Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Середа Квiтень 21, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 10 Червень 2016 12:14

Тимур Литовченко: мої книжки про людину у зламних ситуаціях

Rate this item
(1 Vote)

Наш спів­роз­мов­ник — пись­мен­ник Ти­мур Ли­то­вчен­ко, про­від­ний фан­таст Ук­раї­ни, який ни­ні осід­лав й іс­то­рич­ний ро­ман. За­ступ­ник го­ло­ви Твор­чо­го об’­єд­нан­ня при­год­ни­ків і фан­тас­тів при Ки­їв­ській ор­га­ні­за­ції НСПУ, ке­рів­ник клу­бу лю­би­те­лів фан­тас­ти­ки «Чу­маць­кий Шлях». До­слід­ник іс­то­рич­них і біб­лій­них «ка­зу­сів».

— Па­не Ти­му­ре, за­зир­не­мо для по­чат­ку в день вчо­раш­ній. Чим мо­же­те по­хва­ли­ти­ся?
— З огляду на те, що у мене скиртовано два великих стоси рукописів, маю під 30 авторських книжок і збірок. З них частина — збірки та антології, а також тоненькі, брошурного типу книжечки, які виходили в 90-х, коли взагалі майже нічого не публікувалося. До речі, дехто з маститих письменників казав, що знімає переді мною капелюха за те, що в мене є такі книжечки, які пробилися в «глухі» роки.

Між іншим, десь у 1996 році я обійшов з 20 київських видавництв і обдзвонив ще з 30, і мені всі казали: «Ми зараз друкуємо «Розстріляне відродження», тож не будемо братися за молодих. Окрім того, Україна активно перебудовується, потрібні довідники й підручники. А у вас якась белетристика. З нею в Москву шуруйте».
Розумієте, київські видавці мене, українського письменника, спрямовували до Москви. На що було в Україні розраховувати? Тож і видавав брошурки. Втім, в сухому осаду набереться штук 15 грубих багатотиражних книг. Поки що моя фантастика зупинилася фактично в 2005 році. Далі пішла історична романістика.
— Уяві­мо, що на книж­ко­вій ви­став­ці під час пре­зен­та­ції Ва­ших кни­жок Вас за­пи­тує до­пит­ли­вий юнак: «Па­не пись­мен­ни­ку, а про що Ва­ші тво­ри? Яка Ва­ша ге­не­раль­на ідея?» Що від­по­віс­те?
— Скажу так: мої книжки, хлопче, про людину. Мені завжди була цікава людина в найрізноманітніших ситуаціях, не маю творів про «голу» техніку, як це було, скажімо, в радянській науковій, точніше, техногенній фантастиці, коли центральним персонажем часто ставав якийсь винахід. Пригадую фантастку і редактора Людмилу Козинець, якось чаюємо на кухні, вона жаліється: «Тимуре, от уяви: створили оповідання про робота, який збирає бавовну. Отака тема оповідання. Що з цим робити?»
Мене така фантастика, тим паче виробнича література, ніколи не приваблювали, я завжди пишу не для машин, а для людей. Будь-кому передусім цікаво прочитати про себе (так само важливо, щоб вислухали). Я прагну так писати, щоб читачі впізнавали себе в героях моїх творів, які діють в описаних ситуаціях, тоді їм справді буде цікаво. Це те, що називається, влучив — так влучив.
— Па­не Ти­му­ре, склад­ність жан­ру на­уко­вої фан­тас­ти­ки по­ля­гає в то­му, що тре­ба бу­ти на віс­трі су­час­ної на­уки. За кож­ним Ва­шим ро­ма­ном — ви­вчен­ня пев­них ас­пек­тів бут­тя, аку­му­ля­ція знань. Роз­ка­жіть про Ва­ші під­хо­ди й ме­то­ди.
— Усі мої твори від початку були просякнуті історією, і один із романів, що визначив моє життя і за який мені не соромно перед Всевишнім, називається «До комунізму залишалось років п’ятнадцять-двадцять». На той час це була для мене близька історія, бо там основна тема — Куренівська трагедія 13 березня 1961 року (я ж народився 4 січня 1963 року).
Вперше про цю подію почув від матері, коли мені було п’ять років. Згодом почав розкопувати відомості про цю трагедію в дуже непростих умовах абсолютної закритості. Між іншим, мого діда Івана Федоровича Литовченка НКВС репресував так, що досі не можемо знайти кінців. Уся сім’я жила у великому страху, мого тата, зокрема, цей страх у могилу дочасно звів. Якби, наприклад, батьки дізналися, що я копаюся в тематиці Куренівської трагедії, уявляєте, що було б.
Тому все запам’ятовував, нічого не нотував. Щоб, не дай Боже, не вляпатися до того часу, доки не виступлю з готовим твором. Знаходив людину, яка погоджувалася щось розповісти (а погоджувався далеко не всякий), вислухав — запам’ятав. Щовечора повторював про себе цю розповідь, щоб закарбувати її у пам’яті, потім порівнював з іншими, сплітав уже картинку. Нове свідчення — новий крок. Набралося десь осіб п’ять включно з мамою, які про це розповіли. Коли в голові склався повноцінний київський міф (я так його називаю) про цю катастрофу, тоді вже почав думати, що з цим робити.
Як бачите, мене змалку цікавила історія.
— Що ска­же­те про Ва­ші з дру­жи­ною іс­то­рич­ні ро­ма­ни, зок­ре­ма про остан­ній за лі­ком?
— Поки що вийшло чотири наших історичних романи. Найсвіжіший оприлюднило видавництво «Фоліо»: книжка «Фатальна помилка» — про Юрія Немирича. Це — генеральний писар гетьмана Виговського, фігура майже всіма забута. Проте останнім часом про нього починають згадувати, бо це таки був неординарний чоловік. Коли дізналися, що ми написали роман про Немирича, від одного історика почув: «Такого пройдисвіта в усій українській історії не було».
Він народився в сім’ї аріан: український рід Немиричів колись покатоличився, а потім перейшов до протестантів. Коли почався Шведський потоп, тобто шведсько-польська війна в середині XVII століття (пригадайте фільм «Потоп» — екранізацію роману Генріка Сенкевича), Немирич із частиною шляхти перебіг на бік шведів. Згодом він від шведів перебіг до козаків Богдана Хмельницького, буквально в останні дні чи тижні, коли Богдан уже помирав.
І далі Немирич став генеральним писарем у Виговського. А тут уже складалася традиція: генеральний писар — це кандидат у наступні гетьмани. Виговський був генеральним писарем у Хмельницького. Якби Немирича не вбили, він мав усі шанси після Виговського успішно поборотися за булаву. Притому його як зрадника ненавиділа вся польська шляхта і ворожо дивились українці-козаки.
— Свій се­ред чу­жих і чу­жий се­ред сво­їх...
— Абсолютно! Немирич був автором першого проекту трансформації Речі Посполитої. Якби його вдалося реалізувати, то Україна вже 350 років тому стала б європейською державою. Адже Немирич хотів, щоб Річ Посполита трансформувалася в троїсту федерацію: Королівство Польське, Велике князівство Литовське і Велике князівство Руське.
Тобто щоб була не Гетьманщина на чолі з воєначальником-гетьманом, а ВКР на чолі з великим князем. А це означає наявність усіх державних атрибутів, зокрема свого війська, а також статус держави, зрозумілий у середньовічній Європі. Всією троїстою федерацією (Королівство Польське, ВКЛ і ВКР) заправляв би великий канцлер — на цю посаду Немирич мітив сам. Але, на жаль, польський Сейм все це зарубав і вихолостив. Буквально через два місяці сталася Конотопська битва, і ще через два місяці Немирича вбили...
— А що у Вас на під­хо­ді?
— Пишемо наш п’ятий спільний історичний роман під робочою назвою «Битва за престол», дія якого розгортається на межі XVI і XVII століть, це якраз смутні часи у Московському царстві, спроба поляків заволодіти московським престолом. Активну брали участь і литовські (фактично українські) князі. Головним героєм буде Роман Ружинський, син Кирика Остафійовича Ружинського, який теж відіграв видатну роль під час того походу, а також інші фігури. Загалом «Битва за престол» буде в циклі сьомим романом. Що буде далі, подивимось.
— А з чо­го цей цикл по­чав­ся?
— З того, що в 2003 році я для журналу «ПіК» («Політика і культура») підготував статтю про Сен-Жермена. Шеф-редактор Зіновій Кулик особисто мені запропонував зробити статтю на зразок історичного детективу про якогось видатного авантюриста. Я подумки перебирав фігури, зупинився на графі Сен-Жермені. Ця постать — суцільна загадка. Невідомо, коли народився, походження невідоме, щодо смерті існують три ймовірні дати...
— Пі­ди ту­ди, не знаю ку­ди...
— Авжеж. В одній державі він називав себе росіянином, в іншій — французом, в третій — англійцем чи голландцем... Ким він тільки не був! Сен-Жермен навіть активно розповсюджував чутки, нібито він — апостол Христа й особисто знав Божого Сина, що він вічно живий. Суцільна загадка.
Розмірковуючи, я вирішив, що цей чоловік шифрувався, дуже боявся якоїсь потужної сили, певно, розвідки, яка всіх знищувала. І я скористався тим, що він називав себе, зокрема, сином угорського графа Ракоці — принцем Ракоці. У довіднику я знайшов, що в Києво-Могилянці навчалися кілька Раковичів. А є ще і сучасний італійський архітектор Рокуччі, і професор Третього Римського університету Рокуччі...
Отже, я подумав, що Ракоці, Рокуччі і Ракович — це таке собі блукаюче прізвище. Й вирішив зробити Сен-Жермена українцем Степаном Раковичем, який усе життя боявся або розвідки московитів, або колишніх спільників-козаків, до котрих з певної причини не міг доступитися. Виклав це у вигляді історичної версії в журнальній статті, надрукував.
Минув рік, навіть журнал закрився, а за сюжет ніхто не зачепився. Мені стало образливо, я подумав: «Нащо пропадати добру?» і у вересні 2004 року взявся за роман. Через два місяці вибухнула Помаранчева революція, тоді зрозумів, що недарма взявся за цю справу: я печінкою відчував, що в душах українців мав пробудитися інтерес до того, хто вони є. Єдиним позитивним наслідком для народу від того революційного збурення саме й було усвідомлення, що ми не якісь раби безрідні, ми — давня нація зі своєю багатющою історією. А що ж то за історія? Отже, на цій хвилі має виникнути цікавість до історичних романів.
Взявся за написання роману «Помститися імператору». Проте був дуже завантажений по газетярській лінії. А тут ще сталася така творча колізія: мав давнє НФ-оповідання «Фантом» і весь час чекав, коли знайдеться видавець, який погодиться, щоб я розгорнув оповідання в роман. І саме тоді такий перебуває у Львові. Оскільки я застряг зі своїм Сен-Жерменом, то відклав один рукопис і взявся за роман «Приречений жити». І теж з ним застряг, бо часу абсолютно не було.
Та в середині травня порвав собі зв’язки на коліні. І в гіпсі зліг у ліжко. Природно, журналістське навантаження спало, тоді лише за два тижні дописав фантастичний роман «Приречений жити» та зробив дві редактури — чернову і чистову. На хвилі піднесення взявся за Сен-Жермена і влітку 2005 року дописав роман «Помститися імператору».
Відправив на конкурс «Коронація слова» — роман увійшов у десятку кращих, я отримав диплом. Щоправда, після церемонії нагородження деякі члени журі в кулуарах мені сказали: «Ви що, ідіот? Ви у фантастиці корифей, нащо Вам ця історія, нащо змінювати жанр? Тим паче, ще на початку 90-х історичний жанр в Україні спаплюжили, він абсолютно безперспективний, тут нема чого взагалі шукати. Нащо воно Вам треба? Тому, звичайно, вибачаємося, що не дуже високо оцінили Ваш роман».
Рукопис «Помститися імператору» видати було неможливо. В яке видавництво не ткнуся, чую: «Та нащо нам ці історичні твори?» Тьху! То я з просуванням фантастики мав проблеми, а тут починається та сама маєта з історичним жанром. Ніби взялося надрукувати книгу видавництво «Кий», та раптом збанкрутувало...
— То, мо­же, вар­то бу­ло до­слу­ха­ти­ся до суд­дів «Ко­ро­на­ції»?
— Варто було працювати далі, бо, вичерпавши тему з «українським корінням» графа Сен-Жермена, я натрапив на іншу цікаву історичну постать. Події роману «Помститися імператору» розгортаються у XVIII столітті. Сен-Жермен юнаком бере участь у Полтавській битві, помирає наприкінці століття (за моєю хронологією) у віці 108 років. До того він двічі інсценував свою смерть. І от прощається зі своїм учнем, який доглядав його в останні дні, згадує, як минуло бурхливе його життя.
По ходу сюжету Сен-Жермен зустрічається з таким собі Григором Орлі де Лазіски, який насправді є гетьматичем Григорієм Орликом, сином Пилипа Орлика, що є автором першої української Конституції. Це дуже благодатна в плані історико-авантюрного жанру постать, про яку майже не писали, хіба що Ілько Борщак був першопрохідцем.
Було дуже шкода, що такий цінний персонаж у мене з’являється лише побіжно, тоді як Григорій Орлик гідний окремого роману. Тож і взявся за новий історико-авантюрний твір «Орлі, син Орлика». Відправляю на «Коронацію слова» 2008 року. Він там навіть не доходить до фіналу... Мені образливо, сумно, а тут ще пошанований «Коронацією» роман «Помститися імператору» ніхто не хоче друкувати, перед історичним жанром стоїть залізобетонна перепона.
Але моя віслюча впертість бере гору. У мене виникає думка, що невдовзі буде ювілейна — десята «Коронація слова», і саме там я маю щось виграти. Тому у мене вже з’явився такий собі азарт: пропускаю «Коронацію» 2009 року і під іншим псевдонімом та назвою надсилаю на конкурс той самий рукопис роману «Орлі, син Орлика». Причому схитрував: узяв не просто один зі своїх журналістських псевдонімів, а псевдонім жіночий — «Ярина Роз’ятрена».
Й результат не забарився: срібна статуетка за той самий роман, який був відкинутий два роки тому. Засновник «Коронації» пан Юрій Логуш підводить мене буквально за руку до власника видавництва «Фоліо» Олександра Красовицького і каже лише одне слово: «Працюйте». Красовицький миттю видав «Орлика», потім запитав: «А у Вас ще чогось такого нема?» Я кажу: «Звісно, є». І надаю видавництву роман «Помститися імператору». Наступного року виходить і він.
А далі підключилася дружина, і у нас у «Фоліо» вийшов спільний роман «Пустоцвіт» — про останнього гетьмана козацької доби Кирила Розумовського і його оточення. Далі вийшов роман «Кинджал проти шаблі». Там ми «схрестили» Роксолану з Байдою Вишневецьким, тобто вони в сюжеті обидва фігурують. Далі були «Шалені шахи», сюжет яких завершився повстанням Северина Наливайка. Четвертий спільний із дружиною роман — «Фатальна помилка».
— Як Ви спів­пра­цю­єте з дру­жи­ною?
— Я пишу приголосні літери, вона між ними вписує голосні (сміє­ть­ся). Вибираємо історичний час для майбутнього роману, складаємо хронологічну таблицю з усіма ймовірними героями, розкопуємо всі можливі варіанти біографій кожного, зводимо все в купу. Потім вибираємо і вибудовуємо колізію сюжету. Далі розподіляємо відрізки часу, скажімо дружина пише першу частину роману, я — другу. Або вона прописує такого-то героя, я — іншого. Потім читаємо одне одного і суміщаємо. Лаємося, щось викидаємо, правимо, редагуємо — доки не доходимо до якогось компромісу.
Найбільший плюс від спільної роботи в тому, що роман гарантовано до виходу фахово прочитується, бо я бачу якісь її огріхи, вона — мої. Й ми виправляємо одне одного. Тут важливо співавторам не посваритися, як це сталося у мене з Олегом Авраменком. Але ми з дружиною прожили в шлюбі 31 рік, за цей час навчилися долати конфлікти.
Мені казали: «Ну як ти, Тимуре, можеш допускати, щоб вона правила тебе, такого відомого письменника?» А я можу, я такий, мені не шкода, хай править. Я теж можу різні дурниці написати. Нехай мої помилки побачать інші очі до того, як роман піде у друк. І звісно, як жінка напише про жінку, так жоден чоловік не напише. Отже, жіноча лінія у наших спільних творах явно покращилася. Загалом можна сказати, що Тимур і Олена Литовченки — це абсолютно новий письменник.
Володимир КОСКІН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».