Планів громаддя та їхня корекція
Іще за день до початку роботи парламенту його голова Дмитро Разумков анонсував, що впродовж сесії народні обранці збираються розглянути, як мінімум, чотири сотні законопроєктів. А коли пощастить, то й удвічі більше.
Серед найбільш важливих: про відкриття ринку землі, легалізацію грального бізнесу, про децентралізацію, про дезінформацію, про скорочення кількості парламентарів, про референдум і навіть легалізацію самогоноваріння.
Крім того, в планах — ухвалення змін до деяких законодавчих актів України з метою гармонізації законодавства у сфері запобігання та протидії дискримінації з правовими нормами ЄС. А ще — законопроєкт про працю (котрий дуже не подобається профспілкам і проти якого вони активно мітингували під парламентом позавчора), що мав би замінити чинний Трудовий кодекс.
Втім, уже не те що за кілька днів, а навіть за кілька годин (!) першого робочого дня Верховної Ради стало зрозуміло, що плани доведеться корегувати. Показове ухвалення постанови на підтвердження висновків Конституційного Суду щодо скорочення депутатського корпусу до 300 осіб, яке мало б продемонструвати єдність монобільшості та показати народу, що свої обіцянки «слуги» таки виконують, ледь не закінчилося провалом.
За цей відверто популістичний законопроєкт фракція спромоглася дати лише 197 голосів підтримки. Щоправда, ситуацію врятували колеги з «ОПЗЖ», які підставили своє плече й докинули 35 голосів.
Чому так трапилося, зрозуміти нескладно. Внесення цієї радикальної зміни до Конституції створює чималі ризики, найперше — для самих «слуг народу». Адже у Президента з’являється ще один вагомий інструмент для шантажу власної фракції. Умовно законний, звісно.
Але зважаючи на те, що парламент попереднього скликання було розігнано теж умовно законно, то є всі підстави вважати, що й цього разу історія може повторитися.
Власне, кореляція чисельності народних депутатів — це банальний популізм, від якого мало що залежить. Але закріплена в Конституції норма формально дозволить ініціювати перевибори, зважаючи на зміну обставин, конфігурації парламенту, правил тощо.
Так, в Основному Законі ще записано, що вибори до ВР відбуваються в жовтні п’ятого року її діяльності. Але минулого разу ця дрібничка Зеленському на заваді не стала.
Ба більше, попри заперечення суддів КС «слуги» ще хочуть закріпити в Конституції конкретну систему виборів, чого раніше не було, — пропорційну. Не пропорційну з відкритими списками, яка з такими потугами була ухвалена у новому Виборчому кодексі попереднім парламентом, а якусь іншу.
Не дивно, що, як стверджують обізнані зі справами пропрезидентської фракції люди, серед «слуг» із цього приводу була дуже жорстка дискусія, яка, втім, закінчилася безрезультатно. Навіть обіцяних 226 голосів монобільшість за свою ініціативу не дала, і це — показово.
Тим паче, нині йдеться лише про попереднє голосування за підтвердження висновків Конституційного Суду. У фіналі ж, щоб провести зміни до Основного Закону, потрібно буде назбирати аж три сотні голосів і де їх узяти — поки що велике питання.
А втім, до цього ще треба дожити. Хоч би з огляду на те, що це голосування відбуватиметься не раніше наступної парламентської сесії. Але вже тепер в опонентів Володимира Зеленського та його фракції з’явилася непогана нагода подискутувати.
Зрештою, спекуляції щодо депутатської чисельності виникли аж ніяк не сьогодні. Пригадується, ще 20 років тому тодішній Президент Леонід Кучма на зорі своєї другої каденції намагався на третину зменшити депутатське представництво.
Тоді, у 2000-му, навіть було проведено вельми сумнівний референдум, одне з питань якого якраз і стосувалося скорочення кількості обранців до трьохсот. Схоже, що те дійство ніяк не дає спокою нинішній, як вони себе іменують, Зе-команді.
Тим часом, якщо поглянути на досвід інших держав, то якесь логічне пояснення цифрі «300» знайти буде непросто. Опоненти чинного Президента саме на цьому й наголошують упродовж усього нинішнього пленарного тижня.
Скажімо, депутат від «Європейської солідарності» Олексій Гончаренко підкреслює, що небагато депутатів налічується здебільшого в авторитарних країнах. А держави з розвиненою демократією не намагаються штучно скорочувати кількість своїх законотворців.
«Наведу лише кілька прикладів, — резюмує Гончаренко. — У Франції працюють 900 депутатів у двох палатах на 60 мільйонів населення. Польща, наш сусід, країна, схожа за розмірами, за населенням, має 560 депутатів. Скажіть мені, будь ласка, ці країни живуть погано? Їм заважає кількість депутатів? А тепер давайте подивимося, де така ж кількість депутатів, яку нам пропонують. Це — Російська Федерація й Венесуела».
Війни груп впливу?
Не менше дискусій нині викликає й розгляд інших законопроєктів. Скажімо, голосування за постанову щодо відправки на доопрацювання президентського законопроєкту про призначення Главою держави голів ДБР та НАБУ остаточно відкрило всю проблемність ситуації з єдністю у монобільшості.
Такий важливий для Володимира Зеленського проєкт його ж фракція просто знищила, не надавши потрібної кількості голосів. Сталося це того ж дня, що й попереднє схвалення конституційних змін стосовно депутатської кількості, — 4 лютого.
Щоправда, як стверджують самі «слуги», нічого критичного у цьому немає. Йдеться, мовляв, лише про повністю вільне волевиявлення, бо жодного обговорення даного питання та узгодження позицій на засіданні фракції не було.
Однак справа видається не такою вже й простою. Принаймні, серед тих, хто з даного питання не голосував або утримався від підтримки, можна знайти такі цікаві прізвища, як Олександр Дубинський, Максим Бужанський та Ольга Василевська-Смаглюк, яких приписують до групи неприхованих прихильників олігарха Ігоря Коломойського.
Також у цю компанію дивним чином чомусь потрапив і керівник пропрезидентської фракції Давид Арахамія. Можливо, у нього в цій історії якісь свої інтереси.
Врешті, як запевняє більшість спікерів пропрезидентської фракції, «дружніх» голосувань більше не буде. Депутати почали набиратися досвіду і, що найголовніше, читати (!) закони, за які голосують.
У будь-якому разі цифрою підтримки президентського законопроєкту спікер парламенту Дмитро Разумков, схоже, був справді шокований. Зрозумівши, що без прояснення обставин із таким успіхом є нагода провалити всі важливі законопроєкти, він оголосив перерву для консультацій та відправив парламент на обід.
Згодом з ініціативи уже згадуваного Давида Арахамії розгляд надважливих ініціатив перенесуть на «потім», попередньо намагаючись ухвалити найбільш проблемні та дискусійні. Такий тимчасовий компроміс дещо врятував ситуацію й парламент пополудні 4 лютого таки запрацював. Але глобально проблему навряд чи вдалося вирішити.
Те, що монобільшість довго не протримається як єдиний організм, було зрозуміло від самого початку. Закладені в ній конфлікти інтересів мусили рано чи пізно дати про себе знати.
І хоч у публічний простір «слуги» намагаються зазвичай не виносити свої внутрішні сварки та скандали, продовжувати демонструвати монолітність їм удається дедалі складніше. Лише до того моменту, поки на карту не виносяться якісь критично важливі для однієї з груп впливу питання.
Так, законопроєкт № 2571 про заборону реприватизації банків, поданий на вимогу МВФ, став каменем спотикання для депутатів із групи Коломойського, яку часто ще називають золотою акцією монобільшості. Можливо, якраз із цього приводу вирішено було здійснити «попереджувальний постріл».
Щодо ухвалення цього документа на фракції уже давно тривали шалені дискусії, адже законопроєкт у разі ухвалення остаточно унеможливить не тільки повернення «Приватбанку» його колишньому власнику, а й виплату йому значних компенсацій.
Сам Президент Зеленський називає законопроєкт «правильним» і сподівається, що його ухвалять. Але депутати з групи одіозного олігарха дещо іншої думки. Вони навідріз відмовляються голосувати за нього.
І це попри те, що первісне тіло законопроєкту нібито переписане, внесено чимало правок, які нівелюють його суть та створюють щілини, через які все ж таки з’явиться можливість витягнути з конфіскованого банку значні суми грошей старим власникам.
З іншого боку, аналогічна ситуація простежується і щодо так званої групи Арсена Авакова. Ця команда — не така масштабна, але достатньо впливова, щоб намагатися відстоювати свої інтереси. Для неї, зокрема, важливий законопроєкт № 2513 (так званий закон «про злодіїв у законі»), ухвалений наприкінці року в першому читанні.
Документ цікавий тим, що насправді дає необмежені, надзвичайно широкі повноваження міністру МВС (без жодних на те вагомих підстав) та створює чималі ризики для суспільства, що явно не подобається критикам і противникам Авакова.
З цього приводу на засіданні фракції також відбувалися жорсткі дискусії. Щоб не поховати закон остаточно, вже в день голосування за полюбовною домовленістю сторін було вирішено відправити його на повторне друге читання, що монобільшість і зробила.
Разом із тим цього пленарного тижня, вперше за час існування монобільшості, у відставку було відправлено міністра «зеленого» уряду Альону Бабак. На її місце призначено іншого достойника — колишнього очільника Івано-Франківської облдержадміністрації Дениса Шмигаля.
Попри те що пані Бабак раніше власноруч писала заяву про відставку, саме нинішнє парламентське голосування можна вважати знаковим. Бо ж відомо, що й Прем’єр-міністр Олексій Гончарук нібито мав намір залишити власну посаду. Однак тоді не дійшло не те що до голосування, а навіть до обговорення в парламентських стінах цього питання.
Кадрові питання також свідчать про те, що в арсеналі монобільшості залишається чимало проблемних ініціатив, здатних породити внутрішньокомандні конфлікти. Коло лобістів не обмежується згаданими вище угрупованнями.
Історія про відставку Альони Бабак, чиє намагання боротися з корупцією в будівельній сфері відзначала навіть опозиція, саме про це і свідчить. Уже йдучи з посади, вона, хоч і не називаючи прізвищ, але все ж повідомила, хто приклався до її усунення.
Але навіть коли це не так, то тенденція до зачистки й так мізерної реформаторської частини в команді Зеленського помітна неозброєним оком. І це може мати дуже негативні та далекосяжні наслідки.
Якщо раніше президентська фракція була більш-менш передбачувана й вектори її руху легко прораховувалися, то розвиток ситуації в такому ключі, як мінімум, призведе до ще більшого її розшарування, а відповідно й до зростання ціни голосу наявних у фракції мікрогруп. Та й не тільки серед «слуг».
На цьому тлі фракції меншості, для яких від початку була відведена лише роль статистів, отримають шанси вступити у велику гру, гіпотетично перетворившись, бодай ситуативно, на «золоту карту» з відповідними можливостями.
* * *
Звісно, поки що очікувати розпаду пропрезидентської фракції зарано. Як і зайве говорити, що такий розвиток подій працюватиме на послаблення Зеленського.
Можливий політичний провал «слуг» безпосередньо сприятиме зростанню популярності в суспільстві проросійських проєктів (на що вже натякає соціологія). А такі невтішні процеси можуть уже в недалекому майбутньому ще сильніше послабити нашу державу.
Ярослав ГАЛАТА