Це дасть Росії додаткові серйозні важелі впливу на Україну і її політиків. Альтернативою є встановлення без згоди Києва широкої автономії регіонам Південної і Східної України. Оскільки ці плани не реалізовані, Росія прагне до часткової нейтралізації своєї поразки через підтримку приєднання Криму до Російської Федерації, продовжуючи одночасно дестабілізацію України.

Причини поведінки Росії
Для великої частини російської еліти Україна не закордон у повному значенні цього слова, а частина єдиного російського культурно-політичного простору. Вона найважливіша, після Росії, держава пострадянського простору, яку Москва вважає зоною власного впливу, що становить символ і підставу російської державності. Утримання України у цій зоні було і залишається стратегічною, пріоритетною метою російської закордонної політики. Ця мета реалізовувалася переважно через чергові проекти економічної та політичної реінтеграції частини пострадянського простору; найновіший із них — Митний Союз, який у 2015 році має перетворитись у Євразійський Союз.
Цей союз є особистим, пріоритетним проектом президента Володимира Путіна, а участь у ньому України — невід’ємна умова його успіху. З цієї точки зору плани підписання Україною Угоди про асоціацію і всеосяжну зону вільної торгівлі з Європейським Союзом були і є викликом для стратегічних інтересів Росії, оскільки означають, що Україна опиниться у просторі, який регулюється європейським правом і стандартами, і не зможе також вступити до Євразійського Союзу.

Росія діє
Щоб не допустити до євроінтеграції України, Росія, від літа 2013 року, здійснювала потужний політичний і економічний тиск, змусивши екс-президента Віктора Януковича відмовитися від підписання Угоди з ЄС на саміті Східного партнерства у Вільнюсі в листопаді 2013-го. Це рішення стало іскрою, від якої вибухнула політична криза в Україні: хвилі протестів, що перетворились у революцію.
У її процесі Кремль тиснув на Януковича, щоб той придушив протести, і тим самим щоб політично відрізати Україну від Заходу, перекреслити шанси на європейську інтеграцію і приректи Київ на інтеграцію з Євразійським Союзом. Коли ці розрахунки виявилися марними, Москва підтримала харківський з’їзд проросійських сил зі Східної і Південної України, який відбувся 22 лютого, розраховуючи на створення альтернативного революційному Києву центру влади в Україні.
Втеча Януковича і його головних поплічників та прихід до влади колишньої опозиції були стратегічною поразкою Росії і ударом по іміджу Путіна як сильного та ефективного керівника. В очах Кремля це також становило потенційну загрозу для внутрішньополітичної стабільності в Росії, бо служило прикладом ефективного повалення влади революційним методом у такій близькій за культурою державі.
Це, своєю чергою, штовхнуло Кремль до радикальних дій, активізації і підтримки сепаратистського руху в Криму, який перебував у вегетативному стані з 90-х років. Впливи та інструменти впливу Росії на півострові завдяки присутності Чорноморського флоту були найбільшими. Але для захоплення контролю над Кримом недостатньо виявилося місцевих проросійських угруповань, і Москва була змушена втрутитися безпосередньо своїми збройними силами, використовуючи як підрозділи Чорноморського флоту, так і додаткові сили, перекинуті з Росії.
Таким чином, у ситуації фактичної окупації Криму владу в автономії захопили особи, залежні від Росії і налаштовані на підпорядкування лише Москві. Вони ініціювали процес одностороннього розширення автономії з переходом у статус російського регіону.
Дії Росії в Криму стали сигналом для проросійських сил у Східній і Південній Україні, які за неформальної підтримки Кремля розпочали кампанію за автономію окремих регіонів. Привезені з Росії активісти брали участь у демонстраціях і становили основу груп, які штурмували будинки обласних адміністрацій і пробували установити в них нових «губернаторів».
Прикриттям для цих дій і страхопудом для влади у Києві стала концентрація значних сил російської армії на кордоні з Україною та отримання президентом Путіним 1 березня формальної згоди Ради Федерації на застосування цих сил на території України (що передбачає широкомасштабне вторгнення). Напевно, проблема зі здобуттям політичної підтримки в елітах Східної і Південної України була вирішальною для рішення Кремля про деескалацію (декларація про утримання від введення російських військ в Україну, крім Криму), оголошене на прес-конференції президента Путіна 4 березня.

Цілі Росії в Україні
Росія демонструвала рішучість у просуванні своїх інтересів в Україні, бажаючи використати помітну слабкість нового уряду в Києві і обмежену активність Заходу. При цьому вона не відмовилася від реалізації стратегічних цілей в Україні.
Російським планом-максимумом, найімовірніше, є досягнення шляхом радше неформальних переговорів політичних домовленостей про реконструкцію уряду України, шляхом залучення до нього проросійських політиків, а також проведення політичної реформи, яка передбачає так звану федералізацію, тобто поділ держави на регіони з широкою політичною та економічною автономією.
Усе це має привести до здобуття Москвою важеля сильного впливу на Україну і політику її уряду, тобто фактичного блокування процесу інтеграції України з європейськими структурами. Одночасно, в інтенції Москви, це відкриє можливість інтеграції Східної і Південної України (з Кримом, який фактично вже є федеративним утворенням в Україні) з утвореним Росією Євразійським Союзом.
Для реалізації такого сценарію Москва збирається шантажувати нинішній уряд у Києві можливістю: невизнання результатів президентських виборів в Україні 25 травня; підтримки фактичної або формальної незалежності Криму (після референдуму, запланованого на 16 березня) і приєднання його до Росії; продовження дестабілізації ситуації у Східній і Південній Україні; введення військ в Україну на підставі «документа» з «проханням» Віктора Януковича. Москва також володіє інструментами економічного тиску на Україну, які, однак, — з огляду на бажання не наражати проти себе населення східних і південних регіонів — Москва утримується використовувати в повному обсязі.
Водночас Кремль розраховує, що стурбований можливістю подальшої неконтрольованої ескалації кризи Захід (особливо Німеччина), вчинить тиск на уряд у Києві щодо переговорів з Москвою і сам візьме участь у таких переговорах, фактично погоджуючись з головними постулатами Росії. Як аргумент Росія використовує, зокрема, домовленості, підписані 21 лютого тодішнім президентом Януковичем, опозицією і західними спостерігачами (міністрами закордонних справ Німеччини, Франції і Польщі), домагається його повної реалізації, а також формальне визнання Віктора Януковича президентом України при одночасному запереченні легітимності нової перехідної влади України.
Якщо реалізація такого плану-максимуму виявиться неможливою, Росія може інтенсифікувати спроби дестабілізації Східної і Південної України, намагаючись добитись одностороннього проголошення широкої автономії цих регіонів (частково копіюючи рішення, ухвалені Кримською автономією). Але успіх таких дій залежить від знаходження Москвою таких місцевих політиків, які могли б узяти у свої руки — при підтримці проросійських сил — ефективну владу і контроль за ситуацією, які були б схильними до тісної співпраці з Москвою, мали певний авторитет і здатні змусити місцеві адміністративні і силові структури до виконання своїх рішень.
Оскільки жодна з указаних дій поки що не була успішною, Кремль наважився на часткову іміджеву нейтралізацію політичної поразки шляхом визнання незалежності Криму і приєднання його до Росії.

Інші цілі Москви, пов’язані з кризою
Білокам’яна не боїться політичної конфронтації із Заходом. Вважається, що Захід є надто поділеним і слабо зацікавлений Україною. Тому Москва сподівається на лише обмежені політичні санкції з боку Заходу і переконана, що в недалекому майбутньому він повернеться до прагматичної, особливо економічної, співпраці з Росією. Чим слабшою буде західна реакція на українську кризу, тим більше Москва буде схильна до тестування Заходу своєю, дедалі агресивнішою, політикою. У цьому контексті черговою метою масованого тиску Росії стане Молдова, яка планує у серпні підписати Угоду про асоціацію з ЄС. Посилення тиску Росії належить очікувати і відносно Грузії (яка також планує підписання Угоди про асоціацію з ЄС) і Азербайджану.
Кремль розраховує, що небажання частини ключових західних держав дати гостру відсіч політиці Росії викличе фрустрацію решти членів ЄС і НАТО, призведе до втрати довіри і тим самим серйозно ослабить єдність цих структур, а також позицію США в Європі.
Росія також очікує, що її «показ сили» щодо України (демонстрація детермінованості Росії в реалізації своїх інтересів) налякає інші країни СНД, змусить їх до більшої податливості російському тиску і до перегляду їхньої політики відповідно до інтересів Москви.
Нарешті, у внутрішньополітичному аспекті Кремль дуже зацікавлений нейтралізувати удар по іміджу президента Путіна, викликаний поваленням режиму Януковича в Україні. Гостра тональність Путіна щодо Києва, захист «земляків» у Криму і військовий виклик Заходу зміцнює популярність президента в очах консервативної частини еліти і російського суспільства. Формування і збереження ситуації, у якій Україна боїться, а Захід стурбований, очікуючи на подальші рішення, має, згідно з намірами кремлівської пропаганди, творити бажану психологічну перевагу, зміцнюючи позиції Путіна як сильного, ефективного керівника.

Євген ПЕТРЕНКО