Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Червень 17, 2024

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 13 Травень 2016 10:02

Кримськотатарська правда

Rate this item
(0 votes)

За кіль­ка днів ви­пов­ню­єть­ся 72 ро­ки від мо­мен­ту зло­чин­ної де­пор­та­ції крим­сько­та­тар­сько­го на­ро­ду з те­ри­то­рії пів­ос­тро­ва. Три­ва­лий час 18 трав­ня пред­став­ни­ки ко­рін­но­го на­ро­ду Кри­му ши­ро­ко від­зна­ча­ли цю сум­ну да­ту.
Втім, піс­ля ро­сій­ської оку­па­ції пів­ос­тро­ва усе кар­ди­наль­но змі­ни­ло­ся. Ска­жі­мо, то­рік ма­со­ві за­хо­ди в Сім­фе­ро­по­лі бу­ли за­бо­ро­не­ні, а ни­ні до чер­го­вої річ­ни­ці де­пор­та­ції оку­па­цій­на вла­да в Кри­му під­го­ту­ва­ла ще ци­ніч­ніший «по­да­ру­нок» — за­бо­ро­ну пред­став­ниць­ко­го ор­га­ну крим­ських та­тар — Ме­джлі­су.

На думку одного з лідерів кримських татар Мустафи Джемільова, віднині під загрозою звинувачення в екстремізмі перебуває, по суті, більшість представників цього етносу.

«Адже на даний час у Криму налічується близько 230 місцевих і регіональних меджлісів, в яких задіяно 2,5 тисячі осіб, яких можуть звинуватити в екстремізмі. Не треба російським органам доводити, що вони щось зробили, достатньо довести, що вони були в цій організації. А ті, хто обирав, виходить, теж. Тепер весь кримськотатарський народ є в очах російських окупантів екстремістами», — констатує Мустафа Джемільов.
Він також додав, що з моменту окупації півострова так званими правоохоронними органами в Криму було проведено понад 200 обшуків. Серед зниклих і вбитих кримських татар числиться 22 людини.
Відтак чимало експертів схильні вбачати в нинішніх діях окупантів багато спільного з тим, що витворяла радянська влада в Криму перед депортацією корінного народу. Звісно, це не означає, що кримських татар знову масово виселятимуть за межі півострова уже найближчим часом. Та все ж таки не завадить детально пригадати події давно минулих часів, котрі сьогодні з новою силою відчуваються нашим справді братнім народом.

 

«Гу­ма­нізм» по-ста­лін­ськи
Отже, після утворення СРСР у 1922 році офіційна Москва визнала кримських татар корінним населенням Кримської АРСР. У 20х роках минулого століття татарам дозволяли розвивати свою культуру: в Криму були кримськотатарські газети, журнали, освітні заклади, працювали музеї, бібліотеки і театри. Кримськотатарська мова разом із російською була офіційною мовою автономії. На той час татари становили 25–30% від усього населення Криму.
Однак уже в 30х роках радянська політика щодо татар, як, власне, й стосовно інших національностей, стала репресивною. Спочатку було розкуркулення і виселення татар на Північ Росії і за Урал. Потім насильницька колективізація і голодомор. А далі — чистки інтелігенції в 1937–1938 роках. Отож і не дивно, що все це налаштувало багатьох кримських татар проти радянської влади.
Офіційною причиною насильницького переселення стало звинувачення всього кримськотатарського народу в державній зраді, «масовому винищенні радянських людей» і колабораціонізмі — співпраці з нацистськими окупантами. Такі аргументи містилися в рішенні Держкомітету оборони про депортацію, яке з’явилося за тиждень перед її початком.
Проте історики називають інші, неофіційні причини переселення. Серед них — той факт, що кримські татари історично мали тісні зв’язки з Туреччиною, яку Радянський Союз у той час розглядав як потенційного суперника. У планах тодішньої (як, власне, й нинішньої) влади Крим вважався стратегічним плацдармом на випадок можливого конфлікту з цією країною, і Сталін хотів перестрахуватися від можливих саботажників і зрадників, якими він вважав татар.
На користь цієї теорії свідчить також те, що з прилеглих до Туреччини кавказьких районів переселяли й інші мусульманські етноси: чеченців, інгушів, карачаївців...
Звісно, найбільше постраждали саме кримські татари, адже основна фаза насильного переселення відбулася протягом неповних трьох (!) діб. Всього з Криму депортували близько 250 тисяч людей, тобто майже все кримськотатарське населення. Для проведення цього злочину НКВС залучив понад 32 тисячі силовиків.
До цього варто також додати, що понад 15% дорослого чоловічого кримськотатарського населення воювали в лавах Червоної армії. Під час депортації їх демобілізували і відправили в трудові табори Сибіру й Уралу.
Службовці НКВС просто заходили до татарських помешкань і оголошували господарям, що через зраду батьківщини їх виселяють із Криму. Щоб зібрати речі, давали 15–20 хвилин. Офіційно кожна сім’я мала право взяти із собою до 500 кілограмів багажу, однак реально дозволяли забрати значно менше, а іноді — взагалі нічого.
Людей вантажними автомобілями відвозили до залізничних станцій. Звідти на схід відправили майже 70 ешелонів з наглухо зачиненими товарними вагонами, що були переповнені людьми.
Під час такої нелюдської подорожі загинуло близько восьми тисяч кримських татар, більшість з яких — діти та літні люди. Найпоширеніші причини смерті — спрага і тиф. Деякі люди, не витримавши страждань, божеволіли. Все майно, що залишилося в Криму після депортації, держава присвоїла собі.
Більшість людей відправили до Узбекистану і сусідні з ним райони Казахстану і Таджикистану. Невеликі групи потрапили в Марійську АРСР, на Урал і в Костромську область Росії.
Історики свідчать, що за перші три роки після переселення від голоду, виснаження і хвороб померли щонайменше 20% депортованих. Причому майже половина з них — діти до 16 років.
Через брак чистої води, погану гігієну і відсутність медичної допомоги серед депортованих поширювалися малярія, жовта лихоманка, дизентерія та інші хвороби. Не дивно також, що новоприбулі не мали природного імунітету проти багатьох місцевих недуг, що значно посилювало смертність.
Переважну більшість кримських татар перевезли до так званих спецпоселень — оточених воєнізованою охороною, блокпостами і огороджених колючим дротом територій, які скоріше нагадували табори, а не поселення мирних людей.
Приїжджі були дешевою робочою силою і їх використовували для праці в колгоспах, радгоспах і на промислових підприємствах. В Узбекистані вони обробляли бавовняні поля, працювали в шахтах, на будівництві, заводах і фабриках. Серед найтяжчих робіт було зведення Фархадської ГЕС.
У 1948 році офіційна Москва визнала кримських татар довічними переселенцями. Ті, хто без дозволу НКВС виходив за межі свого спецпоселення, наприклад, щоб провідати родичів, наражалися на небезпеку 20річного ув’язнення.

 

Татарам погано без Криму, Крим змінився без татар
Показово, ще до депортації пропаганда розпалювала серед місцевих мешканців ненависть до кримських татар, тавруючи їх як зрадників і ворогів народу. Як пише історик Грета Лінн Углінг, узбекам розповідали, що до них їдуть «канібали», й радили триматися подалі від прибульців. Цікаво, що згодом, довідавшись, що кримські татари однієї з ними віри, узбеки були дуже здивованими.
Діти переселенців могли отримати освіту російською або узбецькою мовами — кримськотатарська була повністю заборонена до 1957го. З «Великої радянської енциклопедії» навіть вилучили статтю про кримських татар. Цю національність також заборонили вписувати в паспорт.
Після виселення з півострова татар, а також греків, болгар і німців у червні 1945го Крим перестав бути автономною республікою і став областю у складі РРФСР. Південні райони півострова, де раніше жили переважно кримські татари, спорожніли.
Наприклад, за офіційними даними, в Алуштинському районі залишилося тільки 2600 мешканців, а в Балаклавському — 2200. Згодом сюди почали переселяти людей з України й Росії.
На півострові провели також «топонімічні репресії» — більшість міст, сіл, гір і річок, які мали кримськотатарські, грецькі чи німецькі назви, отримали нові, російські імена. Радянська влада знищувала татарські пам’ятники, спалювала рукописи і книжки, в тому числі томи Леніна і Маркса, перекладені кримськотатарською. У мечетях відкривали кінотеатри й крамниці.
Режим спецпоселень в Узбекистані проіснував для кримських татар до епохи хрущовської відлиги — другої половини 1950х. Тоді радянський уряд пом’якшив для них умови життя, але не зняв обвинувачення в державній зраді.
Протягом 50х і 60х років татари боролися за своє право повернутися на історичну батьківщину, в тому числі за допомогою демонстрацій в узбецьких містах. У 1968 році приводом однієї з таких акцій став день народження Леніна. Влада відповіла силою і розігнала мітинг.
Поступово кримським татарам удалося домогтися розширення своїх прав, однак неформальна, але від цього не менш сувора заборона на їхнє повернення до Криму діяла аж до 1989 року. За чотири наступних роки на півострів повернулася половина всіх кримських татар, що жили тоді в радянській імперії, — 250 тисяч людей.
Повернення до Криму корінного населення було складним і супроводжувалося земельними конфліктами з місцевими жителями, які встигли освоїтися на новій землі. Великих протистоянь усе ж вдалося уникнути. Можливо, завдяки тому, що проблемами репатріантів уже довелося перейматися здебільшого українській (а не союзній) владі. Адже наймасовішим повернення стало вже після здобуття Україною Незалежності.
* * *
Зрозуміло, що впродовж понад 20літнього проживання в незалежній Україні кримські татари стикалися з величезною кількістю проблем. Зокрема, офіційна влада нашої держави дуже часто загравала з проросійськими політиками півострова, ігноруючи вирішення нагальних потреб корінного народу. Навіть рішення про визнання ним на території півострова саме кримських татар український парламент ухвалив із величезним запізненням — лише після початку російської окупації.
Більшість представників кримських татар залишаються українськими патріотами. Ось — невеличка, але надзвичайно показова цитата з недавнього виступу уже згадуваного Мустафи Джемільова: «Разом з українцями російській агресії активно протистоять і кримські татари — в Національній гвардії та різноманітних батальйонах та інших підрозділах їх уже понад 500. Ніби не так і багато, але якщо врахувати, що мої брати й сестри становлять усього шість десятих відсотка населення України, а чисельність нашої армії не перевищує 50 тисяч осіб, то не так уже й мало.
Більше того, скоріше за все, ця цифра поступово зростатиме, оскільки особам призивного віку в Криму незалежно від того, чи отримали вони російський паспорт, почали роздавати повістки до російської армії. Вихід у юнаків один — залишити окупований Крим. Таким чином виходить ніби «добровільна» депортація з рідної землі.
Втім, мої земляки, котрі бажають служити в українських Збройних Силах, зіштовхуються з дуже серйозними проблемами. Адже їхні рідні в окупованому Криму ніби в заручниках залишаються. Ось чому майже всі вони змушені приховувати свої імена, а дехто й узагалі рідних з півострова вивозить.
Ми з Президентом Петром Порошенком цю проблему обговорювали — на предмет того, щоб військовослужбовці з Криму були зібрані в окремий підрозділ. А також щоб були вжиті заходи з тимчасового облаштування їхніх сімей на материковій Україні. Патріоти, люди страждати не повинні і я вірю, що їхні проблеми будуть вирішені».
Що ж, сподіваємося, що слова Мустафи Джемільова будуть втілені в життя якомога скоріше.
Ярослав ГАЛАТА

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».