Культура
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Четвер Травень 06, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 06 Липень 2018 16:07

Співак, який народився в тюрмі

Rate this item
(1 Vote)

Люди старшого покоління його добре пам’ятають — цей співак часто звучав по всесоюзному радіо, постійно, як то кажуть, «мелькав» по телебаченню на весь Радянський Союз.

Його красиве обличчя, його тембрально наповнений голос дуже подобався людям. А пісні «Колодязь», «Фантазер», «За Дунаєм» були на вустах у багатьох.
Я кажу про Ярослава Євдокимова. І хоча він переважно співав російською, але душу мав українську. Спитаєте — чому? А тому, що народила його мати, яка була засуджена за український буржуазний націоналізм як «бандерівка».

З’явився хлопчик на світ Божий у рівненській буцегарні. Матір на довгі роки відправили в далекі і холодні сибірські краї, а малого Ярославчика виховували дід із бабою в рівненському селі. До шкільних літ він узагалі не знав ні слова по-російськи.
І вже коли хлопчина підріс, мама забрала його до себе. Прізвище він носив батькове — радянського офіцера, якого палко покохала молода українська націоналістка.
Ярослав від природи мав гарний голос. Старання допомогло йому вивчитись, одержати освіту, стати співаком.
Довгий час жив у Білорусі, був народним артистом цієї республіки. Але українське коріння завжди давало про себе знати.
З Ярославом Євдокимовим ми познайомилися тоді, коли Україна робила перші кроки до своєї незалежності. Він приїхав до Києва, бо хотів обміняти свою квартиру в Мінську на київську. Та наші чиновники вміють відганяти від себе людей достойних, талановитих.
Так, свого часу холодно і байдуже було відмовлено в проханні приютитися в Києві іншому нашому співаку — Олександру Сєрову. І Ярославу Євдокимову теж не пощастило.
Пам’ятаю, він зупинився в готелі «Київ». Я прийшов до нього на зустріч зі своїм тоді постійним співавтором, композитором Геннадієм Татарченком. Познайомилися. Славко говорив із нами чистою українською.
— А чи не можете ви щось написати для мене. І обов’язково українською?
— А якщо таке, гаряченьке, де воля точить свої шаблі?
— Годиться.
І ми кинулися до роботи. За якихось два-три дні пісня була готова. Я написав слова, Геннадій — мелодію. Показали Ярославу. Був розчулений.
— Оце те, що мені хотілося.
Зробили аранжування і записали співака тихенько, підпільно, в одній з апаратних Будинку звукозапису Українського радіо, бо наряду для запису в нас не було.
Незабаром Ярослав повернувся до себе в Мінськ. Його настрій був дещо зіпсований — не зміг знайти собі місця для життя в бажаному Києві. Ми подали новий запис на Художню раду, що тоді функціонувала при редакції музичного мовлення радіо. І що? — Не прийняли.
— Та це ж заклик до братовбивства! — надривно повторював тодішній головний редактор, а йому вторили його підлабузники, бо їх злякали такі слова:

Україно-мати, ми — твої сини,
Перед лютим боєм
ти нас пригорни.
Україно-мати, в радості
й журбі
На синівську вірність
клянемось тобі.
І все ж ми умовили редактора передачі «Від суботи до суботи» Віктора Герасимова дати пісню в ефір. Тоді радіо майже всі слухали. Нагадаймо, що то був ще час, коли про незалежність говорили, оглядаючись навколо. Бо колишні радянські страхи іще не вивітрилися з людських душ.
Після передачі мені багато друзів телефонували:
— Ну, це прямо бомба! А чи не боїшся ти, Вадиме?
Але душу вже наповнювала не боязливість, а гордість та радість, що Україна йде до своєї самостійності.
Отак народилася ця пісня. Її переспівали багато виконавців.
Ярослав оселився в Москві. Живе і нині там. Кажуть, що його оселя прибрана в українському стилі: з рушниками, портретом Тараса Шевченка. А мати його повернулася в рідні краї, жила на Рівненщині.
Ярослав гастролює, але московське телебачення на свої екрани його не пускає. Я намагався якось запросити Ярослава на авторський концерт у Києві, та телефони чомусь не відповідали. Жалкую, що не був наполегливішим, бо дуже хочеться побачитися.
На останньому моєму авторському концерті в Національному палаці мистецтв «Україна» ця пісня під бурхливі оплески звучала у виконанні прекрасного колективу, гурту «Козацькі забави». Але й там чулися нотки голосу Ярослава Євдокимова.
Нещодавно раптом дзвінок:
— Це я, Ярослав із Москви. Не забув нашу пісню. Виконую навіть тут, у Росії. Лише додав речитативом слова: «Україно — будь!» Слухають...
І дзвінок обірвався.
Отака історія пісні, і такий акварельний портрет московського співака, який має щиру українську душу. І навіть у путінській Росії не боїться співати:

Ой, на шаблю відваги
й завзяття,
Нам негоже збирати іржу.

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».