Військо
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Четвер Грудень 12, 2024

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 31 Сiчень 2020 13:44

Юлія Микитенко: На війні завжди страшно...

Rate this item
(0 votes)

Відома письменниця Світлана Алєксєєвіч стверджує, що «у війни не жіноче обличчя». Не сперечатимусь із жінкою та ще й лауреатом Нобелівської премії, а нагадаю лише, що жодне військове протистояння не обходилося без участі в ньому жінок.
Принаймні у ХХ столітті: на фронтах тієї ж Другої світової війни у складі Червоної армії воювали понад 800 тисяч жінок!..
Були вони і в арміях антигітлерівської коаліції, правда, не в такій кількості. А хіба представниць прекрасної статі немає в армійських підрозділах, які захищають Україну від російської агресії?

Лейтенант Юлія Микитенко — командир взводу — вихователь Київського військового ліцею ім. Івана Богуна, одна з них.

— Юліє, у 2015 році Ви навчалися в одному з найпрестижніших вишів України — Києво-Могилянській академії. Як Вас занесло на цю кляту війну? За патріотичними переконаннями чи в пошуках гострих відчуттів?..
— Випадково у березні зустріла хлопця, теж киянина, який, відслуживши рік у зоні антитерористичної операції, демобілізувався. І... закохалася. З першого погляду і по самі вуха.
— Невже так дійсно буває?
— Як бачите: перед Вами сидить «жертва» цього кохання...
— Невже закоханій студентці було так некомфортно у Києві, що вона вирішила змінити джинси на армійський однострій, а затишну навчальну аудиторію — на холодний окоп?
— Справа у тому, що Ілля, поживши трохи мирним життям, вирішив повернутися до своїх бойових побратимів. За мною залишалося право вибору — і далі жити життям столичної студентки чи їхати з ним. Я вибрала останнє. Разом і відбули в район проведення антитерористичної операції.
— Не намагалися переконати Іллю, що все, ти виконав свій громадянський, чоловічий обов’язок перед Україною і живи мирним життям?
— Ні, не намагалася: коли б ви поспілкувалися з ним хвилин 10–15, то зрозуміли б, що відмовляти його від цих намірів — марна справа. А мої почуття до нього були настільки сильними, щирими, що я вирішила теж їхати з ним на схід.
Тож по закінченні 4-го курсу через військкомат підписала відповідний контракт, пройшла тримісячні курси на базі Національного університету ім. І. Черняховського, військово-польові збори і влітку 2016-го була зарахована до складу мотопіхотного батальйону «Київська Русь», який входив у 54-у окрему механізовану бригаду.
— І на яку посаду Вас призначили?
— Спочатку протягом року була діловодом у штабі, а потім — командиром розвідувального взводу, який займався аеророзвідкою, слухав радіопереговори ворога, виконував інші специфічні завдання.
На озброєнні мали безпілотники, дрони, за допомогою яких моніторили передній край, у тому числі безпосередньо ворожі позиції. Особисто я займалася збором отриманої інформації, їхньою аналітикою, після чого, системазувавши, передавала у штаб батальйону.
— Ілля був поруч? Вас як подружжя не розлучили?
— Спочатку так. Але незабаром він почав нудьгувати і навіть ремствувати, мовляв, інші по-справжньому воюють, а я, молодий і здоровий хлопак, відсиджуюсь тут. І попросив командира посприяти у переведенні до підрозділу, який ніс службу на передньому краї: від його позиції до окопів російських найманців було рукою подати. Там він був головним старшиною роти, сержантом.
— Скільки часу Ви провели у статусі командира розвідвзводу?
—  Майже два роки.
— Екстремальні ситуації траплялися?
— Знаєте, саме перебування в районі бойових дій уже є екстремальною ситуацією. Звісно, ми значно менше порівняно з тими бійцями, що перебували «на передку», ризикували життями. Але ймовірність потрапити під артилерійсько-мінометний обстріл чи в поле зору ворожого снайпера все ж була.
Одного разу, пам’ятаю, найманці збили наш безпілотник, який упав у так званій сірій зоні. Нас ніхто не примушував іти за ним: була висока ймовірність не повернутись.
Але і я, і мої хлопці знали, що така техніка є занадто дорогою і вкрай потрібною нашим бійцям. Тож вирішили все ж ризикнути. І нам удалося впоратися з цим завданням, яке ми поставили самі перед собою.
Можливо, здамся нескромною, але й нам доводилося перебувати на передньому краї. Адже наш спостережний пост розташовувався всього за якихось 100–200 м від сепаратистських позицій. Окрім цього, наш взвод виступав і як підкріплення нашим воякам.
— Не страшно було?
— На війні завжди страшно. Але ймовірність загинути є у представників багатьох професій. Наприклад, пожежників, які, до речі, і гинуть у вогні, рятуючи життя інших, абсолютно незнайомих людей.
— А де Ілля? Продовжує воювати?
— Він загинув у 2018 році, потрапивши під ворожий обстріл. Після смерті чоловіка перевелася до ліцею, де й продовжую службу.
— Вибачте, що порушив цю болючу для Вас тему. В районі бойових дій Ви провели три роки і проблему, про яку піде мова, знаєте не з чужих слів. Отже, Ваш погляд на роль жінки на війні.
— У суспільстві, навіть серед бойових офіцерів, існують із цього приводу різні точки зору. Як на мене, то завжди, про яку би проблему не йшлося, потрібно брати до уваги конкретний випадок, конкретну людину. «Залізобетонним» аргументом на користь участі жінки у бойових діях може бути лише один — відмінне виконання нею своїх обов’язків. Все. Крапка.
Якщо вона — командир БМП, то ніяких послаблень для неї не повинно бути. А то, трапляється, Марина чи Катерина числиться згідно зі штатом командиром бойової машини чи мінометного розрахунку, а насправді командує такими ж телеграфістками, як сама. Чи працює в тилу діловодом, яким і мені довелося побувати.
Нам не потрібні всі ці балачки про гендерну рівність, інша високопарна балаканина, за якою приховується звичайне, м’яко кажучи, окозамилювання.
— Зізнайтеся, такій молодій і тендітній дівчині важко було командувати солдатами-чоловіками, серед яких були і такі, що ледь не в батьки годилися? Та ще й охочі до чарки, чого гріха таїти...
— Відповідаю чесно: не обходилось і без складнощів. Спочатку вони не дуже серйозно сприймали мене: що було, те було. Та з часом переконались і, як мені сьогодні здається, навіть стали поважати.
Усе залежить від того, як ти себе поставиш. Якщо підлеглі бачать, що ти волієш не тільки почуватися командиром, а й піклуєшся як можеш про них, не ховаєшся за їхні спини, то й ставлення до тебе буде відповідним.
Особисто мені гріх скаржитися на своїх колишніх підлеглих. Навіть із так званими аватарами, тобто шанувальниками Бахуса, вдавалося знаходити спільну мову і порозуміння.
Принаймні коли так зване затишшя закінчувалось і потрібно було проводити розвідку ворожих позицій із повітря, вони дотримувалися сухого закону. Більш того, відмінно справлялися зі своїми завданнями... Правда, з кількома випивохами довелося розпрощатись.
— Давайте поговоримо про день сьогоднішній лейтенанта Юлії Микитенко. Ви командуєте підрозділом, де одні дівчатка-підлітки. Їм уперше в історії цього навчального закладу дозволили вступити до нього. Розкажіть, будь ласка, більш детально про перебіг їхнього перебування тут.
— Минулого року за наказом тодішнього міністра оборони України було дозволено вступ до ліцею і дівчатам. Охочих було дуже багато, але пощастило лише двадцятьом.
Всі вони з різних регіонів нашої країни, зокрема з Києва і області, Вінниччини, Луганщини та інших областей. Усі вони різні за характерами, уподобаннями тощо.
Я знаю все або майже все про своїх підопічних. І впевнена, що всі без винятку дівчатка поступили сюди свідомо, з палким бажанням навчатись у цьому престижному закладі.
— Вибачте за відвертість, але цей ліцей я знаю більше 20 років, спілкувався з десятками хлопчаків-ліцеїстів. І всі вони казали, що з раннього дитинства мріяли стати офіцерами і саме це бажання і привело їх сюди.
А потім чи не всі вони вступали до вишів, де готували податківців, економістів, цивільних юристів тощо.     Більш того, деякі батьки майже насильно влаштовували своїх чад у ліцей, намагаючись убезпечити їх від подальшого впливу вулиці...
— Мені важко щось сказати з цього приводу — я тут недавно. Однак цього незначного проміжку часу мені вистачило, щоб стверджувати: мої дівчата до цієї категорії аж ніяк не належать.
Так, більшість із них бачать себе не курсантками вишів, де готують командирів механізованих підрозділів, а перекладачами, лікарями, офіцерами. Але обов’язково військовими.
І в цьому я нічого поганого не бачу. Проте є й такі, які збираються вступати по закінченні ліцею до Національної академії Сухопутних військ, інших бойових вишів.
Спілкувалась і з усіма їхніми батьками, дійшовши висновку, що їхні доньки прийшли сюди з єдиною метою — стати офіцерами Збройних Сил України. Знаєте, що я Вам скажу? Давайте зустрінемося через два роки, коли буде відомо, де вони продовжуватимуть навчання, і тоді Ви, я це гарантую, переконаєтеся, чи я була права, так стверджуючи.
Разом із тим раніше дійсно абсолютна більшість випускників віддавали перевагу тим вишам, про які Ви згадували, а кар’єру військового обирали тільки 15–20% наших випускників. Інакше як даремним витрачанням мільйонів гривень ту ситуацію важко назвати. Але після того, як у 2016-му ліцей очолив Герой України, генерал-майор Ігор Гордійчук, ситуація кардинально змінилася.
Свідченням цього може бути той факт, що 2018-го у вишах Міноборони продовжили навчання понад 50% випускників ліцею. І це в той час, коли йде війна і вони знають про високу ймовірність опинитися, ставши лейтенантами, в її окопах...
— Що цьому сприяло?
—  Як на мене, то ті зміни відбулися насамперед завдяки Ігорю Володимировичу, який із перших днів свого командування ліцеєм почав піднімати на якісно новий рівень національно-патріотичне, військово-патріотичне виховання ліцеїстів.
Наприклад, ліцей давно носить ім’я прославленого козацького полководця часів визвольної війни Івана Богуна. І всі ці роки на території навчального закладу височів пам’ятник російському генералісімусу Олександру Суворову, чиє ім’я за радянських часів носило училище — попередник ліцею.
Скажіть, що корисне він зробив для України і українців, щоб увесь цей час височіти у ліцеї? Нічого. Серед його «заслуг» не тільки військові перемоги і перехід його армії через Альпи, а й придушення селянських повстань...
Так ось, незважаючи на величезний спротив з боку певних політичних сил, представників так званої громадськості, а насправді вороже налаштованих до України людей похилого віку, Ігор Володимирович добився, щоб цей пам’ятник не муляв очі ліцеїстам і вони не ставили запитання на подобу: «хто це такий» і «що він зробив для України».
З приходом генерала Гордійчука, як розповідають старожили ліцею, патріотична робота покращилась у рази: частими нашими гостями є військовики — учасники ООС, які приїжджають додому у відпустки, ветерани АТО-ООС.
Врешті-решт, самому Ігорю Володимировичу, який героїчно захищав Савур-могилу на Донбасі, отримавши важке поранення і звання Героя, є що сказати своїм підопічним. Ви поспілкуйтеся з ліцеїстами і переконаєтесь, як вони поважають свого командира.
— Спілкувався. І вражений почутим: далеко не кожен офіцер може похвалитися подібними відгуками своїх підлеглих...
— Отож...
— Скажіть, а який у дівчат розпорядок дня, у якому приміщенні вони живуть, чи користуються порівняно з хлопчаками якимись привілеями? Наприклад, не ходять на зарядку, не здають фізпідготовки?
— Про що Ви кажете? Ніяких преференцій у них немає. Підйом о сьомій ранку, ранкова зарядка, шикування, кроси, заліки з фізичної підготовки, харчування, порядок міських звільнень — усе, як у хлопців. І у внутрішні наряди по взводу ходять, і прибирають спальне приміщення. Правда, там трохи кращі умови проживання.
— Планами на майбутнє не поділитеся? По закінченні цього новий контракт із ЗС продовжите?
— Мені тут подобається, я відчуваю себе потрібною, маючи змогу реалізовувати свій не такий уже й великий життєвий досвід. Але, чесно кажучи, поки що в роздумах...

Спілкувався Сергій ЗЯТЬЄВ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».