Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
П'ятниця Квiтень 23, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 29 Квiтень 2016 10:49

Владислав Задворський: краса – це обіцянка щастя

Rate this item
(0 votes)

Наш спів­роз­мов­ник — ху­дож­ник Вла­ди­слав За­двор­ський.
Є, пе­ред­усім, мі­ні­мум чо­ти­ри при­тя­галь­ні об­ста­ви­ни. По-пер­ше, він — учень ви­дат­но­го майс­тра ака­де­мі­ка Ми­ко­ли Сто­ро­жен­ка. 
По-дру­ге, він ди­нас­тій­ний ми­тець, йо­го бать­ки — ху­дож­ни­ки Олек­сандр і Оль­га За­двор­ські (Влад іще оди­над­ця­ти­річ­ним по­ста­вив усіх на ву­ха своєю пер­со­наль­ною ви­став­кою, яку вчис­ту роз­ку­пи­ли, а вун­дер­кін­да за та­лант на­го­ро­ди­ли пу­ті­вкою до «Ар­те­ку»). 
По-тре­тє, він на­про­чуд за­ван­та­же­ний ро­бо­тою — роз­пи­сує хра­ми і церк­ви (а їх бу­ду­ють на­ві­ки, тож іме­на ху­дож­ни­ків іс­то­рія збе­рі­гає). 
По-чет­вер­те, він тя­жіє до ре­аліз­му, який по­тре­бує справж­ньої вправ­но­сті. Йо­го улюб­ле­ним жан­ром по­біч із пей­за­жем є пор­трет, а це — най­ви­щий пі­ло­таж май­стер­ності ху­дож­ни­ка.

— З чо­го ни­ні «скла­дає­ть­ся» ху­дож­ник Вла­ди­слав За­двор­ський?
— Насамперед, за освітою я монументаліст, зокрема — це церковний розпис храмів.
— Од­ра­зу з’ясу­ємо йо­го спе­ци­фі­ку.
— Розпис церков і храмів — одна з головних традицій православної культури. У неї закладено символ любові Бога до людей. Найвідоміші біблійні та євангельські сюжети оживають перед парафіянами, заповнюючи і прикрашаючи інтер’єр храму.
Згідно з православною концепцією, ікона або розпис мають виконувати не декоративну або ілюстративну функції, а служити, передусім, особистісній зустрічі вірянина з Першообразом, проникненню в дійсність невидимого світу шляхом прочитання специфічної мови іконографії. У храмі людина має бути не пасивним споглядачем зображених історичних подій, а свідомим учасником євангельських реалій, відображених в іконописаннях, шляхом споглядання ікон та участі в Таїнстві.
— Яку роль грає сю­жет­ність?
— Внутрішній простір храмів — це якраз монументальні сюжетні композиції, які привертають до себе увагу величністю, розкішшю, вишуканістю колориту і розмаїттям сюжетів. Настінний розпис створює більш глибокий і піднесений настрій у прихожан. Художники прагнуть у рамках канону православного церковного живопису створити святковий і урочистий літургійний храмовий простір, максимально наблизити дійство євангельських сюжетів і образів святих до споглядачівприхожан, зробити їх співпричетними до подій.
— Що­до роз­пи­сів цер­ков — не все од­но­знач­но. Іно­ді ба­тюш­ки зна­хо­дять ху­дож­ни­ків за прин­ци­пом «аби де­шев­ше». Чи не так?
— Раніше були суворі високі критерії. Розписувати храми, малювати ікони мали право або ченці, або видатні художники. Нині критерії послабшали, як і загалом мораль у нашій країні, що дуже сумно. Хоча іконопис — це, передусім, сповідь перед Всевишнім. Ти не маєш права сфальшивити, злукавити, потрібно бути чесним із собою і мистецтвом. Якщо не будеш чесним — не прийде мудрість. Тому потрібно духовно себе готувати до розпису кожної ікони чи фрески. І багато моїх колег живуть дійсно духовним життям.
Що стосовно мене, то я доволі світська людина, не веду аскетичнопобожний спосіб життя, але схиляюся перед вірою і дуже поважаю істинно віруючих людей, які вирізняються добрими вчинками в соціумі. Завдяки їм країна стає ліпшою, вони впливають на інших своїми совісними діями, порадами. Це справді напрочуд сильні і добрі люди, які вміють жертвувати, допомагати, тому світло добра не згасає.
Навколо мене наразі немало таких людей. Я пишу їхні портрети, присвячую їм свою творчість. У моїх роботах є багато сакральних мотивів. Я віддаю велику шану православним вірянам. І дуже пишаюся тим, що працюю в храмі з чудовими людьми.
— От­же, у Вас є два «кри­ла»: од­не — цер­ков­не, дру­ге — світ­ське.
— Авжеж. Це нормальна практика. Я також займаюся станковим живописом: це вільна творчість — портрети, пейзажі, фігуративні, багатофігурні, жанрові композиції, навіть баталії. Композиція має бути в усьому. Інтер’єр оформити — це композиція, одяг — це композиція, все життя — це композиція.
— Ста­ти за моль­берт чи роз­пи­су­ва­ти цер­ков­ну сті­ну — це ви­йти на ре­зуль­тат. А що в про­мі­жках? Де бу­ли, що ба­чи­ли, з ким спіл­ку­ва­ли­ся?
— Якщо відверто, в останній період мало подорожую, весь час забирає праця. І за кордон не рвуся, мені подобається Україна — своєю природою, людьми, пам’ятками історії, храмами. От нещодавно розписував церкви на Одещині.
Ні, я не домосід, тому що почав навчатися ремеслу з тринадцяти років, отже, жив не вдома, в гуртожитку художньої школи, а це вже самостійне життя. І натрапляв на хороших людей. Можливо, це заклало в мені підвалини оптимізму. Я знаходжу дуже багато хорошого в нашій країні, в наших містах і селах.
Мене надихають вітчизняні і світові художники. Нині є доступ до літератури, є можливості бачити не тільки віртуальні копії майстрів, а й долучатися до геніальних творів у чудових музеях України. Для відчуття щастя мені достатньо потрапити в певне місце з дивовижним краєвидом і в коло цікавих хороших людей, які спонукають до творчості, дбають про українське мистецтво і самі творять.
— Вра­жає, що Ви пи­ше­те ба­га­то пор­тре­тів. Це при то­му, що цей жанр вва­жа­ють май­же ви­мер­лим (фо­то­апа­ра­ти свою спра­ву зро­би­ли). За­мож­них лю­дей, які здат­ні за­пла­ти­ти за пор­трет, різ­ко по­мен­ша­ло. Які спо­ну­ки, мо­ти­ва­ції «при­му­шу­ють» Вас ма­лю­ва­ти пев­но­го чо­ло­ві­ка, жін­ку, ди­ти­ну?
— Поперше, мене спонукає мій любий брат Артем — розумний, добрий, чесний хлопчик з ангельським обличчям і характером. Я намалював багато його портретів. Йому 12 років, він має чимало здібностей, малює, хоче вчитися на архітектора. Вражає фантазіями, багато вже вміє, наполегливий і старанний у навчанні, щоб чогось досягти. Артем ніколи не відмовить у позуванні, може сидіти годинами. Він зацікавлений у моїй творчості, у нас з ним є багато спільного. Взагалі люблю писати дитячі портрети.
— А що­до лю­дей до­рос­лих і сто­рон­ніх?
— Ваблять різні психологічні образи. Малюю тих, з ким більше спілкуюсь, хто розповідає про своє життя або має непросту долю. От «Чоловік у кожусі» багато зробив на будівництві храму, дивовижний муляр і плиточник. Пережив жахливий період розчарування.
У нього тяжке життя, в очах — туга неймовірна, він з Донбасу, де його житло вщент розбомбили. При тому він свою роботу виконує ретельно, відповідально, талановито, завжди викладається — він просто не здатен зробити погано. Я дуже поважаю таких працелюбів сумлінних, які насправді працюють, а не відсиджуються в кріслі, роздаючи вказівки та накази, або теоретизують, проголошують, декларують.
— Мій зна­йо­мий ху­дож­ник якось ска­зав: «Я ні­ко­ли не бе­ру­ся ма­лю­ва­ти пор­тре­та, до­по­ки ме­ні не ска­жуть, скіль­ки за ньо­го за­пла­тять». Тоб­то умо­ва од­на — гро­ші, за­мов­лен­ня. Ва­ші під­хо­ди? Я так ро­зу­мію, що для Вас мер­кан­тиль­ні спо­ну­ки не є ви­рі­шаль­ни­ми.
— Все залежить від людини і обставин, тобто чий це портрет і яка мета. Я часто малюю прочан чи митців, характери яких мене вразили. Тоді про гроші абсолютно не думаю. У разі замовлення називаю чесну справедливу ціну, бо кожна людина має за свою роботу отримати винагороду, тим паче, коли художник пише портрет на хорошому рівні, передає схожість і характер, отже, картина має мистецьку цінність.
— А що та­ке «чес­на спра­вед­ли­ва ці­на»? Як її ви­зна­чи­ти?
— Береться до уваги складність портрета, розмір і матеріал. Нині, з одного боку, час великих цін на матеріали, інфляція, з іншого — зубожіння населення. Тож портрет коштує від двохсот доларів. Я поділяю так: одні портрети пишу на замовлення, інші — для свого творчого доробку, для наступних виставок. Портрет — мій улюблений жанр, бо найвиразніший і найскладніший.
— Я дру­жу зі скульп­то­ром Ми­ко­лою Зно­бою, ди­нас­тій­ним мит­цем. Йо­му ні­чо­го не вар­тує за­про­по­ну­ва­ти будь-якій лю­ди­ні злі­пи­ти її. Він це ро­бить для тре­на­жу і до­сяг уже та­ко­го рів­ня, що йо­го скульп­тур­ні пор­тре­ти не­ймо­вір­но пе­ре­да­ють, як Ви ка­же­те, і схо­жість, і ха­рак­тер.
— Авжеж, художник, як і музикант, має щодня «репетирувати», тоді зір і рука стають одним цілим, а твір — живим. Портретний живопис — це найвищий пілотаж, завдяки практиці довершуєшся в малюнку, колористиці, тонуванні.
Для мене головною мотивацією є досягти вершин саме в портреті, через нього я маю витягнути із себе свій хист максимально. А пейзаж допомагає возвеличити і живіше передати образ людини. Пейзаж — це світло, природа, щоразу різний настрій у неба. Я дуже люблю декоративний пейзаж і класичний.
Люблю квіти, колористику, особливо вечорів, коли небо мінливе, стає стихійним. Я цим живу завжди. Їду в транспорті — дивлюся у вікно. Милуюся вигинами річки, байраками, деревами, горбами... Так надихаюся на створення картин пейзажних.
Чудес багато в природі. Але найприкріше, що в необхідний момент часто немає етюдника під рукою, а буває, що й фотоапарата, тож просто записую до нотатника про якісь колористичні співвідношення, які побачив певної миті.
Зробив величезну фотосесію вогненних надвечір’їв, коли заходить сонце у річкових заплавах. Шкода, що нині відбувається якась дика пошесть: палять очерет, траву, кущі і дерева в заплавах. Паліїв розвелося занадто. Отака біда... Бува, бігають з пляшками бензину і підпалюють. Навіщо? Приходиш на пленер у заповітне місце, а там уже все чорне.
Щодо портретованих. Вони з різними анатомічними особливостями обличчя, різною психологічною глибиною. Тендітні жінки, старий мудрий дід, який прожив непросте життя... Серед моїх портретів є «Русич» — духовно і фізично сильна людина, я його добре знаю, багато спілкувався. Такі особистості є прикладом для наслідування.
Вважаю, що мистецтво має бути чесним і безкорисливим, відкритим, щоб глядач міг відчути ті емоції в картині, які пережив сам автор. Це відображення життєвих миттєвостей, явищ природи, психологічних станів. Фронтовик, обтяжений горем і втратами, — один образ, дитина — зовсім інше: ангельські очі, наївна щирість, незабруднений духовний світ, чистий, мов квітка. Це — нова людина, в якої все попереду.
— Ху­дож­ник має бу­ти тер­пля­чим? Чи ним ке­рує йо­го ве­лич­ність ім­пульс?
— Мабуть, як і в кожній роботі, потрібно мати велике терпіння. Мистецтво — тонка річ, тендітна, крихка — в усіх сенсах. На пленерах, бува, підступний вітер підхоплював полотно, і воно десь летіло, падала палітра за законом бутерброда, метелики сідали на пензель...
На початку професіональної діяльності я надто емоційно на все реагував, міг порвати свої роботи, на пленері — розвернутися, поїхати додому, викинути картон, порвати на шмаття полотно. Коли не виходило, то спересердя просто громив роботу. Потім шкодував, бо це слабкість, цього у справжнього чоловіка не повинно бути. Має бути терпіння на рівні девізу. Щоб щось вийшло, треба бути упертюхом, слід «патологічно» не боятися труднощів.
Отож бувало різне. З часом навчився спокійніше на все реагувати, осідлав норов і став стриманішим.
Із замовниками теж траплялося усіляке. Вчора він хотів одне, сьогодні хоче інше, завтра — ще щось. Надумав, передумав. Це свого роду висмоктування сил і вимотування нервів. На це реагувати також треба спокійно. Таке, зазвичай, відбувається на рівні ескізу. Але буває, що і в роботу вносять гармидер.
Тож потрібно творити на високому рівні, тоді в людей не буде ніяких запитань. Зробиш на гідному рівні, максимально від своїх можливостей, і це дасть великі гарантії успіху. Намалював образ живим — от і маєш важіль переконати будького.
— Якось я зі­ткнув­ся з та­ким. Мо­єму доб­ро­му зна­йо­мцю ху­дож­ни­ку Ва­ле­рію Ві­те­ру один із зна­них ак­то­рів за­мо­вив ве­ли­ко­го роз­мі­ру пор­трет дру­жи­ни. На остан­ніх се­ан­сах во­ни за­хоп­ле­но ви­гу­ку­ва­ли: «Прос­то клас!» Та ко­ли кар­ти­на бу­ла оста­точ­но го­то­ва, ка­те­го­рич­но-сер­ди­то від­мо­ви­лись: «Ні, по­га­но, все не так!»
Я про­бу­вав збаг­ну­ти: «А чо­му?» Річ у тім, що ху­дож­ник на остан­ньо­му ета­пі на­ма­лю­вав цю жін­ку в об­рам­лен­ні кра­си­во­го осін­ньо­го лис­тя. Во­на не­мо­ло­да, і він ні­би на­тяк­нув на її вік, на стан ду­ші. З точ­ки зо­ру прав­ди жит­тя, він це зро­бив аб­со­лют­но пра­виль­но. Але це ви­кли­ка­ло не­га­тив­ну ре­ак­цію, на­віть на рів­ні гні­ву. У Вас щось по­діб­не трап­ля­ло­ся? Ко­ли в остан­ній мо­мент — трах-бах, усе не так...
— Розповім «веселу» історію. Якось мені замовили намалювати вертолітну платформу з ангаром — для подарунка шефу. Манеру я вибрав психологічно близьку високому начальнику — соцреалізм. Я так його побачив. Зробив ескізи, їх ухвалили. Втілив це дещо дивне замовлення. Колеги похвалили: «Цікава робота». До того ж я красиво змалював ще хмари, зліт гелікоптера... Колоритно і витримано суворо. Привожу замовникові. Він подивився і каже: «А я думал, что это будет, как Монна Лиза».
— Тоб­то він хо­тів, щоб вер­то­літ­ний май­дан­чик ви­кли­кав ес­те­тич­ні по­чут­тя не­ймо­вір­ної кра­си рів­ня Мон­ни Лі­зи?..
— Мабуть. Він щось собі нафантазував, хотів чогось солоденьковишуканого. Як Монна Ліза — це, звісно, цікаве порівняння, але людина зовсім далека від мистецтва могла висловити таку претензію. Мух завжди треба відділяти від котлет. Джаз до джазу, рок до року... А він нафантазував вінегрет. Роботу все ж прийняв, але з амбіціями: «Я хотел тут видеть Монну Лізу».
Чую, колеги його запитують: «А де ж ми раму візьмемо?» А він каже: «В ритуальній конторі, там виберемо». Отака «смішна» історія. Закінчилася благополучно: гонорар я отримав.
У цілому, можу сказати, все в моєму житті складається добре. Дякую друзям — вони завжди допомагали мені з роботою, запрошували на різні об’єкти, де потрібен монументальний живопис. Пригадую, як архітектор Андрій Романчук уперше запросив мене розписувати грандіозну церкву. Ще з трьома художниками ми працювали літо й осінь. Згодом я, можна сказати, палець об палець не вдарив для того, щоб шукати роботу. Вона мене сама знаходила. Обставини мене ведуть разом із хорошими людьми.
Нині я розписую в Ірпені храм Святого Миколая. Це напрочуд цікава за архітектурою нестандартна споруда, побудована за проектом настоятеля Володимира (він, до речі, закінчив художнє училище). Храм і всередині вражає (навіть без іконостасу і розпису) красою летючих стін, білою мармуровою підлогою і такими ж сходинками. І от тепер він починає сяяти канонічним живописом. Там ще є дві споруди — Трапезна церква і дім самого священика.
Отже, це доволі великий комплекс, який вирізняється своєрідною ландшафтною архітектурою, тобто є також паркова зона (знову ж таки авторський проект отця Володимира). Цікаво, що Трапезну церкву розписувала заслужений художник України — неперевершена Валентина Бирюкович.
— На­скіль­ки ко­ле­ги чес­ні з Ва­ми? За­зви­чай, на пре­зен­та­ці­ях «гла­дять по шер­сті»: це ше­девр, це — ге­ні­аль­но... А у сво­єму ко­лі лу­нає прав­да?
— Нищівної критики я ще не чув. Утім, найчесніша і найсуворіша критика — це самокритика. Бува, художники хвалять, а тебе це абсолютно не тішить, бо тобі самому не подобається та робота. Медова похвала перетворюється на неживий сиропчик, бо в глибині душі знаєш, що можеш краще, поіншому, є ліпше вирішення.
Не потрібно зваблюватися, слід мати власну думку і знати, що таке справжнє і фальшиве, над якими речами слід працювати. Мистецтво, повторюю, дуже тонка річ, є багато критеріїв.
Володимир КОСКІН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».