Військо
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Сiчень 25, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 04 Вересень 2015 22:21

Полковник десантних військ Петро Потєхін: війна звела мене з людьми, які назавжди залишаться в моєму серці...

Rate this item
(1 Vote)

Пол­ков­ник Пет­ро По­тє­хін — на­чаль­ник від­ді­лу по­віт­ря­но-де­сант­ної тех­ні­ки коман­ду­ван­ня ви­со­ко­мо­біль­них де­сант­них військ Зброй­них Сил Ук­раї­ни. За від­гу­ка­ми то­ва­ри­шів, є про­фе­сі­на­лом найви­що­го ґа­тун­ку, муж­нім і від­чай­душ­ним. За­слу­жи­ти та­ку ха­рак­те­рис­ти­ку з вуст тих, із ким по­бу­вав під ку­ля­ми, мріє, ма­буть, ко­жен офі­цер.
Він доб­ре знає, що та­ке ро­сій­ські «гра­ди», ди­вив­ся смер­ті у ві­чі, ра­зом з бій­ця­ми ря­ту­вав бо­йо­вих по­бра­ти­мів. До­ля зве­ла і з ти­ми, хто не ду­мав про ін­ших, по­ру­шу­ючи пи­са­ні і не­пи­са­ні за­ко­ни вій­ни і про ко­го він не хо­че зга­ду­ва­ти...
Сьо­го­дні Пет­ро Ген­на­ді­йо­вич ді­лить­ся спо­га­да­ми про дні, про­ве­де­ні в райо­ні ан­ти­те­ро­рис­тич­ної опе­ра­ції, зга­дує бо­йо­вих по­бра­ти­мів — сол­да­тів і офі­це­рів Ук­ра­їн­сько­го вій­ська.

— Як Ви потрапили в район антитерористичної операції?
— Так, як і всі військовослужбовці: згідно з наказом командування. Уперше я опинився на Донбасі ще на початку травня 2014 року, коли події на сході ніхто не називав АТО. Проте ситуація з кожним днем загострювалася, і з Херсонщини, де вона прикривала кордон материкової України з уже окупованим Кримом, була передислокована 79-а аеромобільна бригада. Теж для оборони кордону з Росією. Я ж протягом кількох тижнів виконував різні завдання командування. Це був період, коли події із захоплення нашої території військами сусідньої держави починали набирати шалених обертів.
Бійці і командири 79-ї за постійних обстрілів із території Російської Федерації та бойовиків опинилися у вкрай тяжкому становищі, мали чималі втрати. Тому командування вирішило вивести її з району бойових дій. Маршрут пролягав через понтонну переправу на річці Кальмус. Але бойовики їх виявили і завдали по наших десантниках удару артилерійським вогнем. Велика кількість особового складу та постійні обстріли унеможливили переправу. Тому з метою збереження людських життів начштабу наказав знайти брід — через нього і перейшли на протилежний берег підрозділи 79-ї, 72-ї, 24-ї механізованих з’єднань і військовиків Державної прикордонної служби з мінімальними втратами.
— А як опинилися на Савур-могилі, про оборону якої і досі ходять легенди?
— Вісімнадцятого серпня отримав наказ генерал-лейтенанта Петра Литвина очолити зведений підрозділ чисельністю 50 чоловік 25-ї окремої повітряно-десантної бригади і, здійснивши марш, зайняти оборону на висоті «Савур-могила». На той час її обороною керував полковник Ігор Гордійчук — представник головного командного центру.
— Якою є ця висота?
— Її назва походить від однойменної назви прадавнього кургану, насипаного, за однією з легенд, українськими козаками на честь загиблого товариша. Висота сягає майже 280 метрів над рівнем моря, і з неї проглядається місцина в радіусі 40–50 кілометрів! Отже, перебуваючи на самісінькій вершині, ми могли не лише спостерігати за пересуванням бойовиків, а й коригувати вогонь нашої артилерії. Зрозуміло, що й бойовики, зайнявши висоту, могли виконувати ці ж завдання.
— А чому вас не перекинули туди вертольотом?
— Існувала висока ймовірність, що гвинтокрил зіб’ють. І хоча був великий ризик нарватися на бойовиків, які контролювали навколишні дороги, ми все ж вирушили туди наземним транспортом — польовими дорогами, щоб не потрапити до них у руки. Провідниками були бійці 3-го полку спеціального призначення з чоловіком, який непогано орієнтувався на місцевості.
Молодший сержант Василь Кандела— Литвин попередив про небезпеку, яка чатувала на вас?
— Так, Петро Михайлович стисло розповів, що на Савур-могилі склалася вкрай небезпечна ситуація, оскільки боронять її всього близько 20 чоловік. Утім, я і сам знав тамтешню ситуацію. У моє розпорядження було виділено також 50 десантників 25-ї бригади і «броньований кулак» — танк і 2 бойові машини піхоти. На випадок поломки радіостанції, генерал дав мені номер свого мобільного і пообіцяв у разі необхідності прикрити вогнем артилерії. Генерал акцентував увагу на тій обставині, що Савур-могилу потрібно утримати до підходу підкріплення.
Після розмови з Литвином ми з командиром 3-го полку на броньованому інкасаторському автомобілі рушили в напрямку блокпосту, який розташовувався неподалік села Амвросіївка, де мали сформувати наш підрозділ. Я вишикував 50 десантників і пояснив їм мету завдання, яке належало виконати.
— І як вони прореагували?
— Зі строю вийшло 7 чоловік...
— А решта?
— Решта, мабуть, більше, ніж їхні товариші, хотіли жити. А я їм цього не міг гарантувати, відверто сказавши, що звідти, із Савур-могили, можемо і не повернутися: вирушаючи до Савур-могили, брали «квитки в один бік». Але там нас чекали такі ж хлопці, які теж хотіли жити, і ніхто, крім нас, не міг їм допомогти.
Напишіть прізвища тих, хто вчинив у ті драматичні хвилини, як справжній чоловік: молодший сержант Олександр Славін, старший сержант Сергій Стегар, молодший сержант Василь Кандела, солдати Руслан Заблоцький, Денис Міщенко, Денис Перевозник і старший сержант Віктор Самойлов.
Окрім них, до нас приєдналися розвідники і коригувальники вогню — усього нас було близько 25 осіб, а колону охороняли спецпризначенці.
На місці нас зустрів полковник Гордійчук (позивний «Сумрак») зі своїми підлеглими, серед яких були і кримські татари — з групи спецпризначення «Крим». Ігор Володимирович здивувався, що нас так мало, але зрадів нашій появі. Ми знали, що ворог намагатиметься взяти висоту, кожен здогадувався, що жити, можливо, залишилося лічені години, а то й хвилини, але всі поводилися дуже спокійно, а дехто навіть жартував...
Після короткої рекогносцировки розпочали обладнання фортифікаційних укріплень у місцях, визначених Ігорем Володимировичем. Я, зокрема, з кількома бійцями зайняв оборону на схилі гори поблизу пам’ятника загиблим льотчикам часів Другої світової війни, а решта — на оглядовому майданчику.
Невдовзі почався артилерійський обстріл, через вибухи нічого не було видно й чути. Гатили по нас як із прилеглої території, так і з Росії. А укриттів, які б надійно оберігали від осколків, не кажучи вже про прямі попадання, майже не було. А ще з’явилися проблеми зі зв’язком, через що я не міг доповісти про прибуття на висоту. Погано працював і мобільний. Але в ці хвилини на мій телефон, незрозуміло як, «прорвалася» дружина. Я встиг попросити, щоб вона через мого товариша, який тоді саме чергував у Генеральному штабі, передала командуванню, що підмога Гордійчуку надійшла.
— Серед бойовиків, які намагалися вижити вас із Савур-могили, російських військових не було?
— Перед тим, як зайняти оборону, мої бійці здійснили невеличку «екскурсію» курганом. І знайшли сліди перебування козаків, осетинів. Сліди крові, закривавлені бинти свідчили, що противник має втрати.
Наступного дня, 19 серпня, після обіду почався штурм Савур-могили, якому передував обстріл артилерій, «градів», танків. Тільки-но я подумав, сховавшись в укриття, що скоро почнеться атака бойовиків, як по радіостанції «Сумрак» почув, що на нас ідуть танки і піхота. Один із них відкрив вогонь прямо по нашій позиції: один снаряд влучив прямо у сержанта Василя Канделу, що був поруч і прийняв на себе вибухову хвилю та купу осколків. Тож коли б не він, ми з вами не розмовляли б зараз. А ще мене врятував кевларовий шолом, який для мене придбав перед відрядженням на Донбас мій родич.
— Свого часу Ви брали участь у багатьох міжнародних навчаннях, учасниками яких були і російські військові. Отже, маєте серед них знайомих. Ви підтримуєте якісь зв’язки з ними?
— Нині жодних контактів немає. А коли на Донбасі почали з’являтися так звані зелені чоловічки, ми ще спілкувалися. Вони про це прямо не говорили, але я зрозумів, що російські офіцери непогано орієнтувалися в тих подіях, які починалися на Донеччині і Луганщині, знали, хто розробив сценарії і хто реально керує тими процесами, що відбувалися у нас. Я не чув від них різної маячні на кшталт «заколоту на Майдані, американців на Хрещатику чи про київську хунту», якою російські мас-медіа щодня бомбують своїх громадян. Вони натякали, що не підтримують дій Кремля, але як люди військові змушені будуть виконати будь-який наказ свого верховного головнокомандувача, тобто Путіна. Дійсно, що вони могли вдіяти, зважаючи на ту атмосферу, в якій живуть тепер усі росіяни? Якщо їхні спецслужби переслідують за написання проукраїнських віршів, то що вони б зробили з офіцерами, які приймали присягу?..
— Там, на Савур-могилі, Ви, росіянин за походженням, дістали тяжкі поранення і, за словами лікарів, дивом залишилися живим. Ваш контракт з МО закінчився минулого року...
— Натякаєте на те, чому я продовжую служити? Так, я не намагався звільнитися, бо ще не прийшов час рибалити на Дніпрі: є справи важливіші. Я роблю ту роботу, яку повинен, — захищаю рідну землю, де я виріс. У цьому не бачу нічого героїчного — це обов’язок кожного фізично здорового громадянина. Ну а щодо мого російського походження, то так, батько мій росіянин, народився я в Липецьку, але в ранньому віці переїхав зі своїми батьками до України. На цій землі я виріс, відбувся як людина, досяг певних життєвих і професійних висот. Я, врешті-решт, український офіцер. І цим усе сказано. До того ж мати моя була українкою.
— Що робитимете, якщо отримаєте наказ вкотре відбути в район антитерористичної операції?
— Для мене, людини, яка 24 роки віддала військовій службі, дивно чути таке запитання. Я, до речі, після повернення із зони АТО кілька разів просив направити мене в район бойових дій, але до моїх прохань не дослухалися...
— Навіщо це Вам, Петре Геннадійовичу? У званні Вас навряд чи підвищать, орден Богдана Хмельницького вже отримали. До того ж у вас дружина, дві доньки, яких потрібно ще поставити на ноги.
— Я просився на Донбас не заради орденів і посад: вони ніколи не були визначальними цінностями у моєму житті. Зараз на Сході України воюють десятки чиїхось синів, батьків, братів, багато з них не мають того життєвого, військового досвіду, який маю я. Тож, знаючи, як їм там важко, відчуваю певні докори сумління. Але командуванню, як кажуть у таких випадках, видніше.
Рузвельт колись сказав: «Не питай, що держава зробила для тебе: подумай, що ти зробив для неї». Глибоко переконаний, що Україна починається зі своєї родини, домівки. Там, на Савур-могилі, я захищав своїх рідних і близьких: доньок, які навчаються в медичному ліцеї, дружину Тетяну, свого батька — офіцера-запасу — всіх нас, українців, кому болить доля Батьківщини.
— На війні, кажуть, людина розкривається повністю. Там швидко розумієш, хто перед тобою — боягуз чи герой, можна з ним іти в розвідку чи ні. Які враження склалися у Вас про українських вояків, Петре Геннадійовичу?
— Скажу так: переважна більшість солдатів, офіцерів, з якими я потрапляв у різні ситуації, є надзвичайно порядними людьми, готовими завжди прийти на допомогу іншим, воюють там свідомо, розуміючи, що повинні це робити, захищаючи рідну землю. Вони ніякі не супер-герої, як деколи про них пишуть. Вони, як і всі ми, хочуть жити, кохати, ростити дітей. Але розуміють — принаймні ті, з ким доля звела мене в АТО, що спочатку треба відстояти Україну, а все решта — потім.
Там я познайомився з багатьма людьми, спорідненими духом. Адже, незважаючи на різницю у віці, званнях і посадах, вони показали себе справжніми людьми, готовими ризикувати своїм життям заради життя інших.
Із семи бійців, які були зі мною, двоє загинули, троє разом зі мною дістали тяжкі поранення, інші потрапили в полон. Тому, ще перебуваючи на лікуванні, я просив командування відзначити їх державними нагородами, що й було зроблено.
Коли вийшов із госпіталю, поїхав разом із батьком на Дніпропетровщину — до матері Віктора Самойлова, батьків Василя Кандели. Я розповів їм, як і за яких обставин загинули їхні сини, розказав про останні хвилини життя і нареченій Василя, з якою вони мали побратися. Коли підросте його донька, яка ніколи вже не побачить тата, розповім про нього і їй. Вона має пишатися своїм батьком, який поклав своє життя заради того, щоб жили інші.
* * *
Полковник Петро Потєхін — один із героїв неоголошеної війни проти України. Саме завдяки таким, як він, ідея створення так званої Новоросії не реалізувалася, а російсько-терористична орда не просунулася за межі Донеччини і Луганщини.
Ін­тер­в’ю про­вів Сер­гій ЗЯТЬ­ЄВ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».