Утім, найбільший вплив мав на Євгена батько. Він багато розповідав про свій рід, про себе. Євген бачив його у стосунках із людьми і мимоволі перебирав собі його переконання.
Батько розповідав йому про своє рідне село, свого батька — Миколу Федоровича Стахова. Дід був одружений із Параскевією Наливайко — з дому Наливайків, відомого козацького роду.
У 7-му класі юнака обрали головою міжкласової шкільної громади. Це був, так би мовити, великий війт на цілу гімназію. Він мав справу з директором, виступав із промовою на святі Шевченка... Як згадують краяни, Євген багато цитував Шевченка.
З 1932 року був учасником українських шкільних та молодіжних організацій Галичини, потім — член ОУН (з 1934 року). В 1938-му опинився на терені Підкарпатської Русі, вступив до Карпатської Січі. У березні 1939 року, після ліквідації Карпатської України, потрапив у полон, звідки утік через Словаччину в Австрію.
Вибору Євгена вступити до ОУН сприяло й те, що його старший брат Володимир уже був активним учасником ОУН. І став міністром закордонних справ Української Республіки. Він, власне, стояв поряд з іншими провідниками ОУН на тому балкончику, з якого у Львові у 1941 році було проголошено про відновлення Української держави.
Як згадував сам Євген Павлович, 19 листопада (1938 року) на студентському зібранні у Народнім домі він мав дивну несподіванку. До нього підійшов незнайомий чоловік і запитав: «Вас звуть Євген Стахів?» «Так». — «Я — Роман Шухевич. Хочу Вас попередити, що з Перемишля до Львова приїхала поліція. Арештовує деяких людей, питали про Вас. Раджу не йти додому ночувати і взагалі втекти». Стахів подякував і скористався з його поради. Багато хто тікав на Карпатську Україну.
Згодом, перебуваючи у Німеччині, Стахів став працівником Української пресової служби, адміністратором, розмножував німецькою і українською всі бюлетені, адресував і носив на летунську пошту — щоб скоріше йшло до Південної Америки і Канади. Дещо розносив особисто у різні бюро в Берліні. Так прожив до початку німецько-польської війни.
З часом після проголошення Української Республіки у червні 1941-го німці арештували основне керівництво ОУН. Тому було прийняте рішення провести пропагандистсько-просвітницьку акцію за незалежну Україну.
Тоді, у 1942 році Євген отримав завдання від «Леміша» (Василя Кука — згодом головного командира УПА, який помер у Києві 2007 року) разом із похідними групами ОУН розгорнути підпільну мережу на Донбасі. Два роки — 1942–1943-й — підпільників переховували та годували, ризикуючи життям, місцеві мешканці.
І це були не лише українці. Український підпільник на Донбасі потребував допомоги греків, євреїв, росіян, татар. Цікаво, що на той час на Донбасі було більше українських шкіл та газет, аніж за незалежної України.
Стахів із товаришами боролися за самостійну Україну, за демократичну Україну із соціальною справедливістю, рівністю, де всі громадяни були б рівні.
Після війни Євген Павлович виїхав до Америки. Саме там у 1953-му Стахів уперше побачив фільм «Молода гвардія». Він був вражений, що його ім’ям назвали зрадника молодогвардійців — Євгенія Стаховича.
Стахів був злий як чорт, бо знав: більшовики як прийшли, то хапали всі німецькі документи, а у тих документах значився такий собі Євген Стахів. Німці шукали підпільника цілий рік. Ось ці документи й були надані Фадєєву, коли той писав свій роман.
Стахів категорично заперечував існування «Молодої гвардії»! Він стверджував, що те підпілля, яке описав у своєму романі Фадєєв, буквально змалювали з національно-визвольного руху. Фадєєв просто «перефарбував» його у червоний колір та додав провідну роль партії.
На еміграції Стахів став одним з активістів «двійкарів» — демократичного крила в ОУН, яке найуспішніше здійснювало ідеологічну боротьбу проти СРСР. Його брат Володимир був міністром в уряді Ярослава Стецька, його син Євген-Зенон — лауреат Нобелівської премії миру 2007 року у складі Міжурядової групи експертів з питань змін клімату.
У 1997 році Стахів отримав український орден «За заслуги», а у 2006-му був нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого. Останні роки життя Євген Стахів майже щороку бував в Україні, зустрічався з молоддю і відомими політиками. Ветеран помер у Нью-Йорку 26 січня 2014-го у віці 95 років.
Підготував Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ