У цьому сенсі варто згадати виступ у лютому 2007 року на Мюнхенській конференції з питань безпеки російського президента Володимира Путіна. Тоді він звинуватив Захід у намірі повзучої експансії з метою демонтажу Росії як потенційно самостійного полюсу сили у багатополюсній системі міжнародних відносин. У тому виступі Путін піддав сумніву добру волю західних демократій терпіти непрогнозованість російської «суверенної демократії». У серпні 2008 року російсько-грузинська війна започаткувала силовий етап російського курсу на перегляд кордонів пострадянських держав. У лютому 2014 року настала черга випробувати російську агресію Україні.
У тому ж році на Мюнхенській конференції з питань безпеки навіть не лунали прогнози щодо можливості масштабної російської агресії та неминучого запровадження санкцій проти Кремля, аби асиметричними засобами зупинити цю експансію. Натомість на нинішній Мюнхенській конференції українське питання стало ключовим на порядку денному. Причому позиції європейського і російського істеблішментів щодо причин, умов перебігу і можливих сценаріїв замирення конфлікту на Донбасі залишаються діаметральними. Європейські еліти вважають, що причини конфлікту — у російському силовому втручанні в процес європейського вибору України. Натомість росіяни представляють події з точки зору захисту «русского мира» від західної експансії.
Нинішня Мюнхенська конференція з питань безпеки відбувається під акомпанемент артилерійських дуелей на Донбасі, на тлі відмови Росії дотримуватися принципів Ради Європи, зриву переговорного «Мінського процесу» за посередництва Організації з безпеки і співробітництва в Європі. За цих обставин Мюнхенська конференція нагадує ще одну сумнозвісну історичну аналогію з конференцією 1938 року у Мюнхені, на якій західні демократії принесли Чехословаччину в жертву агресії Адольфа Гітлера. І ця аналогія виглядає найбільш провокаційно напередодні 70-річчя Перемоги над нацизмом.
Зрештою, у Мюнхені знову перерахували відомі сценарії врегулювання, пов’язані з міжнародними гарантіями нейтралітету України за австрійською моделлю. Але варто нагадати, що позаблоковий статус України, так само, як і Будапештський меморандум 1994 року про умови вивезення з української території радянської ядерної зброї під гарантії її безпеки, були порушені кримським референдумом у березні 2014 року. Наразі Росія наполягає на «федералізації» України, фактичному визнанні анексії Криму, гарантій від вступу України в НАТО. Ці пропозиції виглядають, як продовження агресії «дипломатичними засобами», зокрема через силове примушення України до «миру» на російських умовах.
Звичайно, навіть така представницька конференція, як Мюнхенська, не може дарувати диво швидкого врегулювання на Донбасі. Дипломатичні маневри тривають одночасно з бойовими діями на фронті, адже війна є продовженням політики силовими засобами.
Водночас деякі німецькі експерти починають просувати ідею доповнення «Мінського переговорного процесу», який так само, як і «Нормандський формат», починає себе вичерпувати, «Женевським форматом» за участю України, Росії, США та Євросоюзу. Але Росія продовжує намагання розсварити Євросоюз і США, тому протиставляє «Нормандський формат» — «Женевському формату».
Не можна виключати того, що продовження терміну дії торговельно-економічних санкцій, стрімкого падіння світових цін на нафту, девальвація рубля зроблять російську позицію більш схильною до реалістичних компромісів.

Андрій Мартинов