Близ­ню­ки зав­жди при­вер­та­ють до се­бе ува­гу як та­єм­ни­цею зов­ніш­ньої схо­жо­сті, так і над­зви­чай­ною спо­рід­не­ніс­тю внут­ріш­ньо­го сві­ту. Тим більш ці­ка­во озна­йо­ми­ти­ся з твор­чіс­тю близ­нят, об­да­ро­ва­них та­лан­том. Ви­ни­ка­ють пи­тан­ня, що у твор­чо­му про­це­сі кож­но­го з них за­ли­шає­ть­ся влас­ним, а що є спіль­ним, і чи мож­ли­во близ­ню­кам по-різ­но­му про­йти до­ро­гою мис­тец­тва?

Художню творчість близнят об’єднує виставка ART TWINS, яка відбувається в Національному музеї Тараса Шевченка за підтримки Міністерства культури України і президентського фонду Леоніда Кучми «Україна».
У ній беруть участь сестри-графіки Тетяна та Катерина Очередько, скульптори Єгор і Микита Зігури та Петро і Андрій Озюменки, а також мистецтвознавці Ольга та Олеся Собкович. Виставка демонструє особливості творчості близнюків у графіці та скульптурі.

В Ук­раї­ні вже вп’яте при­су­джу­єть­ся пре­мія іме­ні Гри­го­рія Ко­чу­ра. Її ни­ніш­нім ла­уре­атом став ві­до­мий ук­ра­їн­ський по­ет і пе­ре­кла­дач, член На­ціо­наль­ної спіл­ки пись­мен­ни­ків Ук­раї­ни Сер­гій Бор­щев­ський. Він пе­ре­клав по­над три­дцять п’єс з іс­пан­ської, анг­лій­ської, поль­ської, ні­мець­кої, ро­сій­ської мов.

Комітет із присудження премії нагородив Сергія Борщевського за переклад з іспанської мови серії поетичних творів: Педро Кальдерон «Стійкий принц. Драма-примара»; Амадо Нерво «Вибрана лірика»; Леопольдо Лугонес «Вибрана лірика»; Хорхе Луїс Борхес «Вибрані поезії».
Лiтературна премія імені Григорія Кочура заснована за ініціативою Міністерства культури України, Спілки письменників та родини Григорія Кочура у вересні 2009 року. Її присуджують письменникам і перекладознавцям за найкращі переклади українською мовою визначних творів світової поезії та за вагомі перекладознавчі праці з українського художнього перекладу.

У На­ціо­наль­но­му му­зеї лі­те­ра­ту­ри від­кри­ла­ся ви­став­ка за­слу­же­но­го ді­яча мис­тецтв Ук­раї­ни, за­слу­же­но­го ді­яча куль­ту­ри Поль­щі Ми­ко­ли Ше­лес­та. «Ма­льов­ни­ча Ук­раї­на» — та­ка на­зва твор­чо­го зві­ту ві­до­мо­го в Ук­раї­ні і да­ле­ко за її ме­жа­ми ху­дож­ни­ка-гра­фі­ка пе­ред ша­ну­валь­ни­ка­ми на­ціо­наль­но­го об­ра­зо­твор­чо­го мис­тец­тва.

Віншуючи Миколу Миколайовича під час відкриття виставки, народний художник України Леонід Андрієвський зазначив: «Стиль у живописі — це особлива манера кожного майстра, властива тільки йому особисто. Цей талант не здобувається у стінах художніх інститутів. Він народжується разом із митцем».
Микола Шелест — уродженець села Губиниха на Дніпропетровщині, краю, де були зимівники запорізьких козаків. Намалював свій перший малюнок у 1946 році. Десятирічний хлопчик зобразив худенькі постаті дітей, над головами яких літали шматочки хліба...

У пер­ший мі­сяць 2015-го від­бу­ла­ся — на­реш­ті! — дов­го­очі­ку­ва­на по­дія, яка по­ра­ду­ва­ла всіх, ко­му не бай­ду­жа до­ля віт­чиз­ня­но­го авіа­бу­ду­ван­ня і авіа­ції: ство­ре­ний у дер­жав­но­му під­при­єм­стві «Ан­то­нов» спіль­но з йо­го парт­не­ра­ми опе­ра­тив­но-так­тич­ний вій­сь­ко­во-транс­порт­ний лі­так Ан-70 прий­ня­то на озбро­ен­ня Зброй­них Сил Ук­раї­ни.
Та­ку не­пе­ре­січ­ну по­дію бу­ло скріп­ле­но на­ка­зом від 13 січ­ня, під­пи­са­ним мі­ніс­тром обо­ро­ни ге­не­рал-пол­ков­ни­ком Сте­па­ном Пол­то­ра­ком.
А 22 січ­ня з цієї на­го­ди в Ки­єві від­бу­ла­ся прес-кон­фе­рен­ція, на якій твор­ців Ан-70 пред­став­ляв пре­зи­дент — ге­не­раль­ний конс­трук­тор ДП «Ан­то­нов», ака­де­мік НА­НУ, Ге­рой Ук­раї­ни Дмит­ро Кі­ва, а май­бут­ніх екс­плу­атан­тів лі­та­ка — вій­сь­ко­вий льот­чик-ви­про­бу­вач пол­ков­ник Олек­сандр Па­холь­чен­ко, за­ступ­ник на­чаль­ни­ка Дер­жав­но­го на­уко­во-ви­про­бу­валь­но­го цен­тру Зброй­них Сил Ук­раї­ни, який брав без­по­се­ред­ню участь у ре­алі­за­ції про­гра­ми льот­них і спе­ці­аль­них ви­про­бу­вань Ан-70 (зга­да­ний центр ра­ні­ше пра­цю­вав у Кри­му, а піс­ля про­ти­прав­ної анек­сії Ро­сією цієї час­ти­ни те­ри­то­рії на­шої дер­жа­ви пе­ре­ба­зу­вав­ся в од­ну з об­лас­тей на Пів­но­чі Ук­раї­ни).

Фа­хів­ці Між­на­род­ної ор­га­ні­за­ції пра­ці під­ра­ху­ва­ли: як­що ви­клю­чи­ти ін­ва­лі­дів з рин­ку пра­ці, ВВП втра­тить 7% сво­го об­ся­гу.
Ни­ні, за да­ни­ми Мін­соц­по­лі­ти­ки, в Ук­раї­ні близь­ко 2,8 млн гро­ма­дян з ін­ва­лід­ніс­тю, в то­му чис­лі пен­сій­но­го ві­ку, з них 730 985 пра­цює. Се­ред 1,4 млн ін­ва­лі­дів пра­це­здат­но­го ві­ку (жін­ки від 18 до 55 ро­ків, чо­ло­ві­ки— від 18 до 60 ро­ків) ли­ше 530,7 тис. є офі­цій­но пра­це­влаш­то­ва­ни­ми, тоб­то 37%. При цьо­му із за­галь­ної кіль­ко­сті пра­цю­ючих ін­ва­лі­дів 70,9% ма­ють тре­тю гру­пу ін­ва­лід­но­сті, 26,2 — дру­гу та 2,9% — пер­шу.

Майже 74% від загальної кількості інвалідів, більшість з яких є першою та другою групою, не залучені до праці, незважаючи на значну кількість нормативно-правових актів у цій сфері. У країнах ЄС у середньому працює 38,1% інвалідів, людей без інвалідності — 67%. Найбільше інвалідів працевлаштовано у Швеції, Данії та Норвегії (48%). У розвинутих країнах на потреби людей з інвалідністю виділяється 1,2% ВВП, зокрема у Швеції — 3,5 та 0,5% ВВП — на заходи активної політики на ринку праці.

Бо­йо­ві дії на Схо­ді Ук­раї­ни з ча­сом фак­тич­но по­ста­ви­ли в рів­ні умо­ви і вій­сь­ко­вих, і ци­віль­них. Смер­тель­на не­без­пе­ка од­на­ко­во під­ступ­но ча­тує як на од­них, так і на ін­ших че­рез ве­ден­ня не­ого­ло­ше­ної вій­ни вар­вар­ськи­ми ме­то­да­ми — ни­щів­ні об­стрі­ли з важ­кої ар­ти­ле­рії та ра­кет­них сис­тем і не­ве­ли­ких на­се­ле­них пунк­тів, і жи­лих квар­та­лів ве­ли­ких міст.
Тра­гіч­ні по­дії під Вол­но­ва­хою та в Ма­рі­упо­лі до­ве­ли, що під час та­ких атак най­біль­ше жертв се­ред мир­но­го на­се­лен­ня, бо во­но прак­тич­но не­за­хи­ще­не. Пе­ре­біг кри­ва­во­го кон­флік­ту та­кож за­свід­чив, що пла­ни ци­віль­но­го за­хис­ту на­се­лен­ня, які роз­роб­ля­ли­ся в мир­ний час, так і за­ли­ши­ли­ся на па­пе­рах. Їх го­ту­ва­ли ско­ріш для на­чаль­ства, ніж для ре­аль­но­го за­хис­ту на­се­лен­ня.

Якщо завтра війна...
Про здатність місцевої влади організувати захист цивільного люду останніми днями на повний голос заговорили і в Полтаві. Хоча місто, на щастя, поки не фігурує у фронтових зведеннях, але ті з городян, які мислять раціонально, дедалі частіше нагадують чиновникам, що обласний центр уже перебуває в зоні досяжності ракетних установок, які сепаратистам завезли на Донбас. І вимагають конкретних дій для забезпечення безпеки жителів міста на Ворсклі. Зокрема, налагодження надійної системи сповіщення в разі небезпеки та обладнання необхідної кількості бомбосховищ.

2 лютого 2015 року в Пекіні відбулася зустріч міністрів закордонних справ Росії, Китаю та Індії. Зазначена геополітична трикутникова «геометрія» почала формуватися в 1998 році у розпал кризи навколо сербської провінції Косове.
Тодішній російський прем’єр-міністр Євген Примаков ініціював максимальне політичне зближення великих євразійських держав — Китаю, Індії, Росії. Усі вони мали схожі неврегульовані конфлікти, пов’язані з проблемою самовизначення або збереження територіальної цілісності. Росія перебувала в 1998 році на етапі другої чеченської війни, Китай стикався з мусульманським сепаратизмом у Сіньцзян-Уйгурському автономному районі та на Тибеті, Індія також мала хронічну проблему з мусульманами в Кашмірі.
Далі російсько-індійсько-китайський формат стимулював появу декількох міждержавних об’єднань. Зокрема, у вигляді своєрідного російсько-китайського кондомініуму в Центральній Азії утворилася Шанхайська організація співробітництва. Водночас ця ж трійка ініціювала утворення разом із Бразилією та Південно-Африканською Республікою так званого об’єднання БРІКС.

Аг­ре­сія Ро­сії про­ти Ук­раї­ни по­ка­за­ла, як силь­но май­бут­нє сві­ту за­ле­жить від Во­ло­ди­ми­ра Пу­ті­на. А від ко­го і від чо­го за­ле­жить Пу­тін?

Війна Путіна в Україні привела його державу на край економічного занепаду, перетворює Росію у глобального парія. Нині можна, звичайно, демонізувати Путіна. Зрештою, він заслужив на це. Проблема в тому, що президент Росії не тільки злочинець, а й, у певному сенсі, жертва.
Відомий американський совєтолог Джордж Кеннан писав ще в 1947 році: «Увага Москви до закордонних загроз... не випливає з реальних причин, але з необхідності обґрунтування диктаторської влади у країні». Хоча з того часу минуло понад 60 років, не додати не відняти, — Путін у певному сенсі є черговою жертвою цієї логіки, а не її творцем: експансія, розширення впливів — це тільки засіб досягнення мети.

Один із цен­трів спро­ти­ву за­гос­трен­ню санк­цій Єв­ро­со­юзу про­ти Ро­сії іс­нує в Цен­траль­ній Єв­ро­пі. Це ко­рот­ко­зо­рість, за яку цен­траль­но­єв­ро­пей­ські елі­ти мо­жуть за­пла­ти­ти ви­со­ку ці­ну.

Публічні висловлювання лідерів Вишеградської Групи (V4) про «об’єктивність» щодо кризи в Україні (Віктор Орбан), «непотрібність і шкідливість санкцій» (Роберт Фіко) чи «громадянської війни між двома групами українських громадян» (Мілош Земан) свідчать про те, що центральноєвропейські еліти не розуміють ні значення українсько-російського конфлікту, ні теж його загрози для власного регіону. Враховуючи історичний досвід, ця стриманість викликає здивування. Але нині, на жаль, на закордонну політику більше впливає не історія, а економіка.
Складно дивуватись обережній поведінці вишеградської трійки, якщо взяти до уваги хоча б розвиток їх торгових відносин: у 2009–2013 роках відбувся стрибкоподібний ріст продажу товарів і послуг цих країн у Росію — на 25% (Угорщина), 80 (Словаччина) і навіть 130% (Чехія). Злам цього динамічного тренду може принести чималі втрати для їхніх і так проблемних економік.
Якби у відповідь на санкції Євросоюзу Москва, відповідно до своїх погроз, запровадила ембарго на купівлю автомобілів, автомобільних запчастин і електротоварів, воно найбільше вдарило б саме по Чехії, Словаччині та Угорщині — ключовому виробничому хабу для найбільших автомобільних марок. У випадку всіх трьох країн цей сегмент охоплює понад 80% їх експорту в Росію.

За­кін­чен­ня по­точ­но­го тиж­ня по­зна­чи­ло­ся про­ве­ден­ням чер­го­вої Мюн­хен­ської кон­фе­рен­ції з проб­лем без­пе­ки. Не менш сим­во­ліч­но, що ця по­дія збіг­ла­ся з 70-річ­чям Крим­ської (Ял­тин­ської) кон­фе­рен­ції ан­ти­гіт­ле­рів­ської ко­алі­ції, на якій бу­ло ви­бу­до­ва­но об­ри­си гло­баль­ної сис­те­ми між­на­род­них від­но­син, кот­ра пе­ре­жи­ла «хо­лод­ну вій­ну» двох по­лю­сів си­ли — СРСР і США.

Фундаментом ялтинської системи міжнародних відносин був поділ Європи на «радянську» і «західні сфери впливу» з повним «суверенітетом» гегемона у своїй сфері впливу. Для Німеччини ціною такої стабільності була втрата національної єдності. Саме об’єднання 3 жовтня 1990 року Федеративної Республіки Німеччини та Німецької Демократичної Республіки фактично поховало ялтинську систему міжнародних відносин.
Відтоді на мюнхенських конференціях з питань безпеки її учасники намагаються удосконалити норми і принципи, на яких має вибудовуватися європейська і світова системи безпеки. У її основі лежить принцип колективної оборони, якого дотримується євроатлантична спільнота. Однак військова операція НАТО проти авторитарного сербського режиму Слободана Мілошевича в Косові 1999 року стала вододілом сучасної європейської історії. Визнання незалежності Косова більш як сотнею країн — членів ООН стало приводом для Росії створити з косовського винятку універсальний прецедент для перегляду кордонів у Європі.