Но­ва ро­сій­ська вій­сь­ко­ва док­три­на збе­рі­гає гло­баль­ний і єв­ро­пей­ський ви­мір, а но­вим є під­хід до ло­каль­них кон­флік­тів уна­слі­док дій в Ук­раї­ні і ви­знан­ня пра­ва Ро­сії на ін­тер­вен­цію у су­сі­дів.

Можна сказати, що нова доктрина не містить радикальних змін. Дискусія над змінами тривала досить довго, але у своїй основі, навіть до 80%, вона повторює попередню доктрину чотирирічної давності. Нова військова доктрина Росії зберігає генеральний напрямок російської політики останніх років у глобальному і європейському вимірі. Основні зміни здійснені на основі досвіду російсько-української війни.
До класичних, можна сказати, загроз, якими Росія вважає Північноатлантичний договір, його розширення і наближення натовської інфраструктури до кордонів Росії додано два нові елементи: дестабілізація у державах, які межують із Росією, — це очевидний доктринальний опис ситуації, яка сформувалася в Україні, а по-друге, що дуже виразно і навіть тривожно — це твердження, що військовою загрозою для Росії може бути встановлення у сусідніх державах устрою, який веде політику не в інтересах Кремля. Цим записом Росія, всупереч міжнародному праву, ніби надає собі право на агресію і втручання у внутрішні політичні справи сусідів. У цьому також проявився результат російсько-української війни.
Особливу увагу варто звернути на фрагмент нової доктрини, в якому йдеться, зокрема, «про встановлення влади у сусідній країні, в тому числі, наприклад, шляхом відсторонення попередньої влади», тобто ніби державним замахом. Це стосовно запису, де «Росія надає собі право збройної інтервенції в разі встановлення в сусідніх країнах влади, яка не реалізовуватиме політику відповідно до російських інтересів».

24 груд­ня 2014 ро­ку в Мін­ську три­ва­ли пе­ре­го­во­ри де­ле­га­цій Ук­раї­ни, пред­став­ни­ків Ор­га­ні­за­ції з без­пе­ки і спів­ро­біт­ниц­тва в Єв­ро­пі, а та­кож не­за­кон­них ут­во­рень «ДНР» і «ЛНР». По­над два мі­ся­ці три­ва­ли де­ба­ти з при­во­ду до­ціль­но­сті за­сто­су­ван­ня «мін­сько­го» або «же­нев­сько­го» під­хо­ду до вре­гу­лю­ван­ня.

Нагадаємо, що «женевський» склад переговорників передбачав пряму участь у врегулюванні Сполучених Штатів Америки. Однак результат, який маємо, дає підстави вважати, що Німеччина і Франція вирішили домовлятися з Росією щодо українського питання без безпосередньої участі США. Звичайно, це не найкращий варіант, але, ймовірно, єдиний можливий за нинішнього глобального розкладу сил. Російській пропаганді наприкінці 2014 року вдалося переконати ключові країни Євросоюзу і Китай у тому, що США є надто ангажованою стороною конфлікту на Донбасі.
У цьому сенсі можна розглядати «пострадянське» посередництво білоруського і казахського президентів у Києві та їхні заклики повернутися до старого формату українсько-російських відносин. У цьому контексті не лише «філософським» є питання — чи можливо з фаршу знову зробити теля? Надто багато негативного було привнесено в українсько-російські відносини у 2014 році, причому не з вини української сторони, аби все повернути до того стану, «як було раніше». Власне, повільність і складність переговорного процесу в Мінську ще раз доводить слушність цієї істини.

23 груд­ня 2014 ро­ку Вер­хов­на Ра­да Ук­раї­ни ска­су­ва­ла по­ло­жен­ня За­ко­ну про ос­нов­ні за­са­ди внут­ріш­ньої і зов­ніш­ньої по­лі­ти­ки від 2010 ро­ку, які про­го­ло­шу­ва­ли по­за­бло­ко­вий ста­тус Ук­раї­ни. Ска­су­ван­ня цьо­го ста­ту­су, який не дав мож­ли­во­сті за­хис­ти­ти те­ри­то­рі­аль­ну ці­лі­сність і су­ве­ре­ні­тет Ук­раї­ни, є іс­то­рич­ною по­ді­єю.

Голосування конституційною більшістю за скасування позаблокового статусу може стати першим практичним кроком до вступу України в Організацію Північноатлантичного договору. Звичайно, це позитивний сигнал українським громадянам, нашим партнерам у Євросоюзі і НАТО. Перший крок, зроблений правильним шляхом, є запорукою досягнення поставленої мети, але водночас це лише початок копіткої системної роботи з реформування усіх сфер життя України.
Звичайно, чимало стандартів, які стосуються демократичних засад функціонування державних механізмів, прозорості ухвалення бюрократичних рішень, протидії корупції, ефективного використання державних коштів, низки політичних свобод і прав людини, є спільними критеріями для членства як у НАТО, так і в Європейському Союзі. Тому, реалізуючи програму реформ, Україна, так би мовити, «вбиває двох зайців одним влучним пострілом». Але водночас треба мати на увазі й суто військові стандарти членства в альянсі, які вимагають суттєвих витрат на модернізацію Збройних Сил і всієї системи національної безпеки України.

Верхня палата російського парламенту — Рада Федерації напередодні новорічних свят вирішила зайнятися, м’яко кажучи, дивними речами. Пропонується «відновити історичну справедливість» й ухвалити «закон», у якому передача Криму в 1954 році Україні визнається «незаконною». На думку російських законодавців, це має підкріпити правовими аргументами російську позицію щодо «повернення Криму до складу Росії». Це робиться так швидко, що заперечуються навіть правові принципи, яких школярів вчать ще на уроках правознавства. Ідеться про недопущення змін закону «заднім числом».
За такою дивною «логікою» створюється правовий прецедент, коли доведеться переглянути як «незаконні» всі рішення Верховних Рад Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки і СРСР, включно з внутрішнім адміністративно-територіальним розмежуванням. Так шановна Рада Федерації власними руками підкладає міну уповільненої дії під адміністративно-правовий фундамент територіальної цілісності самої Російської Федерації.
Не менш гучним обіцяє бути й міжнародний прецедент такого рішення. У разі ухвалення цього «правового рішення» потрібно буде мати справу з висуненням претензій на повернення Калінінградської області Німеччині, Далекого Сходу — Китаю, Сахаліну і Курильських островів — Японії, а Кубані — Україні.

На початку 2015 року набув чинності перший в історії міжнародних відносин договір, який регламентує торгівлю звичайними видами зброї. Торік документ ухвалила Генеральна Асамблея ООН. Прихильники договору вважають, що він має допомогти запобігти потраплянню зброї до рук злочинців і порушників прав людини.
Договір підписали представники 130 країн — членів ООН, але поки що його ратифікувала менш ніж половина цих держав. Не зробили цього ще й США. Натомість Іран, Сирія і Північна Корея категорично відмовилися підписувати цей договір. Також Росія і Китай утрималися від його підписання. Ратифікували договір Україна, Грузія, Естонія, Латвія, Литва.
На превеликий жаль, поки що цей документ виглядає, як заклик до людоїдів стати вегетаріанцями. Справа навіть не в моральному боці питання — вагомішу проблему становлять подвійні стандарти в цій справі. Наприклад, у 1997 році британська принцеса Діана активно просувала ідею підписання договору про заборону торгівлі протипіхотними мінами. На початку ХХІ століття договір був підписаний, але відмовилися від цього кроку всі ті держави, які утрималися від підписання договору про регламентацію торгівлі звичайними видами зброї. Причому протипіхотних мін від Афганістану до Сомалі, Косова і будь-яких інших зон конфліктів менше не стало.

Остан­ньо­го дня ми­ну­ло­го ро­ку в Ра­ді Без­пе­ки ООН від­бу­ло­ся по­ка­зо­ве го­ло­су­ван­ня про­ек­ту ре­зо­лю­ції що­до ви­знан­ня не­за­леж­но­сті Па­лес­ти­ни. Не менш очі­ку­ва­но США як по­стій­ний член Ра­ди Без­пе­ки на­кла­ли на цей до­ку­мент своє ве­то. До­сить на­їв­но бу­ло спо­ді­ва­ти­ся, що без ви­рі­шен­ня всіх спір­них проб­лем між із­ра­їль­тя­на­ми та па­лес­тин­ця­ми мож­ли­вий «про­рив» із між­на­род­ним ви­знан­ням не­за­леж­но­сті Па­лес­ти­ни.

Попри створену двадцять років тому Палестинську автономію, що тоді вважалося як вирішальний крок до остаточного мирного врегулювання, відтоді не було жодного позитивного зрушення в мирному процесі. Навіть спостерігався серйозний регрес. У 2001 році до влади в секторі Газа прийшли ісламські радикали руху «Хамас». Через десять років «арабські революції» 2011 року також не сприяли вирішенню палестинської проблеми. Навпаки, нові зони конфліктів, такі, як громадянська війна у Сирії, захоплення влади над значною територією Сирії та Іраку бойовиками екстремістської «Ісламської держави Леванту та Іраку» дещо відволікли увагу від ізраїльськопалестинських протиріч, які доти перебували в центрі близькосхідної політики.

По­ча­ток но­во­го ро­ку по­зна­чив­ся су­пе­ре­чли­ви­ми тен­ден­ці­ями у ба­га­тьох кра­їнах Єв­ро­со­юзу. На Різд­вя­ні свя­та у Сток­голь­мі уль­тра­пра­ві під­па­ли­ли при­мі­щен­ня ме­че­ті. На ксе­но­фоб­ські де­мон­стра­ції про­ти му­суль­ман, зок­ре­ма на Різд­вя­ні свя­та у Дрез­де­ні, бу­ла ви­му­ше­на ре­агу­ва­ти бун­дес­канц­лер Ан­ге­ла Мер­кель. На­то­мість лі­дер­ка На­ціо­наль­но­го фрон­ту Фран­ції Ма­рін Ле Пен за­кли­ка­ла фран­цу­зів від­мо­ви­ти­ся від по­лі­тич­ної ко­рект­но­сті та за­хис­ту прав мен­шин, включ­но з му­суль­ман­ською.

Ці політичні новини навіть відштовхнули на другий план розширення зони євро, адже 1 січня 2015 року Литва перейшла на спільну європейську грошову одиницю євро. Наразі за бортом зони євро як із причин власного небажання, так і невідповідності критеріям членства, залишаються дев’ять з двадцяти восьми країн — членів Євросоюзу: Болгарія, Велика Британія, Данія, Угорщина, Польща, Румунія, Хорватія, Чехія, Швеція.
Цей факт став черговим приводом для дискусії між європейськими скептиками та європейськими оптимістами. Оптимісти вважають, що неухильне розширення зони євро є свідченням її життєздатності, навіть попри сучасний рекордно низький курс обміну євро на американський долар. Натомість європейські скептики, яких у Німеччині очолює позапарламентська партія «Альтернатива для Німеччини», звертають увагу на «родові вади» монетарного союзу.

На по­чат­ку по­точ­но­го тиж­ня в Бер­лі­ні від­бу­ли­ся кон­суль­та­ції по­лі­тич­них ди­рек­то­рів мі­ніс­терств за­кор­дон­них справ Ук­раї­ни, Ні­меч­чи­ни, Фран­ції, Ро­сії що­до умов ре­алі­за­ції мін­ських до­мо­вле­нос­тей від 5 ве­рес­ня ми­ну­ло­го ро­ку. За­зна­че­ний фор­мат дип­ло­ма­тич­них кон­суль­та­цій ві­до­мий як «нор­манд­ський», тоб­то пер­ша та­ка зу­стріч від­бу­ла­ся на рів­ні глав дер­жав 6 черв­ня 2014 ро­ку в Нор­ман­дії під час від­зна­чен­ня 70-річ­чя від­крит­тя «дру­го­го фрон­ту».

США самоусунулися від цього формату переговорів, намагаючись дипломатично «дотиснути» на переговорних майданчиках в Організації Об’єднаних Націй та в Організації з безпеки і співробітництва в Європі. Але Рада Безпеки ООН досі залишається паралізованою російським право вето, тож основний тягар переговорного процесу було перенесено на рівень ОБСЄ.
Наприкінці серпня 2014 року після прямого втручання в бойові дії на Донбасі російської регулярної армії позиції української армії в зоні антитерористичної операції стали слабшими, що стимулювало процес замороження конфлікту. Водночас під тиском фактів, які доводять російську агресію в Україні, Захід запровадив низку економічних санкцій проти режиму Путіна. Це також зробило Кремль більш реалістичним щодо перспектив сепаратистського проекту «Новоросії». Звичайно, стратегічно від нього не відмовилися, але змінилася тактика його реалізації.

На­стан­ня Но­во­го ро­ку зав­жди су­про­во­джує­ть­ся пев­ни­ми по­зи­тив­ни­ми емо­ці­ями та не­аби­яки­ми спо­ді­ван­ня­ми. Без­умов­но, най­біль­шим су­спіль­ним спо­ді­ван­ням є справж­ня й оста­точ­на ста­бі­лі­за­ція си­ту­ації на схо­ді на­шої дер­жа­ви. При­чо­му, не в «за­мо­ро­же­но­му» ви­гля­ді, а в пе­ре­мож­но­му.

Щодо реалізації, то тут вітчизняні політики й політологи не мають єдиної думки. Скажімо, секретар Ради національної безпеки й оборони Олександр Турчинов припустив, що саме 2015-й стане роком звільнення окупованих територій. І говорив він це не на якомусь засіданні чи прес-конференції, а під час свого новорічного привітання.
З цього приводу доречно буде процитувати відому українську письменницю та історика з Донецька Олену Стяжкіну: «Ми повернемося туди, де наш дім. І дім повернеться до нас. Ми повернемося, тому що немає ніякого Сходу і ніякої «Новоросії». Ніякого повсталого Донбасу немає і не було. А були і є українські землі, що підступно, хижо, при тривалому потуранні зрадників із силових відомств, прикордонної служби та Служби безпеки з березня наповнювали іноземними загарбниками...