Цікавий самобутній Сергій Куліда працював на Українському радіо, вів популярну передачу «Незалежність». Потім перебрався до США, де працював у провідних емігрантських виданнях. Видавав журнали «Досье секретных служб», «Секретное досье», газету «Секретное досье».
2002 року повернувся в Україну й активно влився в літературний процес.
— Па­не Сер­гію, які до­ле­нос­ні ві­хи ви­ве­ли Вас на сьо­го­ден­ня?
— На п’ятому курсі Київського університету я вже почав працювати в літературній редакції Українського радіо — у відділі прози. Молодий, неоперений, я мав щастя спілкуватися з маститими письменниками, чиї твори вивчали у школах та університетах. До речі, став членом гурту журналістів, зібраних з усіх редакцій радіо. Нашим завданням було — створити нову програму з новою формою подачі. І такою передачею стала «Незалежність». Її випуски йшли в «прямому» ефірі у праймтайм, і по домашніх «брехунцях» їх слухала вся Україна. Хочу зазначити, що ми, журналісти «Незалежності» (нашими гостями тоді були найяскравіші особистості країни) стали надзвичайно популярними.
— А з якої при­чи­ни Ви по­їха­ли до Аме­ри­ки?
— То був цілий комплекс причин під назвою «лиховісні дев’яності», коли країна валилася, ніхто нічого не розумів і ставав непотрібним. А ще мене підштовхнуло до від’їзду те, що до керівництва Держтелерадіо почали приходити непрофесіонали, просто невігласи, люди, які нічого не вміли і не робили. Я був вражений цим.
Отже, поїхав до США. Закінчив там університет у штаті НьюЙорк, думав змінити фах на спеціаліста з туризму, але не сталося. Журналістське єство взяло гору. Спочатку працював у «Національній трибуні», а згодом знайомі киянижурналісти запросили разом робити газету «Вечірній НьюЙорк».
Там працювали цікаві люди, зокрема Анатолій Ромов, колись дуже популярний письменникдетективіст. Його книжки виходили багатотисячними накладами, екранізували. Він мав шикарну квартиру в центрі Москви, дачу в Пєрєдєлкіно, та все покинув і поїхав відчайдушно до США разом із синомпідлітком. У «Вечірці» працював також мій земляк, київський журналіст Петро Немировський, який згодом став письменником і видає свої книжки в Америці.
Ще один поворот долі: знайомлюся з Георгієм Вайнером, корифеєм радянського детективу, він запропонував мені працювати з ним у виданні «Новое русское слово». Я постійно отримував творчі спонуки. Вайнер до мене добре ставився, бачив, як я пишу, сказав: «Я не розумію, чого ти до цього часу не написав кримінальнодетективного полотна».
Згодом я почав видавати свій журнал «Досьє таємних служб» — у НьюЙорку і Києві, літаючи тудисюди, мотався страшенно, жив у літаку. А потім поступово зрозумів, що жити в духовній резервації під назвою «БрайтонБіч» вже не можу (хоча мешкав певний час і під Вашингтоном, у Вірджінії). Ну не моє це! А тут ще сталася особиста подія: я закохався. Приїхав учергове в Україну і зустрів жінку з Естонії на ім’я Тамара з прізвищем... Куліда.
— Це прос­то фан­тас­ти­ка. Тре­ба бу­ло з Аме­ри­ки при­їха­ти в Ук­раї­ну, щоб зу­стрі­ти од­но­фа­мі­ли­цю з Ес­то­нії.
— Та останньою краплею стало руйнування ньюйоркських вежблизнюків, в які врізалися літаки. Я вийшов із сабвею і попрямував на зустріч із моїм товаришем. Він був у цей час у відпустці і сказав: «Викликали на нараду. Ти поки що погуляй». Він подався на 110 поверх. Неподалік була чудова книгарня, я там любив бувати. Зачепився. Та ось пішов до цих веж і побачив жах. Як кажуть, побіг далі, ніж бачив, усі живі побігли. Хмарочоси осіли якось дивно. Після того я виїхав в Україну з трьома баулами, і два з них були набиті книжками.
Влився в газетновидавничі справи. Паралельно почав публікувати свої специфічні матеріали. Це — історія розвідки і контррозвідки, постаті шпигунів.
— А чо­му са­ме ця те­ма?
— То була певна творча альтернатива. Десь у середині вісімдесятих, вже за перебудовних часів, письменник, журналіст і викладач університету Михайло Канюка запросив мене робити разом із його командою газету під назвою «Кто виноват». Це була перша в Україні приватна газета, ще й історикокримінального спрямування, щось схоже на видання Юліана Семенова «Совершенно секретно». У цій газеті також брав участь Віталій Москаленко (нині український консул у РостовінаДону), Микита Василенко (нині професор, політолог, видавець, викладач). А ілюстрації малював Сергій Поярков. Ще Володимир Кулєба брав участь у цьому проекті.
— Сер­йоз­на ком­па­нія...
— У нас детективи тоді з’явилися зарубіжні, данина моді, хоча й неоковирно перекладені. А в основному що? Кримінал. І я подумав: «Чому про шпигунів ніхто не пише?» І всівся на цього коника. Почав копати історії розвідок, збирати матеріал про митцівшпигунів, про майбутніх героїв «шпигунського декамерона» тощо. Це стало моєю фішкою. Я, власне, один із небагатьох у Києві, хто тоді писав про розвідку і контррозвідку. У мене зібралася величезна бібліотека на цю тему, з’явилися документи, які мені «підкидали» з архівів.
Згодом я потоваришував з колишнім генералом КДБ Олегом Калугіним, опальним у Росії. Якісь матеріали видобував у СБУ. Назбирав величезні добірки вирізок із газет. Газета існує максимум тиждень, а в ній, бува, проскакує безцінна інформація. А я просіюю, вирізаю, збираю, як той Плюшкін, систематизую. Дуже багато є відомостей в Інтернеті, просто їх треба вміти аналізувати.
— Пись­мен­ник Вік­тор Су­во­ров якось за­зна­чив: «Іно­ді два-три ряд­ки ін­фор­ма­ції в га­зе­ті про­ли­ва­ють світ­ло на ве­ли­кі та­єм­ни­ці. Прос­то тре­ба вмі­ти цю ін­фор­ма­цію по­ба­чи­ти і склас­ти з неї ці­лі­сну дос­то­вір­ну кар­ти­ну». Я так здо­га­ду­юся, що це плід­ний шлях і для Вас?
— Це методи роботи аналітичних відділів розвідувальних служб, я просто взяв їх собі на озброєння. Зіставляю факти. Пишу, скажімо, про якусь відому особистість і показую «зворотний бік місяця», тож картина виходить глибшою. Мене запитують: «Де ти це взяв?» Я відповідаю: «Це все було надруковано, тільки вроздріб. Просто треба все порівнятипроаналізувати і поєднати». Я, до речі, давно знаю Володимира Різуна, тобто Віктора Суворова, ми з ним листувалися, коли я в Америці перебував, у нас схожі методи роботи.
Спершу вийшла моя книжка «Червоні шпигуни». У видавництві запитали: «А продовження може бути?» — «Та звичайно!», — відповів. Ось вам «Червоні шпигуни. Під грифом «секретно», «Гламурні шпигуни», «Авантюристи періоду громадянської війни»: серед них дивовижні пройдисвіти Парвус і Френкель. Скажімо, доля Френкеля просто неймовірна. Його посадили у в’язницю як контрабандиста, а він став комісаром НКВС високого рангу (зараз це — чин генерала) ним же, і такими, як він, створеного ГУЛАГу.
А Мішка Япончик! У отаманші Марусі теж надзвичайно цікава біографія. Василь Шкляр написав про неї роман, але біографія Марусі не така однозначна, її бачили після того, як начебто розстріляли, і за кордоном, і в партизанських загонах в Україні під час Другої світової...
— А у Шкля­ра за­кін­чує­ть­ся роз­стрі­лом Ма­ру­сі.
— Так. І ніби крапку поставлено. А насправді її ще бачили після того в Парижі.
Траплялися ще й крутіші історії. Та я не роблю категоричних висновків, я просто констатую факт, що, можливо, сталося так. І на таких припущеннях будую свої версії. Але, в основному, це література факту, документальне розслідування.
— Ви­ни­кає та­ке від­чут­тя, що май­же всі ви­дат­ні ді­ячі в різ­них ви­дах мис­тецтв пе­ре­бу­ва­ли під ков­па­ком роз­ві­док.
— І церковники перебували. В СРСР майже всі люди так чи інакше були задіяні розвідорганами. І це не перебільшення. Ми ж пам’ятаємо, як за Радянського Союзу можна було виїхати за кордон. Купа комісій, характеристик, довідок тощо. Звичайно, при кожній групі — артистичній, науковій, туристичній — був «мистецтвознавець» чи «науковець» у цивільному. А потім вони писали звіти. Загалом усі були залучені. А хтось ішов на співпрацю добровільно.
— Мож­на зро­би­ти вис­но­вок, що ідео­ло­гіч­но, сві­то­гляд­но світ на­стіль­ки роз­хи­та­ний, що час­то шпи­гу­на­ми ста­ва­ли на­віть не за гро­ші або че­рез за­ля­ку­ван­ня, а че­рез по­лі­тич­ні пе­ре­ко­нан­ня. Зда­ва­ло­ся б, ко­рін­на бри­тан­ка, ро­дич­ка са­мо­го Він­сто­на Чер­чіл­ля, улюб­ле­на йо­го пле­мін­ни­ця. І щось же зму­си­ло її пра­цю­ва­ти на кри­ва­вий біль­шо­виць­кий НКВС...
— На 20–30ті роки XX століття припав так званий «золотий вік» радянської розвідки. Багато відомих людей працювали на СРСР, у тому числі опосередковано, візьміть, приміром, хоча б письменників.
— Бо сим­па­ти­зу­ва­ли ра­дян­сько­му ре­жи­му.
— Так, симпатизували першій комуністичній державі. Згадаймо Луї Арагона, Анрі Барбюса, Герберта Уелса. Цікаво, що Уелс, симпатизуючи радянській Росії, водночас критикував більшовиків. І до нього для нейтралізації «підвели» Муру БлумбергБенкендорф (у дівоцтві Закревська), яка згодом була причетна до смерті Горького, ставши його коханкою, дружиною. Оце постать! До її прабабусі колись залицявся Тарас Шевченко.
— 2016 рік. Мо­жу тіль­ки уяви­ти, який аку­му­лю­ва­ли до­свід роз­від­ки сві­ту: бри­тан­ська МІ-6, із­ра­їль­ський Мос­сад, аме­ри­кан­ське ЦРУ, ро­сій­ське ФСБ. Світ прос­то об­пле­те­ний шпи­гун­ством і роз­від­ка­ми. То­му ко­ли ди­виш­ся на на­ших пра­ви­те­лів, ду­ма­єш: а на ко­го ж во­ни пра­цю­ють?..
— Передусім, у нас надто багато так званих агентів впливу Москви. Це ж видно по всьому. Як армію дерибанять! По ТБ показують наші передові позиції. Ви звернули увагу на ті шанці чи окопи? Вони, подекуди, вириті... по пояс. Що це за така лінія оборони? Навіть при наступі риють у повний зріст. Ви подивіться, хто наших бійців годує. Хлопці на позиціях самі куховарять на якихось грубках. Де тилові частини? Під час Другової світової була польова кухня, все підвозилося.
Україна у світі, здається, є дев’ятою за продажем зброї за кордон. Та ось показують полігон на Миколаївщині (де хлопці бунтували). Я звернув увагу не тільки на те багно, яке вони місять, а на машини, що стояли на задньому плані. Це якісь розбиті розвалюхи. Де зброя, техніка? На складах стоїть до біса старих БТРів. Їх що, не можна відремонтувати як слід? Поставити це на потік? А у нас волонтери ремонтують бойові машини у приватних майстернях.
Тим часом у військовий період у державі відбуваються рейдерські захоплення. Це що? І взагалі, в якій цивілізованій країні мислимі рейдерські захоплення? Ми вже за всіма рівнями скотилися до Африки. За два роки! Янукович дерибанив країну. А що нині відбувається? Суцільні знаки запитання.
Це чия рука? Мене дивує, що хлопців, які стояли на передовій, тепер пресують, ув’язнюють. Пресують добровільні батальйони, які, власне, врятували Україну, бо кордон із Росією, мабуть, уже проходив би в Чернігівській області і під Вінницькою, забрали б десять областей. А добровольців тепер катують, принижують. Це що?
Парадокс і абсурд. Невже там, «на горі», думають, що ми тут усі дурнуваті?! Погляньмо на наших деяких депутатів. Фізіономіст Ломброзо просто плакав би, як мовиться, нервово курив би від їхніх клінічних облич.
От зараз ґелґочуть про доленосний безвізовий режим. Це, питається, що — панацея від усіх наших бід? Ми з вами далеко поїдемо? Мабуть, до кордону і назад, бо треба ще за непосильну комуналку заплатити.
— У низ­ці пос­та­тей, на які Ви звер­ну­ли ува­гу, які най­біль­ше враз­или?
— Найбільше мене вразили сто меценатів України, про яких я теж написав книжку, що складається зі ста нарисів. Українці, поляки, французи, англійці, німці, греки будували міста в Україні. Мене вразило, наскільки ці люди були відповідальні перед собою і перед тими, хто на них працював. Серед меценатів — заводчики, лікарі, інженери, архітектори... Вони власним коштом будували навчальні заклади, лікарні, театри і бібліотеки. Їхня благодійність найбільше мене приголомшила.
— Ба­чи­те, як у сві­ті все врів­но­ва­же­но: се­ред жи­тей­сько­го бед­ла­му і бру­ду, не­гід­ниц­тва, шпи­гун­ських при­страс­тей іс­нує ве­ли­кий по­зи­тив, який ви­лив­ся у книж­ку «Ера ми­ло­сер­дя».
— Тактак. Нині багато хто полюбляє називати себе меценатом. Подарував коробку цукерок, іграшку чи телевізор дитячому будинку — і він вже великий благодійник. Спадає на думку такий приклад. Київський меценат Яків Бернер виробляв цеглу, і він доброчинність «висловлював» своєю продукцією. Саме з цегли Бернера і побудований Політехнічний інститут та інші київські будівлі.
А ще мене вразив художник Микола Глущенко. Він товаришував з українською еміграцією, зокрема з Винниченком, Грушевським, був чудовим художником. Ми цінуємо його як видатного митця. І водночас він працював на НКВС.
Надзвичайно цікава постать філолога, письменника з Харкова Віктора Платоновича Петрова, один із його псевдонімів — Домантович (між іншим, з литовської слово «домантаус» перекладається як «каламутний чоловік»). Він і з Шевельовим товаришував, у дружину Зерова був закоханий. Віктор Платонович був людиною цілком українською і... шпигував для НКВС. Для мене це теж загадка. Здавалося б, люди освічені, розумні, бачили всі пристрасті, знали, які коїлися злочини, а йшли на контакт, співпрацювали з радянською розвідкою.
— Для чо­го пи­ше­те? Яку ме­ту пе­ре­слі­ду­єте?
— Я хочу, щоб люди ставали кращими, а для цього треба знати історію. Історія вчить. А ми не знаємо своєї минувшини, на жаль. От спитайте у пересічного громадянина до тридцяти років про якусь постать, яка ще вчора була відома, — можуть не відповісти. Запитайте, хто такі хоча б Сталін чи Ленін? — теж не скажуть. А про підступи цієї сволоти треба знати. Так само треба знати, що таке НКВС та КДБ і чим вони займалися. Бо всі ці «органи» існують і дотепер. ФСБ у Росії просто мімікрувало, змінило назву, а кадебістська суть залишилася: комітет глибокого буріння.
Якщо ми не знатимемо історії, все повернеться на «круги своя». Напередодні Другої світової війни Європа здала Польщу, головні гравці домовилися про розподіл. А ми не прагнемо цього пам’ятати, і нас історія не вчить. Я переконаний у потрібності документальних історичних книжок. Ми ж забуваємо і зрадників, і героїв.
Тож хлопці і дівчата, вивчаймо контекст. Історичний, культурний, житейський. Щоб розуміти, чому одні стають шпигунами, а інші — Василями Стусами і Надіями Савченко...
Володимир КОСКІН