Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Грудень 02, 2024

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 06 Березень 2015 19:55

Олександр Есаулов: видавці нині вже просто лежать

Rate this item
(0 votes)

Біо­гра­фія пись­мен­ни­ка Олек­сан­дра Еса­уло­ва ви­кли­кає по­див (пев­но, так має бу­ти, ко­ли йдеть­ся са­ме про пись­мен­ни­ка, та ще й схиль­но­го пи­са­ти для ді­тей, до то­го ж фан­тас­ти­ку і де­тек­тив).

По-перше, дивує те, що почав він писати, коли йому виповнилося за п’ятдесят. По-друге (а може, й по-перше), доля чинила так, що інстинкт писання ховався зовсім не в літературних професіях.
Для початку Олександр Есаулов отримав солідну освіту фінансиста — у 1977 році закінчив Київський інститут народного господарства. Утім, ще примудрився стати кандидатом у майстри спорту з кульової стрільби, чемпіоном України.
Працював у системі Міністерства фінансів України, заступником керівника Прип’ятського міськвиконкому, заступником директора Інституту ядерних досліджень АН УРСР, керуючим справами Ощадбанку України.
З 1999-го й донині — технічний директор Інституту підтримки експлуатації АЕС.
За участь у роботах з ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС нагороджений орденом «За заслуги ІІІ ступеня».


Попри серйозну та відповідальну посаду, Есаулов пише, пише поезію та прозу. А ще він, випадково дізнавшись про існування престижного літературного конкурсу «Коронація слова», ніби граючи, тричі став його лауреатом: як прозаїк для дітей та дорослих і як кіносценарист.
— Олександре Юрійовичу, чому більшість ваших книжок — для дітей?
— І сам не знаю, як так сталося. Хоча перша моя книжка була серйозна і драматична — про те, що відбувалося в Прип’яті в 1986 році, де я на той час працював заступником голови міськвиконкому. Коли зрозумів, події яких масштабів відбуваються, почав занотовувати факти, цифри, прізвища тощо, тобто вести щоденник. Перед двадцятиріччям трагічних подій, у 2005-му, впорядкував записи, набрав на комп’ютері, переписав на диск і поїхав до Львова на Книжковий форум (про цю подію вперше випадково побачив в Інтернеті). На форумі ходив по ятках і пропонував. Врешті текст узяло на розгляд лише одне видавництво — «Европа» з Москви й видало книжкою під назвою «Чорнобиль. Літопис мертвого міста». Пам’ятаю, як я її вперше взяв до рук. Наче першу дитину!
А потім, мабуть, щось на небесах перемкнуло, і я почав писати книжки для дітей. Перший рукопис до друку взяли брати Капранови (видавництво «Зелений пес»), за що я їм безмежно вдячний і досі. Потім мені зателефонували, сказали, що читачам сподобалося, продовжуй. Так і вийшла ціла серія книжок про пригоди дітей в Заекранні, тобто в комп’ютерному світі. Я тепер дуже часто зустрічаюсь з дітками і кажу їм, що не комп’ютер їхній господар, а вони — господарі комп’ютера, і що не слід спілкуватися через скайп з подружкою чи товаришем із сусіднього під’їзду, а краще вимкнути комп і піти у двір погуляти.
Першу книжку Game over із цієї серії перевидано вже тричі, а на початку 2014 року видавництво «Фоліо» перевидало всі п’ять книжок.
Вінницьке видавництво «Теза» запропонувало мені написати серію дитячих детективів. Я написав їх десять, на сьогодні вийшло лише чотири. На жаль, справа стала, тому що собівартість книжок нині надто велика, бо дуже дорогий папір і фарби, які купують видавці за кордоном.
Діти на кожній зустрічі просять: «Дайте продовження...» Готові ще шість рукописів, а видати змоги немає. І я, і діти можемо сподіватися лише на якусь допомогу спонсора. Треба сказати, що це не просто детективні пригоди. У кожну історію я намагаюся вкладати певні знання, щоб дітям було не лише цікаво, а й корисно. Там і про культурні цінності, і про те, як поводитися під час пожеж, і про собак...
Фантастична повість для дітей «Зоряна електричка» стала лауреатом конкурсу «Коронація слова». Я написав продовження, та друга книжка теж не видана. Дуже сумно. Уряд хоче скасувати пільги для видавців, тобто повернути податок на прибуток і обкласти ПДВ. Нині дитяча книжка в крамницях коштує 60–70 гривень і вище. А що буде далі?
— Доруйнують книговидавничу справу.
— Це дурість, треба елементарно рятувати українську книжку. Я легко вирізняю дитину, яка читає: в неї добрий словниковий запас, вона може нормально висловити свою думку, чимало знає, а в того, хто щодня «висить» у комп’ютері та застряє в «стрілялках» і «бродилках», інтелект дрімає.
— А тепер про іншу вашу іпостась — письменника для дорослих.
— Відлік починаю, як я вже казав, від книжки «Чорнобиль. Літопис мертвого міста». Потім була «Хазяїн зони», що вийшла у харківському видавництві «Клуб сімейного дозвілля». Туди увійшло два романи. «Гіркі води» — про тридцятикілометрову Чорнобильську зону. Сюжет пов’язаний з наступною колізією. Коли Ющенко прийшов до влади, він з’їздив на Чорнобильську АЕС і висунув таку ідею: «Забруднена зона у нас є, тож побудуймо сховище для відпрацьованого ядерного палива і будемо приймати його з усієї Європи та заробляти гроші, як Росія».
Це мене обурило. Не можна порівнювати територію Росії з площею України. Це, перепрошую, наче будка для собаки на величезному подвір’ї якогось олігарха. У Сибіру на тисячу кілометрів немає ні душі. Там росіяни і зберігають ці відходи, а у нас за 140 кілометрів від столиці хочуть будувати подібне сховище. Потім гроші розкрадуть, а українцям з цим доведеться жити завжди. Цього не можна робити!
— На чім державці зупинилися?
— Наскільки я знаю, будують сховища для відходів наших українських АЕС, але, слава Богу, не для всієї Європи. Від цього нікуди не подінешся, це плата за нашу енергетичну незалежність. Альтернативи атомній енергетиці поки що немає, тим паче ми залишилися без донбаського вугілля. Тому треба будувати АЕС, де — вирішуватимуть фахівці.
— Отже, в романі йдеться не про кримінального хазяїна зони?
— Ні, йдеться про зону Чорнобильську. Видавництво і я зробили помилку. У назву треба було додати ще одну літеру: «Хазяїн зони «Ч». Тоді було б зрозуміліше. А так один читач навіть пошуткував: «Це що, книжка про Януковича?»
Другий роман у цій книжці — «Факультет вселюдної любові». Це дуже драматична історія. У 1938 році заарештували, а потім розстріляли, як польського шпигуна, діда моєї дружини. То були жахливі роки. Убили кількасот тисяч людей. Моя теща написала запит до Хмельницького архіву з проханням знайти справу батька. На наш подив — її знайшли. Поїхали, мені навіть дозволили перефотографувати всю справу. Найбільше мене вразило таке. Спеціальну форму відправляли до Москви на затвердження. Так, у ній, у графі «Наявність речових доказів», було написано: «Вещественных доказательств по делу нет». А людину розстріляли!
У романі дві лінії — одні події відбуваються в 1938 році, інші — в 1986-му в Прип’яті. Під час евакуації зустрічаються хлопець і дівчина. Він врешті-решт робить їй пропозицію одружитися, дарує медальйон. Дівчина приїжджає в Ізяслав і показує медальйон бабці, яка лежить дуже хвора. Бабця впізнає медальйон, який забрали під час обшуку, коли арештували її чоловіка. Отже, через багато років зустрілися правнук енкаведиста і правнучка репресованого.
Розпитуючи людей, що залишилися в живих після сталінської м’ясорубки, й згадуючи чорнобильські події, я дедалі більше переконувався: завжди, навіть у найстрашніші часи, були люди, які любили інших людей. Навіть тоді, коли їм наказували не любити, навіть коли це було небезпечно для життя, навіть коли це було неможливо — всупереч усьому вони любили, були милосердні й добрі. Тому й роман свій я назвав «Факультет вселюдної любові».
— А про що роман «Переможців не судять»?
— Усе життя нам, людям, котрі народилися в Радянському Союзі, втлумачували, що УПА, УНА–УНСО та інші націоналістичні організації — злочинні, це — бандити. Але в мене виникло дуже просте запитання. Так, ці люди вбивали, але ж їх теж убивали! Якщо одна людина взяла до рук зброю — це бандит. І це не викликає заперечень. Якщо зброю до рук взяло десять людей — це банда, це теж зрозуміло. А якщо десятки, сотні тисяч? Це вже народ. Тобто мають бути вагомі причини, які примусили людей взяти до рук зброю і за щось умирати.
Ось що я з’ясовував у Тернопільському архіві. Коли Червона Армія окупувала західні території України, то, зрозуміло, почалася так звана совєтизація території. Звісно, не могло бути, щоб увесь СРСР жив за одними законами, а якась його частина — за іншими. Закони одні для всіх. Проілюструю простим прикладом. Ви дивилися фільм «Волга-Волга»?
— Авжеж.
— Пам’ятаєте, там були написи: «Первый день пятидневки», «Второй день пятидневки», «Третий день пятидневки...» Річ у тім, що Сталін скасував тиждень, запровадивши п’ять днів робочих і вихідний. От і на Тернопільщині ввели ці п’ятиденки. Але як бути віруючим людям, що ходять щонеділі до церкви? Адже неділю скасували, я вже не кажу про те, що зробили з храмами. Люди століттями ходили до церкви, а тут совєтизація — заборонили Бога. Це тільки один фактор.
— Був жмут причин.
— Так. Ніби добра справа — повсюдно влаштувати поштові відділення. Влада дала вказівку: в дуже стислі терміни надати для пошти будинок у центрі кожного села. Що потрібно для цього? Когось вигнати.
Добра справа — Будинок радіо в центрі Тернополя. В романі фігурує конкретна адреса, я все брав з архівів, не видумував. Для нього звільнили великий будинок. Людей — геть. В ухвалі: «Предоставить жилье в другом месте». Ні прізвищ, ні цього іншого місця. Як колишній працівник міськвиконкому стверджую: якщо не сказано, хто за це відповідає, якщо нема переліку прізвищ мешканців, нової адреси — ніхто нічого не отримає.
Наказали збудувати аеродром. На Тернопільщині переважно пагорбиста місцевість. Проте треба знайти рівну місцину. Знайшли. На ній родини обробляли землю, вкладаючи сили і гроші, не одне покоління. Забрали. А люди що? Мовчатимуть?
— Збурення накопичувалося, народ закипав...
— Що було в Радянській Росії на початку двадцятих років? Громадянська війна. Чому вона почалася? А через совєтизацію. Те ж саме відбулося і в Західній Україні.
Книжку «Переможців не судять» я писав українською мовою, бо не міг собі уявити, щоб на Тернопільщині розмовляли російською. А працівники НКВД розмовляють російською, вони ж у більшості приїхали з Росії. Цей твір у 2011-му став лауреатом конкурсу «Коронація слова».
Журналістка, літературний критик Атанайя Та написала: «Це перша книжка такого ґатунку, яка має характерну особливість: у ній нема негативних героїв». Бо все можна пояснити. Ті ж комуністи — звичайні люди. Якщо стати на їхнє місце, то можна збагнути логіку їхньої поведінки.
Наприклад, у львівській в’язниці розстріляли кілька сотень в’язнів перед тим, як німці захопили Львів. От поставте себе на місце гебіста, який відповідає за цю в’язницю. По-перше, хто там сидить? Люди, які боролися з радянською владою. Випусти їх на волю, що вони зроблять? Візьмуть зброю і боротимуться з радянською владою. А начальника своє ж керівництво поставить до стінки. Це — система. Не людину треба лаяти, катувати, карати тощо. Систему треба змінювати і тих, хто її створив. Система примушує людей робити те, що вони робили. І це треба розуміти, коли йдеться про такі, дуже важкі, складні часи і події.
— Те, що відбувається нині в Україні, це, з одного боку, трагедія, а з іншого — кладезь для письменників, узагалі для митців. Щоправда, Єсенін колись зауважив: «Лицом к лицу лица не увидать, большое видится на расстоянии». Та, може, Ви плануєте взятися за тему Євромайдану, Криму, Донбасу, агресії Росії?
— Дуже складне питання. Я спробував написати книжку для дітей, пояснити, що відбувається. Написав один розділ і зупинився. Не можу придумати сюжет, щоб він розкривав дітям те, що відбувається на Донбасі, в країні, в столиці.
Що стосується твору для дорослих, такої задумки поки що немає, бо події надто масштабні. Має пройти якийсь час, щоб можна було осягнути, осмислити всю панораму.
Щоправда, я написав твір про нашу політичну систему. Він гумористично-сатиричний, але поки що ніхто не береться його видати. Повість «Три депутати» про те, як Василь Дартаньяненко приїжджає до Києва і, як у Дюма Д’артаньян намагається потрапити в мушкетери, мій герой рветься в депутати. Я змалював декого з політиків, щоб можна було посміятися. Веселий опус.
— І все ж охарактеризуйте серцевину нинішньої ситуації в країні. Скажімо, письменники Ольжич і Базилевський на різних відтинках нашої історії поставили непопулярний діагноз: українське суспільство хворе згори донизу. У чому, на вашу думку, корінь зла? Чому ми такі? Як досягти оздоровлення?
— Як на мене, все починається з позиції «Моя хата скраю». Найстрашніше породження цього — корупція, яка наскрізь проїла суспільство. Звісно, коли рядова людина бачить, що хтось краде, будує собі маєтки, купує дорогі яхти, автівки тощо, вона думає: «А що, мені не можна?» І на своєму рівні починає теж красти. А діти дивляться, як батько гребе, тож починають формуватися і діяти так само. І так відбувається з покоління в покоління.
Зламати це дуже важко, і поки ми не усвідомимо, що Європа починається з нашого під’їзду, нашої квартири, із самого себе, то нічого в нашій країні не буде. Ми з дружиною у своєму під’їзді виявили ініціативу: поставлено електронний замок і зроблено ремонт. Переконали сусідів скинутися грішми. Це було важко — «вибивати» гроші з людей, взагалі-то невеликі. Зате тепер у під’їзді чисто, тепло, зникли шприці наркоманів та бомжі, які спали на сходах. Усі задоволено кажуть: «Господи, як добре!»
І коли видавництво «Фоліо» готувало до Книжкового ярмарку у Львові збірку розповідей під назвою «З чого починається Європа», мені теж запропонували взяти участь. Я написав розповідь саме про ті під’їзні події.
Європа починається з того місця, де живемо. Біля під’їзду ми поставили лавочку, по обидва боки — сміттєві урни. Кинь недопалок в урну — і нема проблеми. Але якщо ти кинув аби куди, ти вже не Європа, ти — бидло. До цивілізованості батьки мають привчати дітей із пелюшок, отоді у нас буде Європа.
— Як Ви бачите свій завтрашній день як письменник?
— Ніяк не бачу, тому що в мене укладено договорів на сім книжок, та їх не видають вже два-три роки. Зокрема, шість дитячих детективів, продовження «Зоряної електрички», чотири книжки для дорослих. Я багаторазово пропонував видавцям — усі сидять зараз на бобах, точніше лежать. Що буде — Бог його знає!
Та я, попри труднощі на офіційній роботі, вперто дію за таким принципом: людина — це велосипед. Поки крутиш педалі — їдеш. Зупинився — впав. Тут головне — педалі не зламати. Тому я кручу педалі.
— Інстинкт писання є нездоланним?
— Мабуть. Я написав, до речі, кіносценарій за романом «Гіркі води», який таки став лауреатом «Коронації слова», але на цьому все закінчилося. Кому я пропонував його — усі сидять на мілині. Зараз працюю над кіносценарієм «Факультет всезагальної любові».
— Тобто, пишете будь-що, хоч і не бачите перспективи?
— Це вже інстинкт, як ви сказали, а ще точніше — це моє життя. А що, лягти на диван і втупитися в телевізор — це краще? Ні, треба крутити педалі, поки є сили, що я і роблю. У рік кози треба буцатися, по-іншому не виживемо.
Володимир КОСКІН, фото автора

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».