тобто тримала на собі трьох своїх подруг. У підсумку у неї виявилися негаразди з поперековим відділом хребта. Подальші заняття могли зумовити небажані деформації не тільки хребтового стовпа, але й кістяка в цілому. Тож я розпитав її, наскільки вона зацікавлена у продовженні занять саме акробатикою, та запропонував їй розглянути можливість зміни спортивної орієнтації — перейти на плавання.
Ця пропозиція не була випадковою, адже плавання є могутнім засобом при лікуванні будь-яких захворювань хребта. Поговоривши незабаром із батьками дівчини, ми досягли спільної згоди — облишити акробатику й піти до басейну. За 5–7 років ми зустрілися з цією дівчиною знову: болі у попереку в неї зникли, вона чудово почувалася, встигла вийти заміж і народити здорову дитину.
— Для до­сяг­нен­ня ви­со­ких ре­зуль­та­тів у різ­них ви­дах спор­ту по­тріб­ні не тіль­ки та­лант та са­мо­від­да­на пра­ця на тре­ну­ван­нях, але й від­по­від­ні фі­зич­ні да­ні від при­ро­ди. Так, бас­кет­бо­ліс­ту по­трі­бен прис­той­ний зріст хо­ча б у 190 сан­ти­мет­рів, фут­боль­ний во­ро­тар або сто­пер та­кож для успіш­но­го за­хис­ту влас­них во­ріт по­вин­ні ма­ти 185–190, а бор­цям кла­сич­но­го та віль­но­го сти­лю ба­жа­но ма­ти пле­чі шир­ші. Чи мож­ли­во за ра­ху­нок спе­ці­аль­них вправ до­по­мог­ти у змі­ні при­род­них ан­тро­по­мет­рич­них да­них спортс­ме­на?
— Так, є така можливість. Серед моїх підопічних одного разу трапився відомий доволі фігурист невисокого зросту. На час нашого знайомства йому минув 21 рік, він уже був майстром спорту міжнародного класу, членом збірної країни. Однак я помітив, що він соромиться свого невисокого зросту, оскільки я не лише з’ясовую прояви хвороби, можливі причини відхилень здоров’я, але й прагну вести розмову глибше, щоби зрозуміти коло інтересів пацієнта, особливості характеру тощо.
Хлопцеві неабияк пощастило, бо я сам комплексував свого часу, коли помітив, що є найнижчим у своєму класі і завдяки спеціальним вправам, про які вичитав у якійсь книжечці, спромігся дорости до цілком прийнятних 176 сантиметрів. З часом я вдосконалив систему вправ для стимуляції росту і часто пропонував її відвідувачам. Але мало в кого вистачало характеру та послідовності. Втім, цього разу моя пропозиція була сприйнята фігуристом, як кажуть, «на ура» — він почав наполегливо втілювати у життя мою схему. За три роки ми побачилися після довгої перерви — він виріс на 7 сантиметрів.
— Во­ло­ди­ми­ре Іва­но­ви­чу, це — фан­тас­ти­ка, бо ві­до­мо, що чо­ло­ві­ки рос­туть до 21 ро­ку, а Ваш фі­гу­рист са­ме у цьо­му ві­ці роз­по­чав за­нят­тя для збіль­шен­ня зрос­ту?
— Це — помилкове уявлення. Людина росте все життя, у літньому віці «зростання» триває, але, як правило, не вгору, а вниз. Однак трансформація фізичного тіла людини відбувається все життя. За умови свідомого управління цим процесом можна досягати феноменальних результатів: одні комплекси можуть стимулювати процес росту, а інші гальмувати. За моїми спостереженнями, молода людина фізично росте до 30 років, а зріє чоловічий організм аж до 41 року! Ось так.
Якось мені випало дізнатися, що перші радянські космонавти відновлювалися після польоту в космос продовж 8–10 місяців після повернення на Землю, а американські астронавти — за 2–3. У чому ж річ? Здавалося б, і Гагарін, і Титов, і Биковський полетіли у космос у віці 26–28 років, тобто зовсім молодими й абсолютно здоровими, а американці мали вік понад сорок років.
Подальші дослідження дозволили з’ясувати: 41 рік — найоптимальніший вік для польотів у космос. Саме завдяки повному визріванню механізмів психофізичної адаптації людського організму до будь-якого стресу сорокарічні відновлювалися втричі швидше за значно молодших колег. До всього, як показує досвід, це відбувалося ще й через те, що сорокарічні більш треновані й загартовані, ніж 20–30-річні чоловіки.
— Як­що не мож­на при­му­си­ти всіх від­по­ві­даль­но ста­ви­ти­ся до влас­но­го здо­ров’я, тре­ну­ва­ти­ся, за­йма­ти­ся спор­том, то чо­му ни­ні ні­де не прак­ти­ку­ють про­ве­ден­ня ви­роб­ни­чої гім­нас­ти­ки, як це бу­ло у СРСР в 50–70-ті ро­ки?
— Ще перший радянський міністр охорони здоров’я пан Семашко визначив пріоритет профілактики захворювань над лікуванням хвороб. Виробнича гімнастика, яка дійсно була обов’язковим елементом життя кожного трудового колективу ще 30 років тому, приносила суттєвий результат.
Приміром, коли я став головним лікарем лікувально-фізкультурного диспансеру в Києві 25 років тому, то відразу висунув вимогу обов’язкової участі кожного співробітника у заняттях виробничою гімнастикою. Через рік кількість робочих днів, втрачених нашими співробітниками через хворобу, зменшилася на 7%. Пригадую, за це нас навіть нагородили грамотою профспілки медичних працівників. Отже, лікувальна фізкультура, постійний контроль за власним здоров’ям, реабілітація — ось вона, справжня охорона здоров’я.
Часом лікарі ЛФК скаржаться: не вистачає сучасних тренажерів та обладнання для проведення повноцінних занять. У відповідь я продемонстрував кілька вправ, використовуючи лише власне тіло, довівши: потрібні тільки бажання та трішечки професійних знань. Для лінивих (а ми переважно всі такі!) існують спеціальні фізичні вправи, які можна виконувати, навіть не встаючи з-за столу. Повторюю: найкращий тренажер — власне тіло, варто використовувати його ефективно і наполегливо. І будете здоровими!

Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».