Серед заходів, передбачених цим документом, є проведення інформаційно-просвітницьких заходів, спрямованих на відновлення історичної правди, яку протягом десятиліть приховували від нас.
Зокрема, експонування виставок архівних документів, фотоматеріалів, спогадів тих, хто пережив цей геноцид, влаштований радянською владою.
Вищезгадана виставка — одна з них. Вона вмістила 10 історій людей, які пережили це страхіття.

— Минулого року наші співробітники побували в селах Київщини і записали спогади людей про ті жахіття, — говорить генеральний директор Національного музею «Меморіал жертв Голодомору» Олеся Стасюк. — Саме вони і стали основою цієї виставки.
Галина Рих, 1922 року народження,
Голодомор пережила в селі Березань на Київщині:
— Розкуркулення — це 1929 рік. Спочатку обійшли «совєти» багатих. Приходять, усе забирають; тих — на Сибір, розпоряджаються майном. Коней забирають. Там, де був великий сарай у простих людей, туди заводять коней. Коням же треба заготовить їжу та тоді приводити. А вони як назвозили, коні дохнуть...
Солому дістають із покрівлі, корови дохнуть... А людей висилають... Це щось страшне... А навозять туди таких дуже бідних у багатих хати. Таких, що вони і в колгоспи на роботу не ходили. Тут же після цього, можна сказати, і голод почався...
Були ж млини, та млини стоять, бо голод. Голод і все. Як розживеться хто жменечку чого там, щоб змолоть... У нас батько зробили жорна. А жорна там так, під сподом камінь і зверху камінь, і треба вручну молоть. Мололи...
Були активісти, вони знали, у кого жорна. І заявили вони: «Значить, вони щось десь дістають, щось вони мелять». Представник із Києва приїхав і наші активісти, березанці, повели туди, у кого жорна. Приходять до нас... Троє дітей...
Як бити жорна? Батько каже: «Що ж ви робите??? Страданіє, голод отакий... Погібаніє!..» Той, київський: «Погібайте, нам без інтересу, що ви погібаєте...» І взяли побили жорна... Ми плачемо: «Дядечку, не бийте жорна!» Побили...
Олександра Зверховська, 1919 року народження,
Голодомор пережила в с. Мар’янівка Васильківського району Київської області:
— І пішла це голодовка, пішла, падають люди — страшне, подивишся, собак нема вже у селі, поїли всіх собак. Там село у нас друге — Оленівка називається, і там жінка свою дитину з’їла в Оленівці. Ну й пішло воно, пішло далі...
Як вони почали, хто не пишеться (до колгоспу)... грабить, так у них колки були желізні, такі вищі їх, і ходять скрізь, може, в землю заховане, скрізь шукали ходили.
У нас удома скирта стояла така, і ми заховали туди мішок пшениці, а в клуню поховали, в горшки понасипали всього і під солому позапихали, поприкидали: понаходили все чисто, знайшли ті горшки, знайшли ту скирту, розкидали по всьому подвір’ю, мішок забрали, остались ми, немає нічого вже.
У хаті нема, зернинки нема. Ну що ж, лободу варимо, кропиву і лободу... І вже до того доходить, що ми падали. А вони ходять...
А сестри ті позаписувались і до одної до нас: «Пишіться, пишіться, бо пропадете». Ну я тоді до мами кажу: «Мамо, давайте запишемося». А вони кажуть: «А хто ж у нас буде робить у тому колгоспі?» Ось вони приходять, я рада записалася.
На другий день приходять, приносять три сапи, приносять і мамі, і мені, і тій сестрі — ідіть на поле полоть. Ідем ми, падаєм, ідем, вийшли, падаєм, не можем полоть, ми ж голодні, нічого не їли. Ну що ж, дожили до обіда. Там казан вариться, якоюсь мученькою заколотили таку «шуфту». Ось гукають нас: «Ідіть обідати, ідіть».
Дали нам, попоїли... Рано встали, пішли голодні зовсім, нічого не їли. Ось в обід вони знову варять ту, напоїли нас там. А тоді пройшло з тиждень, коли два кіла муки нам дали.
І тою мукичкою ми стали ту кропиву і лободу засвачувати, почали засвачувати той бур’янець, а тоді пройшло дальше, нам ще трошки щось нам добавляли і так вижили...
А люди падали, страшне падали, падали, падали. Ідеш це і — лежить. Ідеш, переступаєш, а воно вже лежить... І що ж ви думаєте, що голодовка так скоро пройшла, а на другий год, а на третій год не було нічого...
Марія Величко, 1926 року народження,
Голодомор пережила в с. Лютенські Будища Зіньківського району Харківської (нині Полтавської) області:
— Розкуркулили. Заставили батька, щоб він одвів лошадь в колхоз, щоб дали даром, для всіх. Батько не одвіз... Прийшли до нас, усі вєщі (забрали), сказали, що будуть торги — на торгах продавали мамин сундук. Як робилося: собралося дуже народу багато... Вони беруть на рогач, піднімають: «Кому юбка? Кому кохта? Кому те?»
Накинули голубий платок наш з білой такой кайомкой, красивий. Я ж сказала: «Мама, ти ж мені її, як виросту, ти мені її подариш?» А вона сказала що: «Це все буде ваше — твоє і Сашино». І взяли його продавать... Я дуже плакала, як продавали...
...У мами було багато дукачів золотих... Коли началась голодовка (продали ж наші вєщі мамині), остались ми без нічого. А дукачі мама ховала... У її євреї жили на селі... В них лавка була, називалась, магазин тепер... Вони приймали золото за муку. І мама оце піде, візьме золоту п’ятьорку чи як вона... понесе, дадуть нам скілько муки, вона якусь затірку зробе, зваре...
Святійший патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (у миру Михайло Денисенко), 1929 року народження,
Голодомор пережив у с. Благодатне Амвросіївського району Донецької області:
— Я, звичайно, всього не усвідомлював. Але і батьки мені розповідали, і я сам цього свідок. Значить, у 32-му році урожай був. Але по селу в 33-му, і в 32-му їздили і забирали хліб... Приходили солдати, червоногвардійці з гвинтівками і шукали, чи не сховано зерно...
Якщо — я так уже потім розумів — це був звичайний голод, то для чого в людей забирати хліб?! Для того, щоб вони повмирали? А значить, вони спеціально робили це, щоб люди повмирали. Не тому, що в них хліба не було — хліб у них був! Але вони хліб цей забирали! І не просто забирали, а вишукували, щоб не сховали!..
...Так, другий факт. Батько мій працював на цементному заводі, який поруч із селом. На цьому заводі хліба не давали робітникам. А ось на шахтах — хліб давали.
І тому батько мій покинув цементний завод і із сім’єю переселився в 33-му році на шахту, тому що там давали хліб... Із колгоспу все зерно забрали, потім, коли наступила посівна кампанія, тоді зерно привозили для того, щоб посіять на поля...
І тому, це я вже потім... в ті роки я над цим питанням не задумувався. Коли виникло питання про Голодомор, про геноцид, то став обдумувати і ось дійшов висновку, що справді це був не просто голод, це було знищення через голод українського населення. Українського!..
Треба бути сильною державою, тоді геноциду не буде. А коли будемо рабами, то з нами будуть робити те, що захочуть. А коли будемо сильними, то з нами нічого не зроблять...
Що для України треба? Єдність усього населення України. Єдність приведе до міцної держави. Тому що в нас є все для того, щоб ми були сильною державою. В нас є земля, а земля має велике значення і в майбутньому буде мати ще більше значення... Ми повинні свою землю берегти, нікому не продавати і працювати на своїй землі...
Кожен, хто відвідає виставку «Сторожові правди», зайвий раз переконається у жорстокості сатанинської радянської влади, що людське життя в роки Голодомору не вартувало і ламаного гроша. А ще — зрозуміє, як важливо мати власну державу, бути господарями на своїй землі, а не німими рабами, на яких радянська влада перетворила українське селянство.

Сергій ЗЯТЬЄВ