Найгостріше зазначена тенденція проявляється у Сирії. Попри формальні домовленості особисто Путіна і Ердогана стосовно «зони безпеки» в сирійському місті Ідліб союзні Росії сирійсько-іранські війська продовжують бої за це місто.
Ердоган поки що демонструє приховане невдоволення, бо він особисто давав гарантії сирійським опозиційним збройним групам щодо їхньої безпеки в Ідлібі.
Ще один фронт російсько-турецьких розбіжностей проявляється у Лівії. Там Москва і Анкара також зробили ставки на різні військово-політичні угруповання. Росія більше підтримки надає «маршалу» Сараджу, натомість Туреччина підтримує опозиційний до нього лівійський уряд.
Подвійну позицію Туреччина займає щодо Криму. Анкара не визнає законною анексію півострова. Однак Кремль намагається залучати турецьку сторону до співпраці з вірними Росії структурами представництва кримськотатарського народу.
Тож досі попри рішення Європейського суду з прав людини Меджліс кримськотатарського народу не легалізований у Криму. Очікувано Ердоган політично підтримав позицію щодо територіальної цілісності і суверенітету України. Але фактично Туреччина не дотримується режиму західних економічних санкцій проти Росії.
Натомість Туреччина наполягає на завершенні переговорів щодо створення зони вільної торгівлі між Туреччиною та Україною. Одночасно Туреччина наполягає на розширенні участі України в програмах НАТО, зокрема в Іраку.
Туреччина — серед тих країн НАТО, які продають Україні сучасні безпілотні літальні апарати. Проте не треба плекати ілюзій щодо того, нібито Туреччина на вівтар перемоги України в гібридній війні з Росією принесе в жертву хоча б частину своїх інтересів. Треба використовувати ці інтереси, аби максимально ефективно розвивати політичну, військово-технічну, економічну й культурну співпрацю України і Туреччини.