— Я народився на Київщині і бачив багато вишивок у нашій родині: у моїх батьків, бабусь. Моя мати за життя вишила чимало рушників, скатертин, ікон, картинок. Деякі з них я виставляю на виставках. Отже, я бачив вишивки і процес вишивання змалку і долучався практично. Якось мати вишивала ікону Спасителя, який тримає в руках Біблію. Я допоміг укомпонувати в порожню обкладинку біблійну цитату, яку сам підібрав, та ще й літери зробив церковні. Ця ситуація теж була наче зерно в ріллю.
І настав момент, коли я зрозумів, що треба продовжувати. Це сталося, коли мама пішла в засвіти, вона останню свою роботу — ікону Георгія Побідоносця — вишивала правнуку Єгору. Майже встигла. Ця іконка тепер у брата. Мама взагалі багато ікон вишила, дві подарувала моєму синові, коли він одружувався. Мами не стало 2002 року, і невдовзі у мене, професіонального музиканта-педагога, щось у душі перевернулося, я сказав собі: цю справу підхоплю. Вишив портрет Шевченка, потім — його «Заповіт». Подарував рушник та портрет Кобзаря рідному педучилищу.
Із темою Шевченка одразу визначився, це було якесь провидіння. Вища сила підказала. Порив до вишивання зміцнився через синтез мами і Шевченка. Це поєднання як магнітом притягло до цієї справи. Згодом наближення двохсотліття від дня народження Кобзаря ще більше мене мобілізувало.
— У царині вишивання є певні пріоритети-спеціалізації. Хтось віддає перевагу створенню рушників, скатертин, сорочок, килимків, хтось вишиває портрети, ікони, а дехто зосередився на картинах-пейзажах.
— П’ятнадцятий рік я спрямовую зусилля на Шевченкову тематику. Шевченко — колосальна постать, душа народу. Підняв глибини тем: героїчну, козацьку, ліричну, природи... Все пробирає серце, краще, здається, не скажеш. Передусім вишив «Думи, мої думи», «Тече вода з-під явора»...
Мережиш кожну буквочку — і заглиблюєшся у безодню думок, любові, могутньої сили. Взявся за «Гамалію». Вибрав кульмінацію: «Наш отаман Гамалія, отаман завзятий, забрав хлопців та й поїхав братів визволяти...» з моїм епіграфом: «Святий Боже, дай нам славного Гамалію, хай тепер він рятує нашу бідну Україну».
Вийшло якраз про сьогодення. Полотно я вишивав у 2013 році, коли починалася наша революція на Євромайдані, слова самі випливли з голови. Після того закінчив «Холодний Яр», додавши власну ремінісценцію із застереженням, щоб Євромайдан не переріс у Холодний Яр. Як у воду дивився. З іншої роботи вишитий Тарас заклинає: «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!»
Найновіша моя робота вишита за твором «Кавказ» Шевченка і присвячена героям Майдану. Там є епіграф: «Вічна пам’ять героям небесної сотні». А Шевченків текст закінчується словами: «Борітеся — поборете. Вам Бог помагає».
— У скептика, який не бачив Ваших робіт, їхнє оздоблення, може виникнути запитання: «А нащо тексти Шевченка класти на полотно, коли простіше розгорнути книжку і прочитати?» Що відповісте?
— По-перше, Шевченко — український геній-пророк, якого треба доносити будь-якими засобами. Він неймовірно потрібен і житиме стільки, скільки Україна існуватиме. Можливо, хтось читав його та забув, а я нагадую. Будь уважний до Шевченка, дивися і аналізуй, наслідуй і розвивай його думки. Я це роблю під своїм кутом зору — на вишивці. Все від серця.
По-друге, це ж не просто вишиті тексти, а мистецький твір із комплексом орнаментів, оздоб, тобто кожна картина має абсолютно індивідуальне обличчя.
Я колекціоную візерунки. Приходить час, і щось стає у пригоді. Різні теми потребують різного оздоблення. Скажімо, на вишивку «Тече вода з-під явора яром на долину. Пишається над водою червона калина...» напросилася калина. До героїки я підбираю більш суворий народний орнамент без яскравих деталей — усе має підкреслювати текст. Виходить, Шевченкова поезія породжує візуальний ряд.
— Чи є традиція вишивання Шевченкових творів? Ви — першопрохідник чи ні?
— Якщо відрахувати 15 років назад, то, напевно, я — першопрохідник. Утім, пригадую, як єдиний раз у журналі «Жінка» була надрукована вишивка «Заповіту». То і була моя перша робота. Можливо, той текст мене запалив. Я побачив, як вишивати буквочки, але їх удосконалив, бо там вони не були точно скомпоновані: то широкі, то вузенькі. Я зробив оптимальний варіант. До речі, я колекціоную і заголовні букви у різних конфігураціях. На моїх полотнах вони прикрашають вірші Шевченка.
Отже, чи вишивають тексти Шевченка? В Інтернеті я таких відомостей не знайшов. Єдине, що бачив: в Острозькій академії (Рівненська область) зробили вишитий «Кобзар» у шкіряній, здається, палітурці. Крім текстів, там є малюнки, вишиті гладдю. Цікава робота, приурочена до 200-річчя від дня народження Шевченка. Між іншим, повідомлення в Інтернеті про неї з’явилося на другий день після розміщення моїх вишивок.
— У чому полягає складність вишивання саме текстів? Зовні здається, що це так легко!
— Навпаки, текст додає великих складнощів у компонуванні. Треба все ювелірно розрахувати. Зазвичай я використовую фрагменти Шевченкових творів, вибираю найсуттєвіше, кульмінаційне, таке, що одразу чіпляє за душу. Потім починається долання технічних труднощів. Чотири чи вісім строф компоную так, щоб кожна літера й рядок були вивірені до мікрона. Далі необхідно оформити орнаментом, повернути його елементи по чотирьох кутах, це — велика проблема: треба мати чималий досвід-практику, щоб збагнути, як непорушний орнамент, у котрого є індивідуальні особливості, «закрутити».
— Мережки робите?
— Я багато вишивав мережок. Сам навчився — подивився материні. У мене виходить більш вишукано і каліграфічно. Виготовлення китичок теж опанував. Із часом секрети самі відкриваються. Колись один майстер на всі руки мені сказав: «Не можна говорити: я не вмію цього робити. Правильніше казати: я не хочу. Якщо захочеш, зробиш усе». Тому я собі кажу: подумай і зроби.
— На виставках до Вас підходять люди консультуватися?
— Найчастіше майстрині-вишивальниці дивуються, що я вишиваю абсолютно без вузлів. Майже ніхто так не вишиває, всі залишають сліди: вузли, переходи з лінії на лінію. Тож на звороті нема такого гладкого візерунка, як у мене.
— Як Ви цього досягаєте?
— Це складова мого фірмового почерку — спід має ідеальний вигляд: ніяких вузликів, стрічка тільки в одну лінію. Тобто лице і виворіт перегукуються найделікатнішим чином. Колись одна жінка, яка подивилася на мою першу роботу, сказала: «Гарно, але вишивка дещо непрофесійна, треба зворотний бік робити ідеальним». — «А як?» — «Подумай сам». Я прийшов додому, подумав і таки зробив. Скажімо, починати нитку треба не вузликом, а петлею.
— А куди діти нитку, коли вона закінчується?
— На лицевому боці, де є вже готовий фрагмент, прошиваю під хрестики, точно обрізаю — і все чисто. А в одну лінію треба робити так. Спочатку йти одним півхрестиком, потім вернутися по тому самому місцю, в підсумку роблячи вже повний хрестик у зворотному напрямі (тож зворот вимальовується двома паралельними лініями).
І от гладдю і бісером не вишиваю. Обмежені можливості хрестика змушують до винахідливості, тим паче що я в основному використовую тільки два кольори — червоний і чорний на білому полотні (або на сірому). Почав вишивати і на лляному полотні ручного виготовлення, тяжко дається, бо товщина і структура тканини різні. Іноді працюю різнокольоровими нитками, та повертаюся до оспіваної в піснях методи, за якою матері вишивають долю червоними і чорними нитками. У тих кольорах є магічна цілюща енергія.
— Яка швидкість виготовлення?
— Середнього формату роботу вишиваю більше місяця (по 5–6 годин щодня). Найпродуктивніше працюю з п’ятої ранку доти, доки жінка не покличе на сніданок. Потім удень беруся.
Попервах дружина підсміювалася, запитувала: «Ну скільки можна длубатися?» Я відповідав: «Це моє хобі, тільки я його розумію». Тепер уже підтримує, помагає, каже: «Давай я виперу». Ще й розпоре зайву мережку. А сама не вишиває, говорить: «Не можу». А я кажу: «Не хочеш».
— Отже, розпорювати доводиться.
— Є така приказка: «Що ваші дівчата роблять?» — «До обіду сміються і вишивають, а після обіду плачуть і розпорюють». І в мене бувають такі клопоти. Вишиваю завзято, а потім хапаюся за голову: «Боже мій, що ж я накоїв!» Доводиться переробляти. Приміром, помилку в тексті зробив. А то якось два рушники вишив, жінка випрала, а червона нитка попливла, полиняла. Найкращі нитки муліне колись виготовляла Ленінградська фабрика імені Кірова. Мати завжди ними користувалася. Я з її запасів брав, поки не натрапив на якусь підробку. Тож ретельно купую саме пітерські нитки, які привозять із Росії. Є ще непогані індійські, але вони з якимось блиском.
— Як часто виставляєте роботи і якою є реакція людей на Ваші творіння?
— Останні два-три роки запрошують із персональними виставками без упину. Виставляю також вишивки на всіляких урочистостях: День міста, День учителя, День писемності, 8 Березня, Різдво, Великдень, день народження Т. Шевченка... Реакція завжди позитивна, іноді люди екзальтовано кажуть: «Рябчук — професіонал, якого світ не бачив, це — чудо велике, геній». Я, звичайно, так ніколи про себе не думав і не заносився. Дуже вразив один хлопчик років десяти, який, роздивляючись вишиванку, видихнув: «Прикольно».
— Відомо, що створити твір — це півсправи, ще треба оформити. А Ваші вишивки у красивих рамках під склом.
— Ото була проблема. Почав оформлювати — дорого. Та пощастило на спонсора. Мені порекомендували лікаря і громадського лідера, голову Спілки об’єднань громадян «Демократична Київщина» Ігоря Володимировича Найду. Я навіть його не бачив, тільки по телефону поговорив, і буквально через два-три дні мені передали гроші. Тепер усі роботи в рамках. Із почуття вдячності я вишив йому краватку у подарунок.
— Моя знайома колега кішкою вигріває-лікує тіло, а мігрені позбувається за допомогою вишитого мамою рушника.
— Це — правда. Чим більше вишивок у хаті, тим здоровіші її господарі, бо вишивання хрестиком то є молитва.
Життя доводить, що пасічники і вишивальники довго живуть, вони завжди в тонусі, адже роблять богоугодну справу.
— А співаки?
— Музика — моє друге крило. Фахово почав співати у Львівському музучилищі, де на народному відділі (я вчився на домриста) був як дисципліна хор. У Ніжинському педінституті я отримав спеціальність диригента оркестру і хору. Знову ж таки студентом співав в ансамблях і хорах.
На роботу пішов — влився у вокальний ансамбль педучилища. Диригував оркестром народних інструментів. Щоправда, контингент студентів постійно змінювався: до четвертого курсу щось зліпив, знову починай спочатку. Та, вважаю, непоганий був оркестр, добра практика була як для мене, так для студентів. Певний час був ілюстратором хору музучилища. Отже, весь час у музиці.
На пенсії, ясна річ, без музики не зміг, відразу пішов у церкву співати, оскільки мав практику і церковного співу. Та ось мені підказали, що в Будинку культури є змішаний хор ветеранів «Пам’ять». Ми з жінкою Валентиною бігом туди. От уже чотири роки співаємо. Це — віддушина нашого життя. При хорі є чоловічий ансамбль козацької пісні «Хортиця». В обох колективах я беру участь. Часто виступаємо серед людей.
Так само не мислю свого життя без вишивання.
Що більше читаєш і співаєш Біблію, то більше розумієш і любиш Бога. А що більше читаєш, співаєш і навіть вишиваєш Кобзаря, то міцніше любиш Україну.
— Подейкують, що Ви збираєтеся зі своїми вишивками в турне по Європі.
— Його організовує кінематографіст, виконавчий директор акції «Рушник європейської єдності» Петро Олар. Стрижнем події стане передусім створення дев’ятиметрового рушника європейської єдності з найвідомішими людьми Європи. Надіємося, що долучаться і президент Литви, можливо, і Німеччини, а сам проект буде під патронатом Президента України Петра Порошенка.
Якщо ми вишиємо цей рушник (європейське дерево з гербами всіх країн), це буде Покровою, омофоном, оберегом усієї України і, звичайно, Європи. А омофон — це коли образи накривають рушником, отак і ми хочемо накрити Європу, оберегти її від усякого зла, нечисті, брехні, скверни, від усього того, чого ми не хочемо мати у нашому житті.
Почнеться ця акція освятою сувою білого полотна у Володимирському соборі. Перший фрагмент вишивки декоративних орнаментів виконуватиметься у Вільнюсі, де Україна не використала свого шансу доєднатися до ЄС бодай асоціативно, а завершальний — у Києві.
— Які місця проведення акції?
— У різних країнах Європи ними стануть театри, палаци культури, музеї, будинки народної творчості, навчальні заклади, телекомпанії, виставкові зали, місця проведення масових культурно-мистецьких заходів на вулицях і площах.
Завершальним етапом акції повинна бути врочиста церемонія, маємо надію, що під час підписання Угоди про повноцінну асоціацію України з ЄС. Рушник європейської єдності буде презентований у всіх країнах Європи та в українських діаспорах у світі.

Володимир КОСКІН