Мо­ло­дість і та­лант та над­зви­чай­ні ор­га­ні­за­тор­ські здіб­но­сті до­по­мог­ли йо­му ство­ри­ти і очо­ли­ти най­су­час­ні­шу кар­діо­ло­гіч­ну клі­ні­ку не ли­ше на­шої дер­жа­ви, а й на те­ре­нах кра­їн СНД. Са­ме за сім ро­ків за­во­ював со­бі сла­ву ко­лись Ки­їв­ський місь­кий центр сер­ця, а ни­ні — Ін­сти­тут сер­ця МОЗ Ук­раї­ни.
Сьо­го­дні на­ша роз­мо­ва з ге­не­раль­ним ди­рек­то­ром, чле­ном-ко­рес­пон­ден­том НА­МНУ Бо­ри­сом То­ду­ро­вим.

— Бо­ри­се Ми­хай­ло­ви­чу, це бу­ла Ва­ша мрія ство­ри­ти та­кий центр, не­зва­жа­ючи на те, що у сто­ли­ці Ук­раї­ни вже дав­но іс­ну­ють кіль­ка на­уко­во-до­слід­них ін­сти­ту­тів, які за­ймаю­ть­ся ва­да­ми сер­ця, а та­кож чи­ма­ло про­філь­них ме­дич­них за­кла­дів?
— Напевно, це мрія кожного кардіохірурга — попрацювати у нашій державі у цивілізованому сучасному центрі на найсучаснішому обладнанні і хорошими інструментами.
— Але тіль­ки силь­на ха­риз­ма­тич­на осо­бис­тість, лі­дер мо­же ство­ри­ти по­діб­ну ус­та­но­ву на рів­но­му міс­ці. На це зда­тен да­ле­ко не ко­жен кар­діо­хі­рург. Ко­ли по­ча­ла здій­сню­ва­ти­ся Ва­ша мрія?
— Думаю, що зародилася вона у 1997 році, коли я вперше потрапив до Німеччини і три місяці стажувався там у Бад-Оєнхаузені у найбільшій і найсучаснішій кардіохірургічній клініці Німеччини. Директором цього закладу на той час був професор Райнер Керфер. Вийшло так, що ми з ним одразу здружилися.
Він був величезним ентузіастом кардіохірургії. Завдяки своєму вмінню та організаторському таланту створив на той час у невеличкому містечку найсучаснішу клініку в Німеччині. Саме там я навчився робити пересадку серця, побачив величезну кількість новітніх технологій операцій на серці. Коли повернувся в Україну, загорівся ідеєю створення подібного центру в Києві.
Ми намагалися повторити ті операції, техніку яких ми бачили у своїх колег у Бад-Оєнхаузені. Адже завдяки таким новітнім підходам пацієнти ставали здоровими і могли продовжувати повноцінне життя.
— Де Ви на той час пра­цю­ва­ли?
— В Інституті серцево-судинної хірургії імені М. Амосова, який очолював відомий учений Геннадій Книшов. Геннадій Васильович був одним із найталановитіших кардіохірургів сучасності. Після роботи в Інституті серцево-судинної хірургії, де я попрацював 13 років, я ще 8 років працював у Національному інституті хірургії та трансплантології ім. О. Шалімова заступником директора та завідувачем відділення. Саме там я зробив свої перші чотири пересадки серця. Це були дуже серйозні операції.
— Ни­ніш­ній ваш Ін­сти­тут сер­ця сут­тє­во від­різ­няє­ть­ся від ін­ших ана­ло­гіч­них ус­та­нов — най­су­час­ні­ша спо­ру­да по­бу­до­ва­на та ос­на­ще­на за сві­то­ви­ми стан­дар­та­ми. При бу­дів­ниц­тві бу­ло пе­ред­ба­че­но мож­ли­во­сті роз­ши­рен­ня та мо­дер­ні­за­ції цен­тру і від­по­від­но швид­ко­го роз­вит­ку но­віт­ніх тех­но­ло­гій. Хто до­по­ма­гав Вам у ство­рен­ні цьо­го ам­біт­но­го про­ек­ту?
— Київська міська влада, адже планувалося, що це буде міський центр. Згодом з’ясувалося, що місто не в змозі з бюджету утримувати такий центр. У результаті ми кілька років промучилися, тому що не було коштів, медикаментів, сервісу обладнання, виникало дуже багато фінансових проблем, які неможливо було вирішити. А це, відповідно, впливало і на здоров’я наших пацієнтів, бо ми не могли їх лікувати. Тоді й виникло питання, щоб віддати нас у підпорядкування Міністерства охорони здоров’я.
Ось уже другий рік ми працюємо в системі МОЗ. Як результат — з’явився певний бюджет, хоч мінімальний, але він є. А отже, нам стало легше, тому що змінився статус. Ми стали науковим центром — з’явилися публікації, почали писати дисертації, тобто пішла звична робота, яка відповідає статусу наукової установи.
— Хо­чу за­пи­та­ти Вас про то­го, хто не­що­дав­но пі­шов від нас — ди­рек­то­ра Ін­сти­ту­ту, ака­де­мі­ка Ген­на­дія Кни­шо­ва. Яку роль зі­грав він у Ва­шо­му про­фе­сій­но­му ста­нов­лен­ні? Адже він був до­сить не­прос­тою лю­ди­ною зі склад­ним ха­рак­те­ром і за­час­ту на го­рі­хи діс­та­ва­ло­ся всім.
— У хірургії я не був його учнем. Я практично не асистував йому. Ми працювали в різних відділеннях. Можливо, за 13 років ми з ним зустрічалися в операційній кілька разів.
Але як керівник і людина він був сильним, доброзичливим, творчим життєлюбом. Любив життя в усіх його проявах.
— На­скіль­ки ме­ні ві­до­мо, він зав­жди до­по­ма­гав мо­ло­дим ко­ле­гам ста­ти на но­ги. По­си­лав на прак­ти­ку у різ­ні кра­їни сві­ту. Він хо­тів, щоб Ін­сти­тут осу­час­ню­вав­ся но­ви­ми кад­ра­ми, но­ви­ми опе­ра­цій­ни­ми тех­но­ло­гі­ями.
— Геннадій Васильович у цьому плані був дуже щедрою людиною. Якщо їхав за кордон, то завжди брав із собою молодь, яка бачила професійний рівень наших зарубіжних колег.
У 1996 році ми з ним були в Америці на кардіологічному конгресі, який був присвячений трансплантації серця. Там я вперше побачив, як це робиться, і вперше зрозумів, що це можливо повторити і в Україні. Саме з подачі Геннадія Васильовича ми почали проводити експерименти на свинях.
У 1996–1999 роках ми вже зробили шість пересадок серця в Інституті ім. О. Шалімова. Як керівник він нас постійно підштовхував до нових ідей, рішень. Він був дуже прогресивним та щедрим, бо це — амосовська школа. І він один з останніх справжніх амосовців із тієї плеяди, яка багато років пропрацювала з легендою української кардіохірургії — Миколою Амосовим.
Усі спеціалісти, які хоч трохи пропрацювали з Миколою Михайловичем та Геннадієм Васильовичем, теж пройнялися амосовським духом, що все життя потрібно підвищувати якість хірургічних втручань, збільшувати їхню кількість, оскільки, як відомо, Інститут серцево-судинної хірургії, який на той час очолював Микола Амосов, уже життя суперничав із провідними московськими клініками.
Свого часу його не взяли на роботу в Москву. Він вирушив до Києва і саме тут використав свій авторитет, зв’язки, щоб створити кардіологічний центр. Щороку, приїжджаючи до Москви, доповідав — скільки операцій було зроблено на мітральному та аортальному клапанах. Його результати завжди були кращими і ставали предметом його особливої гордості.
До сьогодні в наших душах ніби сидить отой паровий двигун, який постійно нас підштовхує до більш відповідальної і кращої роботи з пацієнтами. Щороку, підбиваючи статистику, ми завжди побоюємося, щоб, не дай Боже, вона не була гіршою, ніж попередня. До речі, у минулому році ми виконали більше операцій, аніж в Інституті імені М. Амосова.
Геннадій Книшов був з амосовської плеяди, його послідовником. Інститут при ньому підвищував кількість операцій з року в рік. І наше коріння саме звідти. Оскільки ті зерна, що посіяли в наших душах два великих генії кардіохірургії — Микола Амосов і Геннадій Книшов, — щедро проростають. Я намагаюся своїм молодшим колегам прищепити те, чого вчили нас два великих Учителі.
Са­ме до Ін­сти­ту­ту сер­ця ве­зуть сьо­го­дні най­склад­ні­ших хво­рих із гос­трим ін­фарк­том, су­дин­ни­ми та сер­це­ви­ми па­то­ло­гі­ями з усі­єї Ук­раї­ни. І що­дня де­сят­ки хі­рур­гів бо­рють­ся за жит­тя на­ших спів­віт­чиз­ни­ків. «Сер­це» клі­ні­ки — це 5 опе­ра­цій­них, що на­га­ду­ють кос­міч­ну стан­цію. Во­ни ос­на­ще­ні най­су­час­ні­шим об­лад­нан­ням, да­ють мож­ли­вість ви­ко­ну­ва­ти опе­ра­ції, про які на­віть кіль­ка ро­ків то­му не мож­на бу­ло мрі­яти.
Струк­тур­но-опе­ра­цій­не від­ді­лен­ня об’­єд­нує опе­ра­цій­ний та сте­ри­лі­за­цій­ний бло­ки. П’ять опе­ра­цій­них, спро­ек­то­ва­них та по­бу­до­ва­них за най­кра­щи­ми єв­ро­пей­ськи­ми стан­дар­та­ми — осві­тлен­ня, сис­те­ма очи­щен­ня по­віт­ря, мо­ні­то­ринг хво­ро­го, ре­гу­ля­ція тем­пе­ра­ту­ри, во­ло­го­сті, інст­ру­мен­ти та об­лад­нан­ня — все від­по­ві­дає між­на­род­ним стан­дар­там якос­ті.
Ін­сти­тут сер­ця на сьо­го­дні — ве­ли­ка гор­дість не тіль­ки Ки­єва, а й усі­єї на­шої дер­жа­ви. В ньо­му пра­цю­ють до­свід­че­ні, ква­лі­фі­ко­ва­ні ме­ди­ки, які щи­ро вбо­лі­ва­ють за жит­тя па­ці­єн­тів. Тут на­да­ють хі­рур­гіч­ну до­по­мо­гу вро­дже­них вад серця на­віть ді­тям ва­гою від 600 гра­мів, а це вва­жає­ть­ся ви­щим пі­ло­та­жем кар­діо­хі­рур­гії. І ство­ри­ла цю по­туж­ну ме­дич­ну ус­та­но­ву лю­ди­на з ве­ли­ким і чуй­ним сер­цем — ге­не­раль­ний ди­рек­тор Бо­рис То­ду­ров.
Ва­лен­ти­на СКО­РО­ПАД­СЬКА,
за­слу­же­ний жур­на­ліст Ук­раї­ни