По­са­да сек­ре­та­ря Ра­ди на­ціо­наль­ної без­пе­ки й обо­ро­ни Ук­раї­ни зав­жди ви­кли­ка­ла в су­спіль­стві не­аби­який ін­те­рес. Ще з тих ча­сів, ко­ли екс-пре­зи­дент Лео­нід Куч­ма, по­діб­но до сво­го ро­сій­сько­го ко­ле­ги Бо­ри­са Єль­ци­на, при­зна­чив сек­ре­та­рем РНБО од­но­го зі сво­їх кон­ку­рен­тів на ви­бо­рах гла­ви дер­жа­ви — Єв­ге­на Мар­чу­ка.

Відтоді спливло багато води, і нинішні вершителі українських доль люблять повторювати, мовляв, не варто надто покладатися на «стару кучмівську політичну братію»... У тому сенсі, що вона, хоча й володіє значними запасами умінь та навичок, нині вже не є авангардом вітчизняних політичних процесів, а тому формальне призначення самого Леоніда Даниловича куратором переговорів із сепаратистськими «ДНР» та «ЛНД», по суті, є повторенням вершин дипломатії початку 2000-х років у наш час.
Така прелюдія зроблена нами зовсім не випадково. Адже саме цього тижня Президент Петро Порошенко, після дуже тривалих роздумів (від серпня місяця), нарешті призначив секретаря Ради національної безпеки й оборони України. Цю відповідальну посаду обійняв фактичний попередник Петра Олексійовича на посаді глави держави — Олександр Турчинов.