Пам'ять
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Лютий 18, 2019

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 08 Травень 2015 13:13

70 років Перемоги

Rate this item
(0 votes)

СЕРЕД ТИХ, ХТО ПІДНІМАВ НАД РЕЙХСТАГОМ ПРАПОР ПЕРЕМОГИ, БУВ І УКРАЇНЕЦЬ ОЛЕКСІЙ БЕРЕСТ —
МОЛОДШИЙ ЛЕЙТЕНАНТ, ЗАСТУПНИК КОМАНДИРА БАТАЛЬЙОНУ

«Наказ виконано!..»
...У травні 1945-го кожен будинок у центрі Берліна нагадував міні-фортецю, з якої німці щедро поливали вогнем наступаючих радянських бійців. Тож коли частини 3-ї ударної армії 1-го Українського фронту наблизилися до рейхстагу, то змушені були залягти: есесівці не давали голови підвести. І все ж пізно ввечері 30 квітня в штабі армії отримали радісну звістку: командир 150-ї стрілецької дивізії генерал Шатилов повідомляв, що солдати 756-го і 674-го полків взяли штурмом рейхсканцелярію і підняли над нею прапор. Ця звістка миттєво полетіла у Москву...
Насправді наших у головній штаб-квартирі Гітлера не було. Існує кілька версій передчасної доповіді. Зупинимося на тій, що виглядає найбільш правдоподібною. Так ось, Герой Радянського Союзу капітан Степан Неустроєв — командир 1-го батальйону 756-го полку — у своїх спогадах пише:


«Приблизно о десятій вечора до нас прийшов командир полку полковник Зінченко. Я розповів йому про ситуацію, що склалася, але його цікавило лише те, коли над рейхстагом майорітиме радянський прапор. Намагався пояснити, що їх, прапорів, є кілька, що ротні, взводні прапорці вже встановлюють на позиціях.
— Не про те говориш, капітане, — перебив він мене. — Я питаю, де прапор військової ради армії під номером п’ять?
Він перебував на командному пункті полку, що розмістився у так званому будинку Гіммлера. Зінченко викликав начальника штабу і наказав негайно доставити його в рейхстаг. Незабаром прибігли два наших розвідники — сержант Михайло Єгоров і молодший сержант Мелітон Кантарія. Полковник Зінченко мовчав. І враз заговорив:
— Верховне головнокомандування Збройних Сил Радянського Союзу іменем Комуністичної партії, нашої соціалістичної Батьківщини і всього радянського народу наказує вам підняти Прапор Перемоги над Берліном. Цей історичний момент настав...»
Виконуючи розпорядження командира полку, я наказав своєму заступнику молодшому лейтенанту Бересту йти з розвідниками, зауваживши, що прапор потрібно встановити на самому високому місці, так, щоб його всі бачили.
Хвилин за сорок Олексій Прокопович доповів:
— Наказ виконано: Прапор Перемоги піднято на бронзовій скульптурі головного під’їзду. Стоятиме вічно!..
Наступного дня прапор із рук кам’яного Вільгельма забрали і встановили на одному з фронтонів рейхстагу».
Німці, побачивши червоне полотнище, намагалися зрізати його кулеметно-автоматним вогнем, але їм це не вдалося. Незабаром до рейхсканцелярії почали прибувати кореспонденти, щоб сфотографувати Прапор Перемоги і тих, хто його піднімав. Серед бійців і командирів, які охоче позували на його тлі, Олексія Береста не було...


Не гнувся перед начальством
Тривалий час прізвище Береста було відоме вузькому колу людей — здебільшого істориків, які досліджували тему Другої світової війни, особливо Берлінської операції.
Натомість усі знали імена тих, хто встановив над рейхстагом Прапор Перемоги, — Єгорова і Кантарії. Цей факт ні у кого не викликав жодних сумнівів. А ось фронтовики, особливо ті з них, які воювали у складі 756-го полку, знали, що, окрім росіянина і грузина, там, на рейхстазі, був ще й українець.
Хто він, молодший лейтенант Берест? Чому про нього воліли не згадувати на урочистостях із нагоди Днів Перемоги? З якої причини прізвище героя не потрапило до шкільних підручників історії?
...Народився він на Сумщині, у сільській родині. Окрім Олексія, в родині було ще 15 дітей. В роки голодомору 1932–1933 років семеро з них і батьки померли. Тож в 11 років хлопчина став круглим сиротою.
У жовтні 1939 року пішов добровольцем до Червоної армії, брав участь у так званій фінській зимовій кампанії, під час якої Радянський Союз намагався відвоювати у сусідньої країни частину її території. В роки Другої світової воював на Волховському фронті, екстерном закінчив військове училище, яке було в Сибіру. Отримавши погони молодшого лейтенанта, визволяв Польщу, форсував Одер і з боями дійшов до Берліна. Словом, фронтовий шлях Олексія був таким, як і у мільйонів його ровесників.
Але однополчани відзначали одну рису, яка вирізняла його серед колег-офіцерів: надзвичайна сміливість. І не лише на полі бою. Наприклад, Степан Неустроєв пише, що Олексій Прокопович не гнувся перед старшими начальниками, не боявся сказати в очі правду, особливо коли йшлося про збереження солдатських життів.
Чи не тому й закінчив війну молодшим лейтенантом, хоча, як відомо, на фронті офіцери швидко росли у військових званнях? Утім, сміливості у нього вистачало не лише казати правду своїм командирам..
...Квітень 1945-го. В одному з берлінських будинків, забарикадирувавшись, засіли до зубів озброєні есесівці. Побачивши, що опиратися безглуздо, попросили про переговори. Але при цьому вимагали, щоб нашу делегацію очолив офіцер у званні не нижче полковника. Такого серед бійців не виявилося. Тоді Берест сказав:
— Я буду їм за полковника! А якщо потрібно, то і за генерала, і навіть за фельдмаршала...
Змивши з обличчя кіптяву, нашвидкоруч підшив білий комірець до гімнастерки, одягнув чиюсь шкіряну куртку, щоб прикрити лейтенантські погони. Разом із ним пішов командир батальйону капітан Неустроєв. Переговори тривали, як згадував після війни комбат, понад 2 години і були вкрай напруженими. Та, врешті-решт, німці викинули білий прапор і капітулювали, погодившись, що жертвувати життями вже немає заради чого й кого. Того дня без жодного пострілу близько 1700 гітлерівців здалися в руки радянських бійців...


Подвиг, про який «забули»
У травні 1946 року — «з нагоди 1-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні» Єгорову та Кантарії було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. А ось про Олексія Береста, який був разом із ними, навіть не згадали. Чому? На це запитання і сьогодні ніхто не може дати достеменної відповіді: тут, як і в історії з підняттям прапора, теж існує кілька версій.
За однією з них, його прізвище зі списків майбутніх Героїв викреслив Жуков, який політпрацівників вважав дармоїдами. За іншою — втрутився сам Сталін, який забажав, щоб головними прапороносцями були росіянин і грузин. Журналіст Володимир Проненко вважає, що тут не обійшлося без втручання НКВС. Ось що він пише:
«Зайняли вони (Берест і бійці. — Прим. авт.) так званий будинок Гіммлера і в сейфі знайшли швейцарські годинники, які були підготовлені для німецьких солдатів, що мали увійти до Москви і отримати їх як нагороду.
А Берест сказав:
«Ми нагородимо тих, хто взяв Берлін».
І почав роздавати ці годинники. Простягнув руку і один офіцер — капітан. А Олексій Берест пильно глянув на нього і відповів:
«Я вас не бачив у боях».
Офіцер цей служив у військах НКВС і зробив усе можливе, щоб «віддячити» своєму кривднику.
Чи так це було насправді — важко сказати. Але, зважаючи на характер Олексія Прокоповича, такий інцидент цілком міг трапитися.
Замість звання Героя Береста нагородили орденом Червоного прапора. Проте офіцер не змирився з такою несправедливістю. І почав звертатися до партійних і радянських органів, зокрема писав листи у ЦК і до редакцій центральних видань, вимагаючи пояснити, чому про нього забули. Але все даремно. Мабуть, із високих кабінетів у всіх тих інстанціях, до яких звертався Берест, отримали вказівки не реагувати. Потім його почали цькувати зі шпальт партійних газет, звинувачуючи у намаганні «примазатися до чужої слави».
Та Берест був не з лякливих. І тоді влада вирішила діяти більш підступно: проти Олексія Прокоповича, який на той час працював у Ростовській області завідувачем районної кіномережі, порушили кримінальну справу. Начебто за розтрату грошей. І засудили до десяти років позбавлення волі, правда, з часом він потрапив під амністію.
Звільнившись, працевлаштувався, отримав квартиру. Його часто провідували фронтові друзі, які переконали Береста спробувати ще раз відновити справедливість.
І він написав першому секретареві ЦК КПРС Микиті Хрущову листа, у якому детально виклав увесь свій фронтовий шлях, розповів, як він разом зі своїми бойовими побратимами проривався на дах рейхстагу, як встановлювали прапор, як довелося побувати в ролі парламентера.
...У листопаді 1961 року в Інституті марксизму-ленінізму під егідою ЦК було зібрано закриту нараду з «питання товариша Береста». На неї запросили начальника Головного політичного управління РА і ВМФ маршала Голікова, колишнього командира 150-ї дивізії генерала Шатилова, інших військових, радянських та партійних чиновників. Всі виступаючі говорили про те, що і так надто багато солдатів та офіцерів дивізії, у якій служив Берест, отримали звання Героя. Всі присутні з цим погодилися. Олексій Прокопович дуже надіявся на капітана Неустроєва, який теж був серед них, сподіваючись, що той підтвердить, як саме і хто піднімав прапор над рейхстагом. Але комбат, який пройшов усю війну, не раз заглядаючи смерті в очі, промовчав...
Підсумувавши виступи, головний ідеолог партії Михайло Суслов, який головував на цьому засіданні, запропонував «залишити все як є». І все ж...
Після цієї наради в п’ятому томі «Історії Великої Вітчизняної війни» з’явилися такі рядки:
«У ніч на 1 травня за наказом командира 756-го полку полковника Ф. Зінченка були вжиті заходи щодо встановлення на рейхстазі Прапора, врученого полку Військовою Радою 3-ї ударної армії. Виконання цього завдання було покладено на групу бійців, яку очолив лейтенант О. Берест. Рано-вранці 1 травня на скульптурній групі, що вінчає фронтон будинку, вже майорів Прапор Перемоги: його встановили розвідники сержанти М. Єгоров і М. Кантарія...»


Загинув, рятуючи дитину
Олексій Прокопович і на фронті був надзвичайно мужньою людиною, і в мирному житті. Розповідає журналіст Володимир Проненко:
— 3 листопада 1970 року о сьомій вечора Олексій Берест вів п’ятирічного онука Олексійка з дитсадка. Переходили залізничне полотно біля платформи «Сільмаш». Попереду йшла жінка з маленькою дівчинкою. У цей момент під’їхала електричка. Великий натовп людей кинувся до неї. Хтось штовхнув дівча на рейки. У цей момент по паралельній лінії мчав інший поїзд. Відчайдушний крик матері. Хто бачив це — занімів. Лише Олексій Прокопович відштовхнув внука і кинувся рятувати дівчинку. Її вихопив із рейок, а сам вискочити не встиг. Поїздом його викинуло на платформу, що була навпроти. О четвертій ранку, не приходячи до свідомості, Олексій Берест помер.
— За кілька днів до нещастя, — згадувала дочка Ірина Олексіївна, — тато голосно кричав уві сні. Мама розбудила, запитала, що трапилося. Він сказав, що приснилось, наче його в бою тяжко поранено і він помирає.
— Господь із тобою, скільки можна про ту війну згадувати, — сказала йому крізь сльози. — Краще давай кудись підемо — в театр чи музей, купиш квіти. Ти так давно не дарував їх мені.
— А й правда. На день народження, обіцяю, у тебе буде багато квітів, — відповів він.
У мами день народження 7 листопада. Тата хоронили 6-го. Дня народження ніхто не святкував, ми з мамою були в чорних хустках, а у квартирі дійсно було багато квітів...
Поховали Олексія Прокоповича на кладовищі селища Олександрівка, неподалік від Ростова-на-Дону.


«Присвоїти звання Героя України..»
За спогадами бойових побратимів Олексія Береста, звання Героя Радянського Союзу не було для нього самоціллю. Він прагнув добитися правди. Але не зміг цього зробити, протистоячи компартійній владі.
І все ж справедливість, яку так любив Олексій Прокопович, взяла гору: Указом Президента України від 6 травня 2005 року «за відвагу у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років, особисту мужність і героїзм, виявлені в Берлінській операції, та встановленні Прапора Перемоги над рейхстагом уродженцю села Горяйстівка Охтирського району Сумської області Олексію Прокоповичу Бересту» присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Посмертно.
...На політичній карті немає країни, за яку воював наш земляк, її прапори можна побачити хіба що у музеях. Але це ніскільки не применшує заслуг фронтовика перед нами, громадянами незалежної України. Адже саме за мирне майбутнє своїх дітей та онуків він проливав на фронтах Другої світової війни кров, це саме завдяки йому і мільйонам таких, як він, воїнів, що доконали фашистського звіра у його ж лігві, ми і маємо сьогодні свою Українську державу.
Сергій ЗЯТЬЄВ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».